Бабуся сиділа на табуретці і витирала сльози краєчком рукава. Це ставало вже нестерпним.
— Що знову сталося, бабусю?
Все почалося навесні, коли Олена Петрівна приїхала до себе на дачу, де мешкала щоліта. Їй не подобалося життя в місті — шум, пилюка, транспорт завжди завдавали незручностей.
На дачі ж можна було розслабитися, відпочити, зайнятися городом, сходити, зрештою, до лісу за грибами та за ягодами. Тому і цього разу, як тільки зійшов сніг і трохи потепліло, вона зібрала свої житла і поїхала ранковою електричкою у свої “володіння”, як ми жартома називали її ділянку.
Однак через дві години пролунав дзвінок. Це було дивно, адже зазвичай у перші години приїзду бабусі було не до нас — треба було розібрати речі, перевірити, чи все гаразд: чи не зламалося що за зиму, чи не впала огорожа.
Тому мама, з якою ми тоді разом обідали, зі здивованим обличчям взяла слухавку. Я ж, ще досить маленький, сидів за столом і продовжував сьорбати наваристий борщ.
– Так, мам? Що що? Злодії? Які ще злодії, не лякай мене! Ти впевнена? Може, тобі здалося?
Я перестав їсти і дивився на маму. Невже щось трапилося? О, це було б просто чудово! Хоч щось цікаве, бо з цими дорослими скучно! Головне не показувати, що мене це зацікавило.
Мама закінчила розмову і з задумливим обличчям відклала мобільник, але не промовила жодного слова. Мене розпирала неймовірна цікавість, проте, стримавшись, я пішов у кімнату до своїх іграшок і незабаром забув про все, що сталося.
Увечері з роботи повернувся тато. Я тут же побіг його зустрічати: часто він приносив із собою якусь насолоду чи іграшку. Але сьогодні батько навіть не скинув куртку і одразу пішов на кухню.
Я просто обомлів: тато завжди був прихильником чистоти і забороняв нам проходити в кімнати у верхньому одязі. Що відбувається?
– Привіт рідна! Що там з мамою твоєю, не дзвонила більше?
— Ні, не дзвонила, але мене це ще більше лякає! Раптом із нею щось трапилося?
— Ну гаразд, гаразд, давай ти не наводитимеш паніку. Зрештою, нічого серйозного поки що не сталося. Зараз
ми передзвонимо їй і все уточнимо.
Тато набрав бабусю і почав чекати, але відповіді не було. Батьки переглянулись. Дивлячись на їхні стурбовані обличчя, навіть мені стало якось не по собі.
Добре. Завтра першою ж електричкою поїдемо до неї. Не думаю, щоб це було чимось особливим, але перевірити все ж таки не завадить.
Наступного дня мама підняла мене рано-вранці — залишатися вдома одному, мені не дозволяли та й, втім, я був тільки радий. Кому ж захочеться замість поїздки на дачу залишитись у задушливій квартирі?
Тому я швидко схопився з ліжка, вмився, поснідав і одягнувся. На той час батьки були вже повністю готові, і ми вирушили на вокзал.
“Йой, як ми відразу не здогадалися? — ляснула себе по лобі мама вже в електричці. — Треба було зателефонувати до сусідів і все дізнатися! Ну чого вже тепер, поїхали та гаразд.” Тато тільки глянув на неї і похитав головою.
Незабаром ми вже зійшли на нашій станції і потопали у бік бабусиних “володінь”. Я весело гасав по знайомих місцях.
Коли за поворотом з’явився знайомий будиночок із парканом, зробленим із кущів чорноплідної горобини, що зростали, я побіг уперед і через хвилину вже стукав у хвіртку.
На стукіт із будиночка вийшла бабуся і посміхаючись із властивою тільки їй лукавством, відв’язала дверцята. Я кинувся їй на шию і ми мало не впали в канаву.
Підійшли батьки. Тато чинно привітався, а мама, мало не плачучи від радості та полегшення, обманяла бабусю.
– Мамо, як же ти мене налякала! Ніколи більше не роби! Уявляєш, що я там собі вигадувала?
