— Тату, ти серйозно? Ти ж не забереш усе з собою! — голос сина тремтів. Його очі, завжди такі спокійні, тепер дивилися на мене з подивом і ледь помітною образою.

— А чому б і ні, сину? — відповів я. — Гроші мої, життя моє. Хочу — залишу їх котам у притулку. Або на церкву в селі. Хіба це не краще, ніж віддавати тим, хто приходить до мене раз на рік, та й то лише за подарунками?

Він зітхнув, сів навпроти й почав різати хліб.

— Ти несправедливий, тату. Ми з Тарасом — твої сини. Ми зайняті, у нас сім’ї, робота. Ми не можемо щотижня до тебе їздити.

— Зайняті, кажеш? — я відчув, як у горлі защеміло. — А я, думаєш, не був зайнятий, коли возив вас на тренування, платив за університети, купував квартири? І що я маю тепер? Дзвінок раз на три місяці й «Тату, ти ж сам упораєшся»?

Син замовк. Він знав, що я правий.

Я вийшов на пенсію три роки тому. До того я пропрацював усе життя — спочатку трактористом у колгоспі, потім відкрив власну невеличку фірму з ремонту техніки. Справи йшли добре, клієнтів вистачало, і я зумів не лише забезпечити сім’ю, а й відкласти кругленьку суму. Сьогодні я не думаю про те, як оплатити комуналку чи купити ліки. Можу поїхати до моря, сходити в ресторан, купити новий телевізор. Але що з того, якщо мої сини, Олег і Тарас, бачать у мені лише гаманець?

Коли я був молодшим, я вірив, що батьківство — це інвестиція. Не в гроші, а в стосунки. Я думав, що якщо буду хорошим батьком, мої діти відповідатимуть мені тим самим. Що вони дзвонитимуть, приїжджатимуть, питатимуть, як справи. Що коли я не зможу самотужки полагодити кран чи прибрати в саду, один із них приїде й допоможе. Я не просив багато — лише їхньої присутності. Але, здається, я помилився.

Спочатку я думав, що вони просто зайняті. Олег, старший, працює інженером у київській фірмі, має двох дітей і дружину, яка постійно в нього щось вимагає. Тарас, молодший, фрілансер, вічно в роз’їздах, то в Карпатах, то в Одесі. Я виправдовував їх, коли вони забували привітати мене з днем народження. Коли на Великдень приїжджали на годину, кидали на стіл коробку цукерок і поспішали до «свекрів» чи «на море». Але з часом я зрозумів: це не про зайнятість. Це про байдужість.

— Тату, ми ненадовго, бо в нас квитки на потяг, — сказав якось Олег, коли вони з дружиною заскочили перед Новим роком.

— Робота забирає весь час, тату. Ти ж знаєш, як воно, — додав Тарас, не відриваючи очей від телефону.

Це почало мене гризти. Я ж не просто «тато з грошима». Я той, хто ночував у машині, щоб встигнути відвезти Олега на олімпіаду з математики. Я той, хто брав кредити, щоб Тарас міг закінчити університет. Я не чекав медалей, але хоча б елементарної поваги — невже це забагато?

Одного разу я попросив Тараса допомогти з парканом — стара огорожа почала хилитися після бурі. Він відмахнувся:

— Тату, найми когось. У тебе ж є на це гроші.

Тоді я вперше відчув, що щось у наших стосунках зламалося. Мої сини бачили в мені не батька, а функцію. Банкомат, який завжди виручить.

Я пам’ятаю той вечір, коли все стало остаточно зрозуміло. Була зима, я застудився. Температура трималася кілька днів, я ледве вставав із ліжка. Лікарі сказали сидіти вдома й пити ліки. Я зателефонував Тарасу й попросив заїхати в аптеку — нічого складного, просто кілька пігулок.

— Тату, я зараз у справах, не вийде. Може, замовиш доставку? — відповів він, і я почув, як на фоні гуділи машини. Він був десь у місті, але не в мене.

Олег навіть не взяв слухавку. Надіслав повідомлення: «Передзвоню». Не передзвонив. Я замовив ліки через кур’єра, але вони приїхали лише наступного дня. Тієї ночі я лежав у ліжку, закутаний у три ковдри, і думав: невже я для них настільки неважливий? Якщо б їхні діти захворіли, вони б мчали через усе місто. А батько? Він якось викрутиться.

Тоді я почав аналізувати. Може, це я їх так виховав? Може, я занадто балував їх, даючи все, що вони просили? Чи, може, це сучасний світ такий — усі поспішають, усі думають лише про себе? Але відповіді не приходили. Я лише відчував, як у середині росте порожнеча.

Пізніше Ірина, дружина Олега, сказала мені, що я «надто вимогливий». Що з моїми грішми я мав би сам усе вирішувати. Але я не хотів їхніх грошей. Мені не потрібні були їхні подарунки чи перекази. Мені потрібна була їхня увага. Просте: «Тату, як ти?» Але, мабуть, це було забагато.

Іноді я сідаю на веранді й гортаю старі альбоми. Ось Олег, малий, тримає вудку — я вчив його рибалити на ставку в селі. Ось Тарас, сміється, коли я катав його на санках. Тоді все було просто. Я не рахував годин, які проводив із ними. Не підраховував, скільки коштували їхні велосипеди чи комп’ютери. Коли хтось із них хворів, я брав відгул на роботі й сидів біля ліжка. Коли вони хотіли новий телефон, я економив на собі, щоб вони мали те, що просили.

Я не чекав, що вони падатимуть на коліна з вдячністю. Але хоча б пам’ятали, що я для них робив. Недавно, на сімейній вечері в Олега, я нагадав йому:

— Пам’ятаєш, як я возив тебе до Києва на вступні іспити? Ти так хвилювався, що не спав усю ніч.

Він знизав плечима, ніби я розповів щось незначне:

— Справді? Не пам’ятаю такого.

Це подіяло сильніше, ніж я очікував. Я пам’ятав кожну дрібницю: як ми їхали в старій «Ладі», як я пив дешеву каву з пластикового стаканчика, чекаючи його під університетом. Як він вибіг, сяючи від радості, бо його прийняли. А він не пам’ятає. Для нього це було його досягнення, і я в цій історії був лише тінню.

Моя колишня дружина, Наталя, колись казала, що я занадто сентиментальний. Що треба віддавати й нічого не чекати. Може, вона й права. Але я не камінь. Навіть найміцніший камінь тріскається, якщо його ніхто не береже.

Цього літа я вирішив перевірити їх. Не влаштовувати драми чи викликати на «серйозну розмову» — я знав, що це їх тільки дратуватиме. Просто за вечерею, яку я влаштував у себе вдома, я згадав, що думаю про продаж будинку.

— Знаєте, — сказав я, наливаючи компот у склянки, — пора наводити лад у справах. Може, залишу все тому, хто буде поруч, коли я стану зовсім старий.

Запала тиша. Довша, ніж я сподівався. Олег ковтнув компот і відвів погляд. Тарас усміхнувся, але якось нервово.

— Тату, якщо ти влаштовуєш конкурс, то я можу приїжджати раз на місяць, — пожартував він. — Будемо грати в шахи, гуляти в парку.

Олег підхопив, сміючись:

— Але тільки якщо будинок із садом. У квартирі я пас.

Вони жартували, але в їхніх очах я бачив розрахунок. Жоден не спитав: «Тату, тобі щось потрібно?» Жоден не помітив, що я спеціально готував їхню улюблену тушковану картоплю, що я купив дорогого сиру, хоча мені він не по кишені. Вони не запитали, чому я взагалі заговорив про спадщину. Тоді я зрозумів: для них це не випробування. Для них це угода. І вони навіть не намагалися приховати, що думають лише про себе.

Того вечора я не сказав більше ні слова про спадщину. Але в моїй голові вже визрівав план. Не гнівний, не поспішний — спокійний, виважений. Я зрозумів, що більше не хочу жити заради тих, хто не цінує моєї присутності. Мені потрібен був новий шлях.

Наступного дня я прокинувся рано. Зварив каву, сів за кухонний стіл і дістав старий блокнот. Я не писав заповіт — ще не час. Але я почав планувати. Планувати, що робити з грішми, з будинком, із часом, якого в мене ще було вдосталь.

Я більше не мав ілюзій щодо своїх синів. Вони були такими, якими були. Я виховав їх як умів, але це не означало, що я мушу винагороджувати їхню байдужість. Я жив для них усе життя. Тепер я вирішив пожити для себе.

Я почав ходити до місцевого будинку культури в Черкасах. Не як учасник, а як волонтер. Допомагав із організацією вечорів, приносив книги, спілкувався з людьми. Там я познайомився з Оксаною Іванівною, жінкою сімдесяти років із іскрою в очах. Вона розповідала історії про свою молодість у селі, грала на гітарі й завжди мала анекдот напоготові. Ми подружилися. Не було романтики — ми просто стали один для одного опорою. У неї теж були діти, які дзвонили раз на місяць, якщо пощастить.

Одного разу, коли ми пили чай на її маленькій кухні, вона сказала:

— Знаєш, Василю, ми не старі. Просто дехто перестав нас помічати.

