«Там же дєтєй послалі на войну». Бачу деякі наші кумушки не заспокояться і розмазують оце, що ой, русскіє мальчики не знали про війну. Їх просто відправили на фаршик.
По-перше, ці мальчики все знали. Їхні тіктоки і інстаграми рясніють відео про те, як скоро киев будет наш, едем брать киев/харьков/одессу. У телефонах тих самих смажених мальчиків знаходять смс любимим дєвушкам про те, як їдемо хохлів ганять. А любімиє простиє росіянки Свєти, Каті і Ксюші задоволено під‘юджували – «не жалей их, солнышко».
По-друге, СБУ уже виклало низку відео із командирами установок «Ураган» – тими самими, якими розстрілювали дитсадок у Охтирці. Саме ці мальчики двотисячних років народження убивають українських жінок і дітей прямо в їхніх ліжках у Харкові, Чернігові, Ізюмі. Вони знають, що роблять – і навіть подекуди на питання, «чи була «команда стріляйте у мирні квартали?». Відповідають – «так точно».
Третє. Ці «мальчики» за винагороду у 550 доларів прийшли руйнувати квітучі містечка навколо Києва – Бучу, Ірпінь, Бородянку і Гостомель. У них руки не дрогнули лишати сім’ї з маленькими дітками без дому, звичного способу життя і миру над головою. Ці мальчики – це те маленьке зомбі у колясках під танк Т-34 – яке кілька років тому російська мамаша возила на парад побєдобєсія. Воно виросло, взяло реальний танк, бук, «стрілу» і град – і пішло до нас. Бо для нього це культурний код.
Чотири. Уже є численні пруфи від СБУ і наших бригад, що були отримані документи про те, як мальчики елітних дивізій і крутих бригад дуже чітко знали, що ідуть на війну з Україною. І ця замурзана брудна орда із таких точок карти Росії – про які я дізнаюсь уперше – не приховує мету вторгення до України. Пограбувати магазини, знищити цивільне населення, утягнути хоч щось, що погано лежить. Бо в їх хворих мізках наші Баштанка, Охтирка, Чернігів і Буча – це прям лакшері і куркулі. А в російській імперській ідеї – укранець-хазяін то є просто зло. От тому і виникла ідея денацифінаціі, читай – деукраїнізації.
П’яте. Подивилась світлини документів льотчиків із тих винищувачів, яких я боюсь найбільше уночі. Через яких мене по годині трясе від нервово тремору о другій, третій, четвертій. «Як там мама?», «Як моя сестра?», «чи матиму я шанс на життя в своїй державі?» – навіть на 20 хвилин заснувши, я прокидаюсь в холодному поті. А в мене дуже сильна психіка. Прямо сталева.
Так от про пілотів, які бомблять Харків і кидають бомби на Київ – це дуже юні чоловіки. Чимало з них мають успішний досвід розстрілу мирних людей у Сирії. І по ходу вони вирішити, що «могут повторить» тут, в Україні. У багатьох є діти по року, три і чотири. Я дивлюсь на це і мрію про наш локальний Мосад, який помститься кожному за кожну сльозу укранськоі матері і дитини. За кожен крик на прощанні з українським герєм.
Коли хочеться пожаліти чужих «мальчиків» – згадайте нинішні кадри із підвалів пологових. Де українки народжують під обстрілами у тісних підвалах. Згадайте сумні очі наших дітей, які сплять у метро із питанням: «мамо, а чому Путін хоче забрати мій дім?» Спитайте врешті самі себе – чому ми маємо жаліти чужинців, які прийшли скасовувати українців?
Знаєте, коли більшовики захоплювали Україну – там теж було багато мальчиків. У яких в житті був вибір – знищити або пропасти з голоду. Нинішні полонені теж часто кажуть – «ушел на войну, чтобы прокормить семью». Мамо! Та у нас кожен знайде собі три підробітки, щоби сім’ї було добре, але ж – на війну. Це просто поза межеюїє.
Так от про що я – середній вік більшовиків, які почали лізти сараною на Україну в 1917 був 17-18 років. Ми теж маємо пожаліти тих мальчиків, які зламали нас у ХХ столітті?
І останнє. Мені неважливо скільки років окупанту, який прийшов брати Київ і на шляху до нього топче усе те, що є мені дорогим і рідним із самого дитинства на Сумщині. Я хочу, щоб він отримав урок. Щоб він знав, що хто до нас із мечем прийде, від меча і загине. Оркостан нарешті має зрозуміти, що Україна дасть по зубам. І лізти сюди табу. Тільки після цього можна говорити, що ми можемо вільно жити і дихати на своїй землі. Щоб «ніколи знову».
Я роками говорила про те, що нам не вистачає правильної агресії. І здається час її прийшов. Бо треба не просто вмирати за Україну, треба робити із ворога гарне добриво під наші соняшники.
І ще одне – поки мальчики всія Росії «освобождают» Україну від дитсадків, пологових, «Епіцентрів» і харчових магазинів – прості росіяни прямо зараз виносять ИКЕА. Бо завтра вони лишаться зі стінкою із сімейного бабушатника. А більше їх нічого не хвилює.
Марина Данилюк-Ярмолаева (https://www.facebook.com/marina.danilukyarmolaeva)
Журналістка, мать проектів «Без Цензури» та «Шоубісики»
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Фейсбук. м. Маріуполь
