Кілька днів тому просиділа я в довжелезній черзі на отримання довідки ВПО.
Мені б та довідка й не треба зовсім, але склалася така ситуація, що моє підприємство, на якому я працювала віддалено, опинилося на окупованій території і призупинило свою діяльність тимчасово чи зовсім, поки невідомо.
А мені тут в декрет через два тижні з третьою дитинкою йти. Зробити це з нашої фірми наразі нормально не можливо, тому найкраще рішення – звільнитися і стати в центр зайнятості по місцю мого теперішнього проживання, а це райцентр Київської області.
Щоб зробити це все мені й була необхідна довідка ВПО, адже прописку маю теж на окупованій зараз українській території.
Отже, сиджу зі своїм «мя’чиком» у черзі, а там наслухатися багато можна!
Одна жінка, переселенка з Запоріжжя, дуже вже оборювалася, що все довго і неорганізовано, шо вона вже кілька днів ходить і нічого вирішити не може.
Хоча особисто я не розумію, як можна не враховувати обставин, у яких зараз працюють всі наші служби: тривоги і довгі відключення електрики.
Отже, я візьми та й встав слівце на свою голову. Кажу:
– Та ви знаєте, в тій же Європі, зокрема в Німеччині, куди я з дітьми виїжджала весною на два місяці до подруги, не менша бюрократія, ніж у нас, я сама стикнулася. І при цьому у них умови життя й роботи зараз мирні, кращі за наші на стільки, що не порівнятти.
Та жінка після моїх слів подивилася на мене як на ту, що не сповна здорового глузду. Потім перевела погляд на мій круглий живіт, похитала головою.
– І чого ж ви сюди повернулися з Німеччини? Що тут хорошого?
Я так само поглянула на неї.
– Що? Моя родина, мої рідні, розкидані по всій Україні, наша нова квартира, яка, дякувати Богу, ціла. Мій чоловік військовий, я не готова бути від нього довго далеко, тим паче, що ми дитинку ще одну чекаємо. Ми виїжджали з дітьми в гості, щоб трохи відпочити від тривог і напруги. А лишатися не збиралися. У мене тут життя, найкраща для мене земля і країна, підробіток, рідне небо, квіти на моїх підвіконнях, тут наше майбутнє…
– Нічого тут хорошого не буде, навіть не сподівайтеся, з таким відношенням і такими працівниками як оце тут! – перебила мене жінка. – Деремно ви повернулися, не розумію вас, говорите нісенітниці якісь!
А я зрозуміла, що пояснювати їй щось, витрачати час і енергію на розмову з нею немає ніякого сенсу.
І поринула в книжку, чекаючи своєї черги.
Автор – Олена Мірошниченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