Я посміхнувся. Бо саме це я й відчував. Її слова запали мені в душу, і я почав задумуватися: а що, як я справді ще можу жити повним життям? Не для синів, не для онуків, а для себе і тих, хто поруч.

Через кілька тижнів я почав більше часу проводити з Оксаною Іванівною. Ми разом ходили на концерти в будинку культури, гуляли берегом Дніпра, згадували молодість. Вона розповідала, як у 70-х танцювала на сільських весіллях, а я ділився історіями про те, як лагодив трактори під дощем. Ми сміялися, і я відчував, що вперше за багато років мені не самотньо.

Оксана Іванівна запропонувала поїхати в Карпати. «Не на курорт, — сказала вона, — а так, як у молодості: з рюкзаками, до лісу, подихати горами». Я спочатку вагався — у моєму віці лізти в гори здавалося божевіллям. Але вона переконала. Ми поїхали в Яремче, зупинилися в маленькому гостьовому будинку, гуляли стежками, пили трав’яний чай із місцевих зборів. Я відчував себе живим, як ніколи.

Повернувшись до Черкас, я почав серйозно думати про майбутнє. Мій будинок, великий і незатишний для однієї людини, став тягарем. Я уявляв, як продаю його, купую щось менше — може, квартиру в центрі міста, де можна ходити пішки до парку чи кав’ярні. А гроші? Їх я вирішив віддати тим, хто їх справді потребує. Не моїм синам, які бачать у мені лише джерело доходу, а тим, хто поруч без корисливих мотивів.

Через місяць я запросив нотаріуса. Сів за стіл, уважно обдумав усе й написав заповіт. Не в гніві, не в поспіху — спокійно, з ясною головою. Частину грошей я залишив благодійному фонду, який допомагає самотнім людям похилого віку в Черкасах. Ще частину — своїй сусідці, пані Софії Григорівні, яка останні роки приносила мені домашній квас, коли я хворів, і питала, чи не треба дров для пічки. Вона ніколи нічого не просила, але завжди була поруч.

Будинок я вирішив продати. За виручені гроші я купив невелику квартиру в центрі Черкас — затишну, з видом на Дніпро. Оксана Іванівна часто приходила в гості. Ми пили чай, грали в карти, сміялися. Іноді вона залишалася на ніч, і ми жартували, що в нашому віці ми схожі на молодят, які ховаються від батьків. Кожен рух давався з зусиллям — то коліно заболить, то спина нагадає про себе, — але ми не зважали. Життя було занадто коротким, щоб зупинятися.

Коли Олег і Тарас дізналися про мої плани, вони зателефонували. Не разом, звісно — кожен окремо. Олег був стриманим, але я чув роздратування в його голосі:

— Тату, ти серйозно? Продати будинок? А ми що, не родина?

Тарас був прямолінійнішим:

— Ти що, тату, вирішив усе чужим людям віддати? Ми ж твої сини!

Я спокійно пояснив, що зробив вибір. Що я віддаю тим, хто був поруч, коли мені це було потрібно. Вони мовчали. Олег поклав слухавку першим. Тарас ще спробував сперечатися, але я лише сказав:

— Ви завжди можете приїхати. Двері відчинені. Але не за спадщиною, а за розмовою.

Вони не приїхали. І я не здивувався.

Минув рік. Я оселився в новій квартирі, де все було простіше, але затишніше. Оксана Іванівна стала не просто подругою — ми з нею стали справжньою командою. Ми разом волонтерили в будинку культури, допомагали організовувати дитячі свята, возили книги в сільські бібліотеки. Я навіть почав брати уроки гри на гітарі — Оксана Іванівна сміялася, що я безнадійний, але терпляче вчила мене акордів.

Одного дня ми сиділи на балконі, пили трав’яний чай і дивилися на захід сонця над Дніпром. Вона сказала:

— Василю, ти не шкодуєш? Про будинок, про гроші?

Я задумався. Але не надовго.

— Ні, — відповів я. — Я віддав усе тим, хто цього вартий. А головне — я знайшов те, що важливіше за гроші. Те, що робить мене живим.

Вона посміхнулася й узяла мене за руку. І я зрозумів, що вперше за багато років не відчуваю порожнечі. Мої сини, можливо, колись зрозуміють, що втратили. Але я вже не чекав їхнього дзвінка. У мене було нове життя, нові люди, нова сім’я.

Я живу далі, і кожен день приносить щось нове. Але іноді я думаю: чи правильно я вчинив, віддавши спадщину не синам, а тим, хто був поруч? Чи варто було дати їм ще один шанс? А ви як думаєте — що важливіше: зв’язки чи люди, які обирають бути поруч, коли це дійсно потрібно?