Тесть відмовлявся до нас їхати, бо не мав у що взутися. – Ти приїдь, а ми вже на місці щось підберемо. – Приїхав він в шльопках, що розліталися, а погода дощова. Я згадав, що маю на карті зі спортивного магазину бонуси, за які можна було купити взуття. Пішли вони з дружиною на закупи, а повернулися з кросівками за три тисячі гривень. Ті, що за бали можна було придбати, йому не підійшли – по кольору. Це взагалі нормально?
Я хочу у вас спитати, чи взагалі нормально батькам у дорослих дітей “кляньчити” гроші? Просто мене дивує поведінка батьків дружини. Я ніколи такого ще не чув.
Мене звати Денис і мені 38 років.
З дружиною Уляною познайомилися в університеті, де разом навчалися, тільки на різних факультетах.
Спершу жили разом два роки, а коли Уляна дізналася, що чекає дитину, ми відгуляли весілля.
Жили ми в Дніпрі, та коли мені запропонували роботу в Києві, необдумуючи погодилися на переїзд.
В столиці почали орендувати квартиру і збирати на покупку власної. На світ з’явилась донечка.
Уляна не працювала. В мене хороша робота, я програміст в одній міжнародній компанії.
Мої батьки, як і батьки Уляни залишилися жити в Дніпрі, тільки мої в місті, а дружини – в селі з невеличкою господаркою.
Не скажу, що мої батьки дуже добре живуть, я маю на увазі фінансово. Та жодного разу не було таке, щоб вони приїхали з пустими руками.
На даний час у нас вже двоє діточок і своя квартира, яку нам допомогли придбати мої батьки і рідний брат (я позичив в Антона певну суму, щоб без відсотків).
Дід, мій тато, ґонорово дає онукам по тисячці і коли гуляє з ними, то купляє смаколики. Мама також не шкодує для рідних людей ні грошей ні уваги.
А ось про моїх тестя і тещу так не скажеш.
Уляна сильно сумує за батьками. Коли телефонує, то завжди запрошує в гості.
– Доню, ми б з радістю приїхали, але квитки такі дорогі… в нас немає таких грошей.
І що ви думаєте моя Уляна робить? Так, купує їм квитки і пересилає електронною поштою.
Ну це ще пів біди.
Останній раз взагалі були “цирки”.
Тесть мій по телефону сказав, що не має в що взутися, що в них все дуже дороге.
Моя ж Уляна запевнила, щоб приїхав, а ми тут на місці йому щось підберемо і купимо.
Приїхав він в шльопках, які вже розліталися, а погода в Києві була явно не до шльопок – задощило.
Я згадав, що маю накопичені бали на карточці в одному спортивному магазині. за які можна було підібрати взуття.
Взяла моя Уляна цю карту, тата і пішла на “закупи”. А коли прийшли, виявилося, що купили вони кросівки майже за три тисячі гривень, і за гроші, а не за “бали”.
– Ці, що були по акції, татові не сподобалися. Колір не підійшов…
Колір? Ви собі таке уявляєте? Бо я ні…
Замість того, щоб зекономити дітям гроші, бо нічим не допоміг в тому житті, він ще з нас тягне.
Мене ця ситуація дуже здивувала. Мало того, що ми платимо кожного разу за те, щоб вони приїхали, так вони ще й перебирають з кольором взуття.
Скільки себе пам’ятаю, вони ніколи не мають грошей.
Як це можна пояснити? Це нормально з їх боку?
Я працюю один, двоє дітей, дружина, ще й борг перед братом висить, а він тут з тими кросівками. А точніше – з кольором…
В мене немає слів…
Автор – Наталя У.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua