– Синку, батько захворів, може приїдеш, провідаєш, а то, мало чого, вже старенькі ми. – Сергій не приїхав. Навіть провести батька в останню путь не приїхав, і грошима мамі не допоміг, хоча пару років тому та віддала всі свої заощадження йому на автівку. Коли й сама жінка занедужала, доглядала за нею сусідка Оксана, на яку та й заповіла свою квартиру. – Ма, ти що надумала?, – на наступний день пролунав дзвінок від сина.
***
– З’явився тут днями, думав немає її вже – розповідає про свого єдиного синa сімдесятилітня Ніна Олексіївна, – скільки я до цього йому дзвонила, скільки просила, щоб приїхав – відвідав, все даремно!
Бо я хворіла, два роки з ліжка встати не могла, і зараз ледве встаю – тільки до кухні дійти, та до вбиральні…
Син Ніни Олексіївни, тридцятип’ятирічний Сергій, в дитинстві був улюбленцем своїх батьків. Вже як вони його тоді не балували. Купували все, що тільки попросить. Дозволяли буквально все. Тільки батько його трохи покарає, хлопчик біжить відразу до матері. І тут Ніна Олексіївна висловить батькові, що не треба його карати – він маленький йому все можна.
Минув час і цей “маленький” став дорослою людиною. Тільки ось дитячі капризи нікуди не пішли. Замість батьків, Сергій швидко знайшов слухняну дружину-мишку. Не дуже красиву, зате з характером поступливим – для нього саме те. Яка, йому все зробить – і приготує, і випере, і погладить – обслужить по вищому рангу, при всьому при тому, що сама вона ще й на роботі працює в дві зміни – в їдальні куховаркою.
Переїхав він жити до неї – благо їй квартира дісталася від бабусі, хоч і старенька панелька на околиці столиці, але все ж своє житло. Так і жити став, спочатку працював колектором, а потім набридло – звільнився, і цілих три роки жив під опікою дружини. Потім правда знову на якісь підробітки раз у раз влаштовувався. Навіщо напружуватися – дружина і так на витрати дає потроху.
Про батьків став забувати – мало того, що і не приїжджав, так навіть і не дзвонив зовсім. Мати подзвонить скаже: “Сергійку, приїдь, батько хворіє”. Але так і не приїхав син. Батька не стало… Сергій не те, що матері не допоміг організувати прощання, а взагалі не приїхав батька в останню путь провести, з відмовкою, мовляв прихворів. Так і мати його хворіти почала – роки своє беруть.
Тільки він за останні роки, що мати хворіє всього один раз приїхав – грошей попросити собі на автівку. Мати віддала останнє, що у неї було з заощаджень – собі залишила лише 20 тисяч на всякий випадок. Адже знає Сергій, що хворіє мама, що допомогти треба – або до себе забрати, або з нею сидіти – купувати ліки, допомагати готувати. Але йому хоч би що! Ніна Олексіївна терпіла-терпіла таке ставлення, потім плюнула на все це – зрозуміла, що не дочекається від сина допомоги. Дізналася років п’ять тому, що дочка сусідів – Оксана, закінчила інститут і на той момент працювала соцпрацівником.
Тоді Ніна Олексіївна вирішила до неї звернутися: “Оксано, допоможи, мені потрібно, щоб ти раз в тиждень за продуктами для мене ходила, я тобі буду за це 2 тисячі в місяць давати”. Оксана і так все зрозуміла – батьки адже їй розповідали про відносини Ніни Олексіївни з сином. Стала просто без всяких грошей допомагати літній сусідці. І продуктів купить – принесе, приготує то супу, то картоплі відварити. Каші різні зробить.
Ніні Олексіївні навіть готувати не доводиться. Все Оксана розумниця за неї приготує. В аптеку збігає якщо ліки які потрібні. Коли з ногами у Тамари Павлівни стало зовсім погано Оксана допомагала виводити сусідку у двір – посидіти на лавочці, свіжим повітрям подихати. Тамара Павлівна тільки руками за голову хапалася і говорила: “Якби не ти Оксанко, відійшла б я вже напевно”. А Оксана тільки ніяковіла і говорила – так, що ви Тамара Павлівна, мої батьки вас так давно знають, ще б я вам не допомагала. Так і тривало довгий час. Син про матір зовсім забув.
Ніна Олексіївна і вирішила на Оксану заповіт на квартиру оформити. Хоча дівчина не хотіла приймати цей заповіт – просто не могла зрозуміти за що, їй же самій хотілося допомагати Ніні Олексіївні, все одно літня сусідка наполягла на своєму. Коли син дізнався про цей заповіт – він миттю матері зателефонував, вперше за чотири роки сам перший набрав, і в гніві почав претензії свої висловлювати. Мати послухала ці претензії і спокійно відповіла: “Синку, що заслужив, те й отримав…”.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
