– Тату, чому ти ніколи не розповідав? – Мій голос тремтів, коли я стояла в дверях кухні, дивлячись на батька. Він сидів за столом, тримаючи холодну чашку чаю, ніби вона могла його врятувати.

– Аню, не зараз, – тихо відповів він, не піднімаючи очей.

– Ні, тату, зараз! – Я ступила крок ближче, відчуваючи, як усе в мені кипить від нерозуміння. – Ти думаєш, я не бачила, як ти дивився на домовину? Думаєш, я не чула, що шепотіла тітка Олена? Що це було, тату? Хто вона була для тебе?

Він нарешті підняв голову. Його очі були порожні, як вимкнений екран.

– Вона була… хорошою людиною, – сказав він, і кожне слово звучало, ніби він витягував його з глибини душі.

– Хорошою людиною? – Я ледве стримувала сльози. – Це все? Ти сидів там, наче втратив частину себе, а я маю повірити, що вона була просто сусідкою?

Він стиснув ручку чашки сильніше, але не відповів. Мовчання було важким, як камінь. Я чекала, але він лише опустив погляд, залишивши мене з тисячею питань, на які я боялася знати відповіді.

Я ніколи не думала, що один день може перевернути моє життя. Похорон сусідки, пані Марії, здавався звичайною подією – сумною, але буденною. Вона жила поруч із нами все моє дитинство, у старому будинку на околиці міста. Її балкон завжди пах м’ятою, а вона сама була тихою, усміхненою вдовою, яка любила розповідати про квіти чи погоду. Я й гадки не мала, що її відхід розкриє таємницю, яка змінить моє уявлення про мою сім’ю.

Я росла в типовому будинку 1980-х – сірі стіни, вузькі коридори, сусіди, які знали одне одного, але рідко спілкувалися. Мама, Софія, була серцем нашого дому – гучна, емоційна, завжди в русі. Вона могла за годину спекти пиріг, випрати білизну і ще встигнути посваритися з татом через дрібниці. Тато, Володя, був її повною протилежністю. Тихий, замкнений, він або читав книгу в кутку, або возився з інструментами в гаражі. Я любила його, але ніколи не відчувала близькості. Він був як тінь – завжди поруч, але недосяжний.

– Тату, підеш зі мною на прогулянку? – питала я, коли мені було десять.

– Може, завтра, Аню, – відповідав він, не відриваючись від газети.

Я не ображалася. Думала, що так і має бути. Мої подруги розповідали, як їхні тати вчили їх кататися на велосипеді чи брали на риболовлю. У мене таких спогадів не було. Але я не підозрювала, що за його мовчанням ховається щось більше.

Пані Марія була нашою сусідкою з другого поверху. Вона завжди тримала на балконі горщики з м’ятою і базиліком, а коли я була маленькою, пригощала мене карамельками.

– Аню, як там у школі? – питала вона, усміхаючись, коли ми зустрічалися в під’їзді.

– Нормально, – бурмотіла я, соромлячись її уваги.

Вона здавалася звичайною – самотня жінка, яка любила свої квіти і завжди мала добрі слова. Я ніколи не замислювалася, чому тато іноді зупинявся біля її дверей, щоб поговорити про погоду чи ремонт у будинку. Для мене це було просто сусідство.

Коли пані Марії раптово не стало, мені було сумно. Їй було трохи за шістдесят. Я пішла на похорон із поваги, але не чекала, що цей день все змінить.

Церква була майже порожньою. Кілька сусідів, далекий родич і священик, який читав молитви. Я сиділа поруч із мамою і татом у третьому ряду. Мама шепотіла:

– Бідна Марія… Така добра жінка, і так мало людей прийшло.

Тато мовчав. Його руки лежали на колінах, а погляд був прикутий до домовини. Він не рухався, не відповідав. Я подумала, що це просто скорбота, але щось у його очах змусило мене насторожитися.

Тоді з’явилася тітка Олена, мамина сестра. Вона запізнилася, як завжди, влетіла в церкву в своєму бежевому пальто і сіла позаду нас. Під час проповіді вона нахилилася до мене і прошепотіла:

– Аню, твій тато виглядає так, ніби втратив щось більше, ніж сусідку.

Я повернулася до неї, здивована.

– Що ти маєш на увазі?

Вона лише всміхнулася криво, ніби знала більше, ніж хотіла сказати.

– Просто спостерігай, – додала вона тихо. – Люди завжди видають себе очима.

Її слова застрягли в моїй голові. Я почала помічати дрібниці: як тато не відводив погляду від домовини, як його пальці нервово стискали край лави. Після церемонії він мовчки пішов додому, не сказавши ні слова.

Того вечора я застала тата на кухні. Він сидів сам, дивлячись у чашку чаю, яка давно охолола. Мама гримала посудом у ванній, а я тихо підійшла до столу.

– Тату, можна поговорити? – запитала я обережно.

Він кивнув, не дивлячись на мене.

– Ти добре знав пані Марію? – Я намагалася звучати невимушено, але мій голос тремтів.

Він помовчав, а потім сказав:

– Вона була доброю людиною, Аню.

– І все? – Я відчула, як у мені закипає роздратування. – Ти виглядав так, ніби… ніби вона була для тебе кимось особливим.

Він нарешті підняв очі. У них було стільки болю, що я відчула, як щось у мені стиснулося.

– Не зараз, – тихо сказав він і встав, залишивши мене саму.

Я сиділа за столом, дивлячись на його недопитий чай. Слова тітки Олени крутилися в голові: «Втратив щось більше, ніж сусідку». Я почала підозрювати, що мій тато – чоловік, якого я вважала нудним і відстороненим – мав таємницю, про яку я не знала.

Наступного ранку я прокинулася від гучних голосів. Мама і тато були на кухні, і їхня розмова була далеко не дружньою.

– Ти думаєш, я сліпа, Володю? – вигукувала мама. – Думаєш, я не бачила, як ти дивився на неї? Як ти годинами пропадав «на прогулянці»?

– Софіє, заспокойся, – тихо відповів тато, але в його голосі не було впевненості.

– Заспокоїтися? – Мама підвищила голос. – П’ятнадцять років я жила з тобою, а ти мав інше життя! Ти ходив до неї, правда? Думаєш, я не помічала, як ти повертався з її м’ятою на руках?

Я отетеріла біля дверей. Мама тремтіла, її очі блищали від сліз. Тато стояв, спершись на стільницю, блідий і мовчазний.

– Що відбувається? – запитала я, не в силах більше слухати.

Мама різко обернулася.

– Запитай свого батька, Аню, – сказала вона різко. – Нехай він розповість, як брехав нам усім.

Тато опустив голову. Він не заперечував. І в ту мить я зрозуміла, що тітка Олена мала рацію.

Через кілька днів тато погодився поговорити. Ми сиділи у вітальні – я в кріслі, він на дивані. Мама замкнулася в спальні, сказавши, що не хоче його бачити. Я тримала в руках холодну чашку чаю, намагаючись зібратися з думками.

– Розкажи, тату, – тихо сказала я. – Я хочу знати правду.

Він зітхнув, ніби кожне слово важило тонну.

– Це почалося давно, – почав він. – Після того, як ти пішла до школи. Ми з Марією просто розмовляли – про дрібниці, про життя. Вона була… спокійною. Слухала мене. З нею я відчував себе живим.

– У тебе була сім’я, – перебила я, відчуваючи, як у мені закипає образа.

– Я знаю, – сказав він, дивлячись у підлогу. – Я не планував нічого. Але вона бачила мене таким, яким я був. Не тінню, не просто чоловіком, який лагодить полиці. Вона питала, як мій день, слухала, коли я говорив про мрії, яких у мене вже не було.

– Ти її кохав? – Я ледве вимовила це слово.

Він помовчав, а потім кивнув.

– Я не хотів нікому завдати болю, Аня. Але з нею я почувався… вільним.

Я відчула, як чашка тремтить у моїх руках. Я встала і пішла, не сказавши ні слова. Його спокійний тон дратував мене більше, ніж будь-який крик. Він говорив про це так, ніби це було щось звичайне, а не зрада, яка зруйнувала нашу сім’ю.

Пізніше я поговорила з мамою. Вона сиділа на кухні, тримаючи недопиту каву. Її очі були червоні, але вона намагалася триматися.

– Я знала, Аню, – сказала вона тихо. – Жінка завжди відчуває, коли чоловік дивиться на іншу. Я помічала, як він змінювався. Ставав чужим. Іноді повертався з запахом м’яти, хоча казав, що ходив за хлібом.

– Чому ти мовчала? – запитала я.

Вона зітхнула.

– Бо любила тебе. Не хотіла, щоб ти росла без батька. Думала, що з часом це минеться. Але воно не минуло.

Я дивилася на неї і вперше побачила не просто маму, а жінку, яка пожертвувала собою заради мене. Вона тримала сум у собі, щоб зберегти нашу сім’ю, але ця таємниця отруювала її роками.

Тато переїхав до друга «на якийсь час». Мама почала частіше замикатися в собі. Наш дім став тихим, але ця тиша була важкою, як після бурі. Я часто дивилася на балкон пані Марії – порожній, без її м’яти. І думала: ким вона була? Жінкою, яка пригощала мене цукерками? Чи тією, що зруйнувала мою сім’ю?

Я не знаю, чи зможу колись пробачити тата. Чи зможе мама. Але я зрозуміла одне: кожна сім’я має свої таємниці, і іноді вони спливають у найнесподіваніший момент.

А як би ви вчинили, якби дізналися, що людина, яку ви любите, приховувала від вас частину свого життя? Чи змогли б ви пробачити? І чи варто триматися за правду, якщо вона руйнує все, у що ви вірили?