– Я не можу відмовити йому, Василю, – ледь чутно промовила Марія, нервово застукавши нігтями по столу. – Обіцяла його покійній матері допомагати, якщо знадобиться. І хоч він мій колишній, слово є слово.
Я стояв посеред кухні, почуваючись наче від мене знову щось приховують. Ви тільки уявіть: моя дружина займається бухгалтерією для свого колишнього, бо колись пообіцяла це його мамі.
З одного боку, я розумію, що Марія – добра й чесна жінка, яка завжди дотримується слова. Але з іншого – щось у мені стискається, коли думаю, що він може використати її поступливість і вкрасти в мене. Сподівався, що мої побоювання безпідставні, та час від часу знову охоплює тривога. А тепер ще й син почав ставити незручні запитання.
– Тату, а чому дядько Ігор знову прийшов? – почувся голос Остапа, який заскочив нас під час розмови. – Мамо, він залишається на вечерю?
Я зціпив зуби, намагаючись говорити спокійно:
– Ні, синку, дядько Ігор просто зайшов ненадовго. До того ж нам треба збиратися, обіцяв же тобі з’їздити в село до дідуся по картоплю.
Марія мовчки дивилася на мене, немов хотіла вибачитись за ситуацію, яку не могла (чи не хотіла) змінити. За годину ми з Остапом уже їхали старою машиною вузькою дорогою серед жовтих полів. Син весело теревенив про школу, про футбол, про те, що в сусідському дворі з’явилося кошеня. А я думав про те, як усе це почалося.
Нас познайомив мій друг, коли я після армії повернувся додому. Марія тоді працювала бухгалтером у невеличкій фірмі. Вона була такою щирою і привітною, що я одразу зрозумів – ось вона, та єдина. Ми почали зустрічатися, а за пів року вже планували весілля. Я щасливий чоловік, якому випала золота дружина. От тільки цей Ігор періодично врізається в наше подружнє життя, як нежданий гість, і все псує.
Колись вони з Марією були парою. Всі навколо припускали, що з цього вийде весілля, аж доки його амбіції та егоїзм не довели справу до розриву. А потім не стало його мами, яку Марія дуже поважала. Перед відходом вона попросила мою дружину допомагати синові, якщо в нього будуть труднощі.
І що ж… Марія досі не може відмовити. Коли він телефонує з проблемами у звітності чи просить щось порадити, вона кидає все й біжить рятувати. Він то пропадає, то зненацька з’являється. Я геть не вірю, що його хвилюють самі лише папери. Людина з амбіціями зможе найняти хоч десять бухгалтерів, але постійно приходить саме до моєї дружини.
Приїхавши в село, я відчув полегшення: природа, затишок, старенька хата і город, де мої батьки пораються з ранку до вечора. Батько дістав з комори кілька мішків картоплі, а Остап допомагав. Поки вони порались, я спокійніше розмірковував над тим, наскільки ризиковано довіряти колишньому. Чи не ліпше було б попросити Марію припинити з ним усі контакти? Але тоді я б торкнувся її обіцянки. Вона ніколи не порушувала слова, особливо такого.
Уже повертаючись додому, я побачив машину Ігоря біля нашої хвіртки. Він знову прийшов. Відчуваю, що кожного разу між мною та Марією ніби виростає невидимий мур із недовіри. І ось тепер я думаю: наскільки я готовий терпіти це? Чи, може, я просто ревную без підстав? А можливо, в цьому і справді є загроза для нашої родини?
Тож хочу запитати вас, читачі: чи має право подружжя заборонити один одному виконувати обіцянки, дані колись у минулому? Чи варто зважати на ревнощі, щоб уберегти шлюб, чи краще довіритись коханій людині до кінця? Запрошую до обговорення.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
