olesya

— Ти хоч розумієш, Степане, що ми на цей замок із піску поклали найкращі свої літа? — голос мій тремтів, як те листя на осиці, поки я стояла

— Олю, я нарешті готовий, давай купувати той дитячий візочок, про який ти марила десять років тому, — промовив Андрій, сяючи так, ніби щойно виграв мільйон, а я

— Ти що, справді думаєш, що я буду жити в цій облупленій хрущовці та чекати, поки ти зі своєї копійчаної зарплати наскребеш на нормальну відпустку? — Мар’яна стояла

— Мамо, я звільнився, бо тепер у тебе є пенсія, а в мене — право на відпочинок — Ти хоч розумієш, що ти зараз верзеш, Павле? — мій

– Григорію, ти зовсім дивакуватий на старість став, навіщо тобі ворушити те, що вже мохом поросло? – Ганна дивилася на мене спантеличеним поглядом, а я лише міцно тримав

— Ти тільки подивися на ці стіни, Юлю, вони ж наче дихають, — промовив мій брат Андрій, оббиваючи стару штукатурку так завзято, ніби під нею був схований скарб.

— Ти справді збираєшся проміняти міжнародну економіку на ці брудні забігайлівки й каструлі, Оксано? — я так сильно гепнула папку з документами на стіл, що аж горнятко з

Завжди думала, що самотність має смак черствого хліба, але того ранку вона віддавала холодним залізом дверного замка, який я ніяк не могла прокрутити. — Та що ж ти

— Оце твоє вариво навіть собакам соромно вилити, Оксано, — Галина Петрівна відсунула від себе тарілку з помаранчевою масою так різко, що кілька крапель солодкуватого гарбузового крему таки

— Мамо, тату, ви зараз серйозно просите в мене 300 000 на ремонт квартири для Дениса? — я ледве стримала голос, щоб він не зірвався на крик, дивлячись,