Тарас сидів на краю дивана, тримаючи телефон у руці, але не дивився на нього. – Я більше не витримую, мам. Вдома постійний хаос. Діана цілими днями або з телефоном, або каже, що втомлена. В хаті – бардак, на вечерю – доставка, малий кричить, телевізор оре, а я приходжу з роботи й потрапляю ніби у вир. Я її люблю, але я втомився любити жінку, яка перетворилась на іншу людину. – Я слухала, а всередині стискалося. Бо я бачила цю зміну. Але тепер він уперше визнав уголос: щось у них зламалось.

Я знала, що одного дня це станеться. Просто не думала, що настільки швидко. Ще два роки тому я допомагала Діані вибирати весільну сукню, а сьогодні стояла в коридорі їхньої квартири і мовчки дивилася, як мій син Тарас збирає валізу. Після розмови, яка тривала трохи довше, ніж кипить чайник, ми дійшли до цього – до тиші, до поглядів у підлогу, до фрази: “Я більше так не можу”.

– Тарасе, ти хоч подумав, що робиш? – спитала я, намагаючись, щоб голос не зірвався.

– Мам, я втомився. Я працюю, приходжу додому, а вона… вона наче весь день тільки в телефонах. У квартирі шум, їжа з доставки, все летить шкереберть. Я не витримую більше цього хаосу.

– А вона? Вона що, не втомлена? Чи ти думаєш, що вдома бути з дитиною – це відпустка? – з мого рота полетіла фраза, якої я сама не очікувала.

Тарас мовчки блиснув ключами й закрив двері за собою. А я залишилась стояти посеред коридору з розірваним серцем і тисячею питань. Бо десь глибоко всередині я відчувала – це не просто сварка. Це щось більше.

Я приїхала до Діани вже наступного дня. Вона сиділа на кухні з чашкою чаю, виглядала так, ніби не спала всю ніч.

– Вітаю, – тихо сказала я, сідаючи навпроти.

– Ви теж прийшли сказати, що це моя провина?

– Ні, – відповіла я, хоча й сама не була впевнена, що хочу сказати.

Тиша зависла в повітрі, важка, як перед дощем.

– Він сказав, що я безладна, неорганізована, – раптом заговорила Діана. – Але він не бачив, як я ночами качаю малого, як варю супи між колисаннями, як ховаю сльози в туалеті, щоб він не бачив.

– Діанко… я знаю, як воно. Я теж була вдома з дитиною. Але знаєш, у чому різниця? Я мала маму поруч. А ти – сама.

Вона подивилася на мене. Вперше – не з образою, не з настороженістю, а з подивом. Мабуть, вона чекала, що я теж стану на бік сина. А я просто бачила перед собою втомлену жінку, яка ще вчора була дівчиною з мріями, а сьогодні тримає все на собі.

– А він зраджує? – спитала вона раптом.

– Що?

– Бо він сказав, що їде подумати. І що йому потрібна пауза. І в нього на телефоні код, якого я не знаю.

Я проковтнула слину. Не знала, що сказати. Бо і я помітила, що останнім часом Тарас став… інший. Різкіший. Байдужіший. І з’явився запах парфумів, не схожих на Діанині.

Наступного тижня я забрала малого на день до себе. Діана попросила. Сказала, що їй треба подумати. Я погодилась – бо знала, що це не просто вільний день, а день, коли вона буде або приймати рішення, або падати на дно.

А ввечері вона подзвонила.

– Дякую вам, – сказала. – І за малого, і за те, що не засуджуєте. Мені справді важливо це знати.

Я притисла слухавку до щоки, ніби хотіла обійняти її словами. Бо в той момент я зрозуміла: мені не важливо, хто правий, а хто винен. Мені важливо, щоб мій онук ріс з любов’ю. І щоб його мама не відчувала себе самотньою.

За тиждень Тарас повернувся. Прийшов, мовчки обняв малого, поцілував мене в щоку і сів у кухні, де Діана пекла яблучний пиріг.

– Я… був не мудрий, – сказав. – Ти справді стараєшся. А я втікав.

– Я теж не ідеальна, Тарасе. Але ми обоє втомилися. І обоє мовчали.

Я сиділа на балконі й чула, як вони говорили. Як вперше за довгий час не кричали. Як намагалися домовитися. І я зрозуміла – ця родина має шанс.

Зараз ми з Діаною часом п’ємо каву разом. Вона не завжди гладить сорочки Тарасу, а я не завжди погоджуюсь із її стилем виховання. Але ми вчимося. Одна в одної. Бо не завжди чужі жінки стають ворогами. Інколи – союзницями.

Іноді ми з малим граємось у “магазин”, і він мені каже:

– Бабусю, ти купиш мене ще?

– Я вже тебе купила, серденько. Назавжди.

А тепер я хочу спитати у вас. Ви колись стояли між двома поколіннями, не знаючи, кому сказати правду, а кого просто обійняти? Чи можна бути “правою”, але водночас – програти серце? І чи варто взагалі перемагати в родині, чи краще навчитись чути?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений