Коли наша дочка народилася, педіатр порекомендувала їй масаж. Ну і доклала візитку самої масажистки, зарекомендувавши її з найкращого боку.
Чесно кажучи, я очікувала побачити жінку середнього віку, з досвідченими руками та доброзичливою усмішкою. Дама, що приїхала, виплуталася з шуби, виявилася сухенькою маленькою старенькою. Але дуже спритною і спритною.
Я сиділа поруч, поки масажистка досвідченими руками розминала доньку, натискала, тиснула, крутила, погладжувала. На мій подив, дочка особливо не чинила опір — схоже, процедура доставляла їй справжню насолоду.
Ми розмовляли. З’ясувалося, що жінка все життя пропрацювала в районній поліклініці медсестрою, потім пройшла курси навчання масажу і почала брати «приватників». Вийшовши на пенсію (а їй, як з’ясувалося, було вже 72 роки!), вона не покинула своє заняття.
– Не втомилися хіба? — співчутливо запитала я. — Робота у Вас, здається, не легка.
– Та я б із радістю вдома сиділа, – довірливо повідомила жінка. – Ось тільки дочка весь час дорікає, все їй мало, пробач Господи.
З’ясувалося, що наша масажистка живе в одній квартирі з розлученою дочкою та онуком, у якому вона душі не чує.
Дочка перебивається випадковими заробітками — «шукає себе», за освітою вона є юристом, але приватною практикою займатися не бажає, стверджуючи, що це заняття їй не до вподоби.
Онук навчається в університеті на комерційній основі. Він буде економістом. А жінка крутиться як може — набрала клієнтів і робить масаж вдома. Вважає за краще працювати з малюками, але й від старших людей не відмовляється ніколи — гроші дуже потрібні.
– Он машину треба купити, – сказала вона, відводячи очі. – А доньці хочеться в квартиру побільше в’їхати, от і доводиться крутитися.
Після масажу я попросила милу бабусю залишитися на чай. Вона радісно погодилася і продовжувала розповідати про свою сім’ю:
– Дочка-то мене дорікає весь час: то одяг я їй красиву не купувала, то освіта дала не ту, яке їй було потрібно. А онук. – Вона махнула рукою, – онук обідає і вечеряє в своїй кімнаті, я йому на таці їду тягаю. Що вдієш, вчиться багато. Ось тільки втомлююся я сильно.
– А дочка вже доросла! – Здивувалася я, – Вдячна повинна бути Вам за виховання, освіту. Ви дали їй все що могли і навіть більше, зараз ви нічого нікому не винні.
– Еее, мила. Молода ти ще. А ось класик казав: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». Сама я винна, коли виховала так — мені й відповідь тримати, — і бабуся, звернувши розмову, почала прощатися.
Біля дверей я засунула їй коробочку цукерок і пачку чаю. А після першого сеансу масажу запросила її ще. І ще. І ще раз. У неї справді виявилися золоті руки.
Як низько — змушувати батьків заробляти на свої забаганки та дозволяти утримувати онуків, незважаючи на те, що сам відзначив сорокаріччя і маєш професію, якою можна було б за бажання забезпечити і себе, і своїх близьких.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua