olesya

— Соломіє, вечеря мала бути на столі о 17:00, — голос Дмитра був спокійний, але холодний, як осінній вітер. Він стояв у дверях кухні, тримаючи в руках ключі

– Пані Олено, я знаю, що це звучить трохи дивно, але… чи не могли б ви доглянути за Яринкою завтра? Мені терміново треба їхати в офіс до іншого

— Олено Іванівно, що ви мали на увазі, коли сказали, що Василь вів інше життя? — мій голос тремтів, коли я дивилася на свекруху, яка сиділа навпроти. Вона

– Тату, чому ти ніколи не розповідав? – Мій голос тремтів, коли я стояла в дверях кухні, дивлячись на батька. Він сидів за столом, тримаючи холодну чашку чаю,

— Олено Іванівно, чому ви так погано завжди до мене ставились? — мій голос тремтів, коли я тримала стару фотографію, яку щойно знайшла в шухляді. На ній був

– Мамо, ти знову залишила свою чашку на столі у вітальні! – голос Аліни звучав різко, майже як докір, коли я увійшла до кухні з пакетами продуктів. –

– Юлю, ти ж на мене ображаєшся, правда? – голос Романа Івановича звучав тихо, але в ньому відчувалася напруга, ніби він тримав ці слова тижнями. Я зупинилася, тримаючи

— Валентино Іванівно, ми не можемо вас тут залишити, — холодно сказала Олена, стоячи в дверях моєї колишньої квартири, тримаючи за руку свого молодшого сина. — У нас

«Антоне, де мої гроші?» — крикнула я в слухавку, але почула лише гудки. Я довірила йому всі свої заощадження, а він просто зник, залишивши мене з порожнім рахунком.

«Миколо, нам потрібні гроші, а не твої виправдання про затори!» — різко сказала Валентина, не дивлячись на мене, коли я зайшов додому. Мої дві роботи, кредит і діти,