Своє рішення я не змінню: мій син, маленький Віктор, поїде до інтернату. Єдина людина, чиєї реакції я боюся, — це моя мама. Вона дуже глибоко віруюча жінка, не пропускає жодної служби в храмі. Я майже впевнена, що вона не зрозуміє мене, але, чесно кажучи, її думка для мене вже не має вирішального значення, бо на першому місці для мене зараз — моє власне майбутнє. Як і кожна жінка, я прагну звичайного особистого щастя.

Ніколи б не подумала, що моя дитина стане перешкодою. Але життя показало, що чоловіки, з якими я знайомлюся, одразу ж зникають з мого життя, ледь дізнавшись, що в мене є чотирирічний син. Усе, що вони хочуть, — це легкі стосунки без жодних зобов’язань. А я шукаю чоловіка для створення сім’ї. І ось це й стає проблемою.

Усі мої спроби знайти чоловіка, який би полюбив мене разом із сином, були марними. Надія майже згасла. А моє бажання мати повну родину і бути щасливою жінкою тільки зростає. Тому я й прийшла до цього важкого, але, на мою думку, необхідного рішення: віддати Віктора під опіку держави.

Так, знаю, це звучить немилосердно. Мене можуть вважати егоїсткою, бо я свідомо прирікаю свою дитину на життя без материнської турботи. Але ж і я зараз глибоко нещасна. Моє життя перетворилося на нескінченний день сурка.

Жити одній із дитиною — це виснажливо. Я просто вибилася з сил. Тепер мені потрібно якось повідомити про це мамі. Я навіть не уявляю, як вона сприйме мій план про інтернат. Це для неї буде справжнім ударом. Але я мушу це зробити.

Я розумію, що якщо не зроблю рішучого кроку зараз, то потім буде пізно. Час іде невблаганно. Я не молодшаю, і з кожним роком шанси налагодити особисте життя та зустріти гідного чоловіка зменшуються. Я хочу встигнути побудувати своє щастя.

Я народилася і виросла в невеликому містечку. Моя мама, Мирослава Василівна, була для мене прикладом незламної віри та працьовитості. Після розлучення з батьком, коли мені було п’ятнадцять, вона сама піднімала нас із сестрою. Життя не балувало її, але щонеділі вранці, незважаючи ні на що, вона була в церкві. Її віра давала їй сили.

Коли я зрозуміла, що чекаю дитину від чоловіка, який одразу ж заявив, що не готовий до батьківства і просто зник, мама стала моєю єдиною підтримкою. Вона не осудила, не дорікнула, лише сказала: — Це твій вибір, доню. Ми будемо ростити його разом. Усе буде добре. — Вона була права. Перші роки вона дуже мені допомагала.

Але життя самотньої мами в місті без великих перспектив — це постійна боротьба. Я працювала в магазині, Віктора забирала мама. Увечері, виснажена, я мріяла лише про одне — вирватися з цього кола.

Моя єдина відрада була — спроби налагодити особисте життя. Я знайомилася, ходила на побачення. І кожного разу історія повторювалася. Спершу чоловіки були чарівні, обсипали компліментами. Але щойно я згадувала про сина, їхній запал одразу згасав.

— У тебе дитина? — питав Артем, симпатичний інженер, після третього побачення. — Ну, не знаю. Я не готовий до такого. Мені потрібна жінка, яка вільна. Я не шукаю родину.

— Вибач, мені це не підходить, — сказав Олег, власник невеликої фірми. — Я ціную свою свободу і не хочу чужих проблем.

З часом ці відмови почали руйнувати мене зсередини. Я відчувала себе дефектною, жінкою другого сорту. Моє бажання бути коханою і мати поруч сильне плече перетворилося на одержимість. Я почала дивитися на Віктора не як на радість, а як на кайдани, які заважають мені рухатися вперед.

Останньою краплею стало знайомство з Дмитром. Він здавався ідеальним — уважний, добрий, успішний. Ми зустрічалися два місяці. Я навіть почала будувати плани. Наважилася запросити його додому і познайомити з сином. Віктор, як завжди, був відкритий і доброзичливий. Але після того вечора Дмитро перестав відповідати на мої дзвінки. Через тиждень на моє повідомлення він коротко відповів: — Ти чудова жінка, але з дитиною — ні. Успіхів тобі.

Тоді я й вирішила: досить. Якщо мій син — єдина перешкода на шляху до мого щастя, то я маю усунути цю перешкоду. Я повинна пожертвувати ним заради себе. Звучить страшно, але це було моє єдине спасіння. Я почала шукати інформацію про те, як оформити документи для інтернату.

Я розуміла, що найважча розмова буде з мамою. Вона, як людина глибоко віруюча, ніколи не зрозуміє такого вчинку. Для неї сім’я — це святе.

Одного осіннього недільного вечора, коли Віктор вже спав, я набрала мамин номер. Вона одразу ж відповіла.

— Привіт, доню. Ти чого так пізно? — її голос був трохи сонний, але лагідний.

— Привіт, мамо. Мені треба з тобою поговорити. Це дуже серйозно.

— Щось трапилося? Ти налякала мене.

— Нічого страшного. Просто мені треба приїхати до тебе. Завтра ввечері. Ми поговоримо.

— Добре, чекаю.

Наступного дня я прийшла до мами. Вона вже накрила на стіл. Пахло пирогами. Звичний, теплий мамин дім. Ця атмосфера робила моє рішення ще більш огидним для самої себе, але я не могла відступати.

— Сідай, доню. Їж, ти, мабуть, голодна, — сказала вона, усміхаючись.

— Дякую, мамо. Але мені треба спочатку сказати тобі дещо.

— Кажи, я вся увага.

Я набрала повітря і промовила, намагаючись, щоб мій голос не тремтів:

— Мамо, я вирішила віддати Віктора. До інтернату.

Мама завмерла. Її усмішка зникла.

— Що ти сказала? Повтори.

— Я вирішила, що Віктору буде краще там. І мені теж. Я більше так не можу. Я нещасна.

— Ти… ти з розуму зійшла? — у її очах з’явився біль, змішаний із гнівом. — Це ж твій син! Твоя кровинка! Як ти можеш?

— Я знаю, мамо. Але… Я хочу жіночого щастя. Я хочу зустріти чоловіка, створити родину. А Віктор мені заважає. Усі чоловіки тікають. Розумієш? Я вже не молода, і це мій останній шанс.

— Яке щастя? Щастя на горі сина? Ти віруюча людина, хоч і рідко ходиш до храму. Хіба так можна? Це ж гріх!

— Мамо, не починай про гріх! Я знаю, що ти скажеш. Але мені це вже не важливо. Мені важливе моє життя. Я не хочу все життя бути самотньою, бо з дитиною нікому не потрібна.

— Хто тобі сказав, що ти нікому не потрібна? Я тобі потрібна! Віктор тобі потрібен! Він тебе любить! Ти бачила, як він обіймає тебе, як тягне до тебе свої рученята?

— Любов дитини — це не те. Мені потрібен чоловік. Мені потрібна підтримка. Я втомилася бути сильною.

— А я? Хіба я тебе не підтримую? Я ж із ним сиджу, поки ти працюєш! Хіба цього мало?

— Мало! Я хочу іншого життя! Я хочу подорожувати, хочу сукні, ресторани, хочу, щоб мене кохали, щоб мною захоплювалися, а не щоб мене сприймали як додаток до дитини!

— Доню, одумайся. Ти потім собі цього не пробачиш. Це твоя дитина. Жодне жіноче щастя не варте того, щоб відмовитися від свого сина. Жодне!

— Ти говориш так, бо не знаєш, як це — бути самій. Як це — коли всі мрії розбиваються об одне просте слово — дитина.

— Я теж була сама! Я тебе і твою сестру виростила! Працювала на двох роботах. Я ніколи й думки не допускала… — мама плакала. Це були тихі, але гіркі сльози.

— Але ти сильніша за мене, мамо. Я не така.

— Скільки ти про це думаєш?

— Уже кілька місяців. Я все вирішила. Документи майже готові. Залишилося лише твоє благословення.

— Мого благословення на це ти не отримаєш! Ніколи! — вона різко встала, її голос був сповнений болю. — Це не благословення, це..! Я не хочу навіть чути про це! Якщо ти це зробиш, це буде твій вибір, але я… я не знаю, чи зможу я тебе зрозуміти. Я молитимуся за тебе.

Я мовчала. Мені було боляче бачити її сльози, але я відчувала, що це мій єдиний вихід. Я мушу рятувати себе.

— Я приїду за Віктором у середу, — ледве чутно сказала я. — Мені треба його забрати, щоб відвезти…

— Іди, — прошепотіла мама. — Іди й подумай ще раз. Подивися на сина і подумай.

Я вийшла з маминого дому, відчуваючи важкість на душі, але з твердим наміром довести справу до кінця. Мені здавалося, що я роблю щось погане, але необхідне для свого порятунку.

Усю ніч я не могла заснути. У голові прокручувалися мамині слова, а перед очима стояв Віктор. Він такий беззахисний. Я взяла його на руки. Він притиснувся до мене, теплий і рідний, і прошепотів: — Мамо, ти найкраща. — Тоді моя впевненість почала руйнуватися.

Але вранці я знову побачила своє відображення в дзеркалі — втомлене обличчя, мішки під очима, почуття безнадії. І це повернуло мене до реальності. Я не можу жити так далі.

Настав вівторок. Я пішла до церкви. Недільне богослужіння я часто пропускала, але в будній день зайшла. Сіла на лавку, вдивляючись у лики святих. Я хотіла попросити прощення, але не могла знайти потрібних слів. У голові лунала одна думка: — Я хочу щастя.

Я не знаю, чи справді Віктор — це перешкода. Чи, можливо, це я боюся відповідальності й просто шукаю виправдання своїй слабкості? Чи є шанс, що я зустріну чоловіка, який прийме нас обох? І чи зможу я потім жити, знаючи, що заради свого особистого щастя покинула сина? Це питання не давало мені спокою.

Завтра середа. День, коли я маю поїхати до мами і забрати Віктора. Або… відмовитися від задуманого і прийняти своє життя таким, яким воно є, з усіма труднощами. Я стою на роздоріжжі, і мій вибір визначить не тільки моє майбутнє, а й долю моєї дитини.

Я сиджу вдома, дивлюся на іграшки Віктора, і моє серце розривається.

Я зробила свій вибір, але чи правильний він? Що мені робити далі? Чи варто продовжувати рухатися до свого запланованого щастя, чи зупинитися і прийняти, що материнство — це і є моє найбільше призначення, незалежно від наявності чоловіка поруч?

А як ви думаєте, що має переважити — моє право на особисте щастя чи мій обов’язок перед сином?