fbpx
Суспільство
Там что-то в Еленовке произошло. Вы не слышали? – Там були знищені наші військовополонені. – А. Мы там когда-то чебуреки ели. – Вы, наверное, здесь квартиру снимаете? – Ні, я тут живу. Українською розмовляю завжди. З 2014 року – скрізь. – Ой, у вас такая красивая мова!.. А я всё никак не решусь перейти. Мне 64, и это так сложно! – Прикинь, у мужика зарплата была 10 тысяч долларов в месяц

Одеські діалоги

– Там что-то в Еленовке произошло. Вы не слышали?

– Там були знищені наші військовополонені.

– А. Мы там когда-то чебуреки ели. Ой, там такие вкусные чебуреки всегда были.

************
– Вы, наверное, здесь квартиру снимаете?

– Ні, я тут живу. Українською розмовляю завжди. З 2014 року – скрізь.

– Ой, у вас такая красивая мова!.. А я всё никак не решусь перейти. Мне 64, и это так сложно! Но я хочу.

– Так переходьте. Починайте з якихось простих слів. Повірте, це легше, аніж ви думаєте.

– Да надо, надо.

– До побачення! Гарного вечора!

– До побачення! І вам вечора гарного!

*************
– А що це ви, діти, продаєте?

– Та разне всякоє. Насобіралі.

– Треба щось у вас купити?
– О, купіть! Нам гроші треба.

– Навіщо? Що хочете купити?

– Нічого. Його папі віддамо. У Владіка папа в армії. Їм там постоянно треба щось купляти. Щоб окупантів бити.

*************

– Ты – тероборона. Ты – ЗэСэУ.

– Я вчера был тероборона!

– Я вчера тоже был тероборона!

– Я командир. Я так сказал. А то играть не будем, если будете сориться.

– А я кем буду? Я хочу ЗэСэУ!

– А ты будешь русским, ты опоздал!

– Не буду! Я не русский! Сам ты русский! Я не опаздывал!

************

– Війна почалась, а мій чоловік за рік до цього полинув на небо.

– Співчуваю вам…

– Дякую. Але я не про те. Я думаю, що ми якось бездарно життя прожили. Дорікала я його. Весь час була незадоволеною. А потім він пішов, 72 роки. Міг би ще жити. Ми б могли тиху і спокійну старість мати. А тепер його нема, мене діти забрали, хата стоїть пусткою. А може вже і не стоїть. Немає кого спитати, сусіди повиїжджали. Там окупанти зараз. Щоб вони щезли всі.

***********

– Знаєш, я згадав важливе. Як думаєш, якою мовою розмовляла моя бабуся?

– Звісно, що на ідиш. Ти ж єврей.

– Який ідиш?! Українською вона розмовляла! Все життя! Так, тут, в Одесі.

– Та ладно!

– Та да. От я теж почав розмовляти українською. Тут. В Одесі.

**********

– Я не їду нікуди. Тут мій дім, мої дорослі діти. Вони теж не поїхали. Чоловік буржуйку замовив. Дрова купуємо. Зимою буде триндець. Але ми готуємось.

– Тобі страшно?

– Та понятно, що страшно. А з іншого боку. То нехай ті бояться. Бо я нароблю коктейлів молотова, ой, бандера-смузі, то так їх, як полізуть до моєї хати!

*********

– Представь, наш друг, капитан, вернулся после рейса в Одесу. Привёз с собой полную экипировку.

– В смислі? Яку екіпіровку?

– Ну броник, каску, берцы-кроссовки разные. Всё, что надо для борьбы.

– А навіщо йому?

– Так он в ЗСУ пошёл! Сказал, что в оккупации он не будет жить. Поэтому будет защищать. Прикинь, у мужика зарплата была 10 тысяч долларов в месяц.

Зоя Казанжи, відома журналістка, письменниця, волонтерка м. Одеса (https://www.facebook.com/zoyakazanzhy)

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, автор – Михайло Штекель, м. Одеса