fbpx
життєві історії
Син вже тут польською заговорив, я на роботу влаштувалася, так ні – чоловік висмикнув, тоскно йому. Як я тепер тут серед качок? Все помічається: сміття, високі ціни, малі зарплати, вбогі наші будинки, ще й небезпека постійна

Майже п’ять місяців тому ми з семирічним синочком виїхали в Польщу з нашого села на Черкащині. Влаштуватися в Жешуві мені допомогла шкільна подруга, яка давно у Польщі живе.

Жешув – прекрасне місто, втім, як і вся Польща. Все для людей, чистота, а які будиночки у приватному секторі – не надивитися просто! Як я мрію в такому у майбутньому оселитися! А які парки, ліси, гори! Ми на екскурсію в гори й на озера оце їздили – просто рай.

Які зручні поїзди, громадський транспорт! У скверах така краса, не передати.

Ставлення до українців чудове, кругом допомога й підтримка.

Так ми прожили майже 5 місяців. Отримували допомогу, син вже тут в школу пішов, перший клас закінчив, польською заговорив, я на роботу влаштувалася.

Щиро кажучи, я сподівалася тут залишатися до кінця всього цього в Україні, а потім продати в селі будинок і переїхати сюди разом з чоловіком: тут робота є, можна жити в Жешуві, а з часом у передмістя перебратися.

Так ні – чоловік і сам не хоче їхати з України, бо там у нього будинок і купа рідні, так і нас висмикнув. Тоскно йому, бачте, без нас, сказав, що це не родина на відстані і якщо ми хочемо залишатися, він подасть на розлучення.

А про майбутнє сина він подумав? Про рівень життя, на який ми тут себе підписуємо? Та хто там думав, лиш про себе. Хто йому готуватиме, пратиме – оце для наших чоловіків головне.

Кожного дня після повернення тихенько плачу. Як я тепер тут серед качок, пасіки й курей? Навіщо мені все це? Відчуття, що це не моє життя.

Все помічається: сміття, високі ціни, малі зарплати, вбогі наші будинки, ще й небезпека постійна. І коли це закінчиться – невідомо, а життя не стоїть на місці, а проминає.

Автор – Олена Ш.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.