Наші із чоловіком мами очолюють місцеву «синю» компанію. Саме на ґрунті любові до біленької вони і зійшлися.

Так вийшло, що ми живемо в одному дворі. З чоловіком ми знайомі з дитинства, а живемо у квартирі його діда, який своє житло заповідав єдиному онукові, а не дочці, великій любительці закласти за комір. На жаль, переїхати немає жодної можливості, поки, як мінімум, я не вийду з декрету. Але я вже підробляю з дому активно фрілансом.

Щодня до нас у будинок ломиться то одна, то друга.

– Дай двісті гривень! – просять мама або свекруха.

– Навіщо? — цікавлюся я, знаючи навіщо.

– На хліб (варіативно: на молоко, на макарони, на олію тощо)!

Я виношу озвучений продукт, співрозмовниця кривиться і йде зі словами:

– Виростила на свою голову, зовсім на матір байдуже!

або:

– Потщастило ж мого сина одружитися!

Живуть мама та свекруха Галина разом. Галина квартира, в якій виріс мій чоловік, була продана ще п’ять років тому. Ух як тоді шикувала місцева компанія таких, як наші мами’! Але гроші, рано чи пізно, мають властивість закінчуватися.

Я вже промовчу про щоденні підстереження по дорозі в садок і з садка. Тільки дитину мені полохають. Бабусі називаються.

Сиджу на лавочці, гладжу свій круглий животик, старший катається на гойдалці. Зазвичай у своєму дворі ми не гуляємо, але того я так заслабла, що ледве вистачило сил добратися з садка до будинку.

З маминого під’їзду виходять чоловік та жінка, вони прощаються, чоловік сідає у дорогу іномарку та їде. Жінка стоїть, озирається на всі боки, бачить мене, її обличчя освітлюється усмішкою і вона крокує в мій бік.

– Вітаю! Дівчино, а Ви знаєте мешканця 34 квартири? Купувати збираюся, хотілося б із сусідами поговорити, розпитати детальніше про квартиру.

О, про 34 квартиру я знала все – я в ній виросла. Цікаво, а де мама з Галиною жити зібралися?

– Так, я можу допомогти. — відповіла я променисто усміхненій дівчині. — Ви ж знаєте, що у жінки, що там живе, лише дві третини квартири?

– Так, мене попередили. Господиня запевнила, що проблем із викупом решти не буде, що там власник має своє житло. Ріелтор взяв контакти, сьогодні дзвонитиме. Думаю, домовимося, дуже вже квартира сподобалася.

– Вам далеко не треба ходити, ось він — власник третини, – я показала пальцем на сина, що гойдався на гойдалці.

Чоловік, учасник приватизації, у 18 подарував свою частку мамі, піддавшись її вмовлянням. А у моєї мами не вдалося розкрутити мене на те ж саме. А коли мама почала уживати, вже після того, як вони з Галею спустили родове гніздо чоловіка, я подарувала свою третину синові. Щось трапилося – і у дитини відібрати частку набагато важче. Та й, десь у глибині душі, я все одно, сподівалася на мамину розсудливість.

– Дитина? Він ваш? Я зараз зателефоную до Михайла, він повернеться і обговоримо продаж частки Вашого сина, якщо Вам зараз зручно, – почала тараторити дівчина.

– Перепрошую, що я Вас засмучу — але частка сина не продається, — знизала я плечима.

– Я залишу вам свій номер, ви подумайте гарненько, — дівчина почала порпатися в сумці.

– Не варто, я не передумаю, – відповіла я.

Проте вона вручила мені свою візитку і попрощалася.

Я зателефонувала Денису і розповіла про чергову спробу розбазарити наш спадок. Чоловік гірко засміявся:

— А може, хай продають та з’їжджають? Бо на вулицю вже соромно вийти.

— Як ти гадаєш, до кого вони підуть жити, коли весело спустять другу квартиру? До нас! А воно нам потрібне? От і я думаю, що ні.

Мам ми намагалися лікувати. впливати — возили у всілякі центри. Їхнє “Ніколи в житті” – це рівно два дні.

Тяжко дивитися, коли близька людина опускається. А ще важче від того, що допомогти ти нічим не можеш. Адже найголовніше тут – бажання самої людини змінити своє життя. А його у них немає.

Сиджу працюю за монітором, дзвінок у двері. На порозі – мама:

– Дочко, дай двісті гривень, цукор вдома скінчився, та муки немає.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.