— Але, дочко, що я зробила?
— Чому ти не відповідаєш на наші дзвінки? Ми ж хвилюємось!
— Ах, ось у чому справа, люба? Ну тоді я ось що тобі скажу: телефон я взяла, а зарядку і забула! Ось стара
стала, недавно я до сусідки заходила, так та мені…
— Мам, ну її, сусідку, ходімо краще, розкажеш, що в тебе тут трапилося.
Ми зайшли в будиночок і посідали на диванчики. Бабуся чаклувала на ганку із самоваром, а тато, посміхаючись, весело дивився на маму. Та тільки розводила руками, мовляв, нічого не вдієш. З дверей потягнуло серпанком, і бабуся зайшла до нас, сказавши, що самовар скоро закипить.
— Ну, давайте, розповідайте.
— Ох, Дімо, перший раз таке, ось ті хрести, коли брешу. Заходжу я, значить, у будиночок, дивлюся — мамо люба, все нагору дном! Газети по всій підлозі розкидані, речі валяються, безладдя страшне! Двері в шафу відчинені, а мішки, що я туди поставила, ножем порізано!
А одяг, одяг! Місця живого на ній не лишилося! Я тобі більше скажу, я спати лягала, так чую — топ, топ, топ, топ… Наче хтось крохамидрібними ходить, чи пальцями стукає. Ну я встала, пройшла в кімнату, так раптом мало там і не померла: перекинув хтось миски, в кутку, які завжди стояли. Гуркіт був! Тільки в кімнату я зайшла, світло ввімкнула, дивлюсь — немає нікого…
“Може, це домовик?”, – Сміючись, сказав тато, але мама сердито його обсмикнула. Бабуся теж засміялася — марновірною вона ніколи не була.
— Гаразд, Олена Петрівно, отже, у вас нічого не пропало?
— Ні, ніби речі все на місці…
– В чому справа?
– Молоко моє випили! Я вчора молоко на віконце поставила у блюдце, так немає його! Я тобі говорю, у мене злодії вдома промишляють, не інакше!
— Не думаю, що зникнення молока — така істотна причина. Давайте так. Ми зараз поїдемо додому, а завтра
привеземо зарядку. Якщо нічого не станеться, то й добре.
— Давайте, давайте якраз електричка за півгодини, чайку тільки випийте на доріжку.
Ми швидко допили чай, попрощалися і поїхали додому. Чесно зізнатися, я був трохи розчарований. Як взагалі можна переживати через таку дрібницю? Гаразд би там, вибух чи землетрус, а то газети, молоко… Хмм…
А може, в неї просто завелися миші? Але ж вони не туплять так, як показала бабуся! У всякому разі, це не варто навіть того, щоб про це думати.
Наступного дня ми знову поїхали до бабусі, взявши із собою на цей раз зарядку. Сьогодні Олена Петрівна була не на жарт схвильована. За її словами, хтось знову вночі був у її домі.
Спочатку він зашурхотів журналами, а потім відчинив дверцята шафи. І знову той дивний тупіт. Бабуся не могла зрозуміти одного, яким чином злодій проникав у будинок — вікно було зачинено, а двері зачинені.
Після такого мати заявила, що залишається на дачі. Треба було з’ясувати, чи правда тут відбувається щось дивне? Ми ж із татом вирішили вирушити додому.
Вже вдома, вночі, я прокинувся від того, що задзвонив татовий телефон. Батько взяв слухавку і ввімкнув динамік.
— Дімо, ти не повіриш, але тут у бабусі справді хтось лазив! Ось тільки зараз я своїми вухами чула, як хтось відчиняв дверцята під раковиною на кухні! Я перевірила, чи нікого не побачила. Приїжджай давай завтра!
— Люба, ми розоримося на квитках, добре, що квитки дешеві! Чекай нас із синочком, завтра будемо з першим поїздом. І так, поклич краще Женю, сусіда, про всяк випадок.
— Я зрозуміла, покличу. Чекаю вас.
Вже третього дня довелося рано вставати. Це ж знущання! Я насупився, але вередувати не став. Зрештою, не щороку доводиться так часто їздити залізницею. Доїхали ми, як завжди, без особливих проблем.
