Коли не стало мого чоловіка, його мати забрала у нас з сином його квартиру і виставила нас на вулицю. Так, таке можливо. Хоча по початку все було спокійно і безхмарно…
Ще на прощанні з чоловіком, свекруха сказала, що не піде до нотаріуса приймати спадщину:
– Твій син – мій єдиний онук. Живіть спокійно.
Ця була єдина світла новина в тій безодні відчаю, в якій я опинилася, коли не стало моєї коханої людини. Син постійно запитував:
– Мамо, коли повернеться тато?
А я не знала, як сказати, що ніколи. За життя чоловіка, я ніколи не могла знайти спільної теми зі свекрухою. Мене дуже здивувала її підтримка і та стійкість, з якою свекруха переживала втрату сина.
Вона стала частим гостем у нас з сином вдома. Вона сиділа з онуком, поки я займалася спадщиною і оформленням пенсії на сина.
Вечорами, свекруха, зі сльозами на очах, розповідала про дитинство свого сина, про його захоплення і витівки. Загальна трагедія зблизила нас, як ніколи раніше.
Біда прийшла, звідки не чекали. У свекрухи, крім сина, була ще старша дочка, 35-річна «стара діва».
Вона терпіти не могла свого молодшого брата, вважаючи що через його народження вся увага матері діставалося тільки йому. Її неприязнь до брата, перейшла і мене, і нашому сину. Вона навіть не зволила прийти на прощання з братом.
Сестра чоловіка завагітніла і стала вмовляти свою матір, щоб та забрала квартиру у нас з сином і віддала їй. Її найголовніший аргумент видався свекрухи дуже переконливим:
– Моя дитина – точно твій онук, а ось що ця дівка народила дитину від брата – вилами по воді писано.
І свекруха вирішила віддати квартиру своїй старшій доньці.
Як вона це зробила? Дуже просто. Бабуся чоловіка наполягала на тому, щоб її квартира дістала тільки її онуку. Правда, оформити це вона не встигла.
Свекруха успадкувала від своєї матері цю квартиру і підкоряючись волі матері, написала дарчу на мого чоловіка. Ось тільки в дарчим був пункт: можливість скасування дарування у разі, якщо дарувальник переживе обдаровуваного.
Свекруха, скориставшись цією можливістю, через суд повернула собі квартиру. Я була просто морально розчавлена - нам з сином не було де жити. А ось сестра чоловіка навіть не намагалася приховати своєї радості.
Я просила свекруху про проведення експертизи, яка доведе, що мій син був народжений від чоловіка. Але свекрусі було все одно:
– У мене скоро буде мій онук. Пакуйте речі.
Я відмовилася покидати квартиру. Тоді нас прийшли виселяти судові пристави. Під радісний сміх, дивлячись, як виносять наші з сином речі, вона сказала:
– Тепер все так, як і повинно бути. Мама подарувала цю квартиру братові, хоча я і просила її цього не робити. Це я наполягла на включенні договір дарування пункту про скасування. Щоб тобі нічогісінько не дісталося. Поки ти не стала його дружиною, брат нас забезпечував. Адже це ти почала: «Гроші мого чоловіка – гроші тільки нашої з ним сім’ї». Ось і отримуй у відповідь: «Квартира нашої сім’ї – квартира тільки нашої родини». Була б по привітніше, так пощедре, не залишилася б на вулиці. Сама винна.
Я її слухала і не вірила своїм вухам. Як можна бути настільки злопам’ятною і цинічною? Як свекруха могла викинути на вулицю власного онука? Я просто не розумію, за що вони так з нами?
А адже сестра чоловіка не стала там жити. Живе вона з батьком дитини, а ту квартиру здає. А ми з сином зняли прохідну кімнату в самотньої жінки. Нехай і прохідна – зате недорого.
Скоро син піде в садок, а я, нарешті, вийду на роботу. І все у нас налагодиться. Чоловік сниться мені ночами, просить вибачення за свою матір і сестру. А я прокидаюся і розумію: немає їм прощення.
Свекруха виявила бажання все-таки спілкуватися зі своїм старшим онуком, але я не дозволила. Після такого вчинку, у моєї дитини немає бабусі.
