olesya

Був пізній вечір, коли сестра Соломія зателефонувала мені. Я навіть не встиг привітатися, як вона випалила: – Борисе, бабусі Марти більше немає з нами. – Що? – я

– Оксано, ну хто так їсть? – звернулася я до невістки, коли вона нахилила тарілку не до себе, а від себе, просто в мою сторону. Я сиділа навпроти

Я похапцем повертала з Італії додому. До останнього не вірила, що зять на таке здатен. Коли я відчинила ворота, то зустрілась поглядом з Любомиром, який не просто ґаздував

– Що ми маємо казати всім в селі? Що наш син став гончарем? Ти розумієш, що ганьбиш нашу родину?, – вигукувала Остапу мама, а тато додавав своїх “колючих

– То як няні платити, чужій людині, то вам все підходить, а як мені, бабусі близнюків, то це занадто!?, – сказала я дітям за круглим столом. Ну наглості

– Принеси з холодильника мій печінковий торт, та й принеси! – десь разів п’ять за столом наголошувала Людмила Степанівна. Але я не хотіла розбавляти тією коричневою плямою свій

Субота. Ранок. Телефон дзвонить, а я, ще з чашкою недопитої кави в руках, відповідаю: – Алло, доню, як справи? – Привіт, мамо. У нас із Дмитром невелика проблема.

– Яринко, давай будемо реалістами, – звернулася до мене свекруха. – Ти залишилася одна. Степана тільки-тільки не стало. Ну яка дитина? Ми готові забрати малюка собі і виховати

– Василю, ти знову до мами? – спитала я, стоячи на порозі, поки чоловік одягався. – Вона попросила допомогти полагодити кран, Оленко, – відповів він, навіть не дивлячись

– Настю, ти щось не договорюєш. Кажи відверто, бо я вже бачу, як ти хвилюєшся, – я дивилася на подругу, намагаючись зчитати з її обличчя хоч натяк на