Бабуся сиділа на табуретці і мовчки витирала сльози. Дядько Женя зосереджено думав, а мама важко зітхала. Нарешті сусід, мабуть, щось вигадав і порушив мовчання.
— Отже, ви кажете, грюкнув дверцятами під раковиною? А що, власне, там у вас зберігається?
Ми всі глянули на бабусю.
– Там нічого нема. Усередині шафки проходить зливна труба, вона йде під підлогу і далі в канаву.
До речі, будинок не мав фундаменту, а стояв на великих бетонних блоках. Таким чином, під будинком було небагато вільного місця. Там постійно мешкали ящірки, яких я часто виловлював.
Дядько Женя запропонував оглянути шафку, і ми всі рушили на кухню. Тато відчинив дверцята, зазирнув усередину, і тихо свиснув від подиву.
– Друзі мої, тут, схоже, дірка! Виглядає так, начебто тут прогнили дошки. Але отвір великий, людина може пролізти.
— Так ось чому тут так холодно вночі! А ми думали, звідки дме?
Так була розгадана таємниця того, як зловмисник проникав до хати, щоправда, легше від цього нікому не стало. Зате я потроху почав втягуватися: історія все більше була схожа на детективну.
Цієї ночі додому не поїхав ніхто. Залишились усі, крім дядька Жені. Ми влягли все в одній кімнаті: я з бабусею на ліжку, тато на дивані, а мама на розкладачку. Я довго не міг заплющити очей, все чекав, коли злодій з’явиться, але зрештою заснув від утоми.
Вранці мама розповіла мені, що вдома хтось був, щоправда, нічого цього разу не перекинув, і що тато намагався його спіймати, але спіткнувся і впав, чим розсмішив бабусю.
Тепер таємничому прибульцеві було оголошено справжню пошук. Мій тато – квантовий фізик, тому він вирішив, що нам може допомогти наука. Разом із дядьком Женею вони навалили на шафу, що висить над раковиною, купу одягу, і провели звідти мотузку.
Я так і не зрозумів, як це працює, але, почувши шум, тато міг просто смикнути за мотузку, і весь одяг вивалювався перед дверцятами внизу. Це давало нам невелику перевагу. Крім того, мама випросила у сусідів качалки та сковорідки — так, про всяк випадок.
Спочатку мене хотіли відправити спати до баби Анни, яка проживала в будинку навпроти, але я упросив тата мене залишити — дуже вже хотілося побачити злодія. Тому ввечері, озброївшись маленькою качалкою, я почав чекати разом з усіма.
Приблизно об одинадцятій вечора дядько штовхнув тата рукою і показав у вікно. Ми всі повернулися туди, і мама ахнула, а бабуся заголосила — напівзігнувшись, до нас підбиралися дві фігури. Невже це ті самі злодії?
Тато дав знак усім мовчати, і ми притихли. Незнайомці підійшли до будинку, пройшли до ґанку і… постукали.
Ми всі здивовано переглянулись. “Дивно”, – сказав тато і підійшов до дверей.
– Хто там?
— Це ваші сусідки, Люба і Марина! Відчиняйте!
— Тьху ти! Доброго дня, точніше, ніч, а ви з якого приводу до нас?
— Та ось почули, що ви злодія ловити зібралися, вирішили допомогти.
А просили нікому не розказувати! Мама з обуренням глянула на дядька Женю, але той вдав, що вивчає муху, що вмостилася йому на коліна.
Так нас стало вже семеро: тато, мама, бабуся, я, дядько Женя, тітка Люба та тітка Марина. “Новобранцям” видали – сковорідки, і ми всі почали чекати далі. До речі, Люба надоумила нас виставити біля раковини миски, щоб шуму було більше.
І ось нарешті о першій ночі, коли я вже ледве не падав від втоми, пролунав страшний гуркіт. Жінки зойкнули, а тато моментально схопився і смикнув за мотузку. Ми схопилися і тремтячи від страху, швидко відчинили двері.
На нас чорними очима дивився здивований їжачок.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.
