Тетяна прийшла на день народження Сашка і зневажливо кинула на стіл ігрову приставку за 15000, хоча ми з Макаром домовилися не купувати таких дорогих речей. — Якщо батьки не можуть забезпечити дитині радість, це зробить бабуся, — голосно промовила вона при гостях. Я подивилася на чоловіка, але він лише захоплено розглядав цінник, поки наш світ руйнувався.

Мій спокій закінчився того дня, коли Макар вперше сказав, що нам варто частіше відвозити дітей до його матері. Я тоді не відчула небезпеки, хоча інтуїція підказувала, що Тетяна не з тих жінок, які просто печуть пиріжки і читають казки. Вона завжди трималася так, ніби весь світ винен їй за кожну хвилину її існування. Її квартира пахла старими парфумами, сухоцвітами та якоюсь застояною пилюкою, яку не витреш жодною ганчіркою. Це був запах контролю, загорнутий у обгортку турботи.

Коли ми привезли Сашка та маленьку Олю на вихідні, я чітко розписала графік. Ніяких солодощів перед обідом, денний сон рівно о першій, і обов’язково суп. Тетяна слухала мене з тією своєю напівусмішкою, від якої по спині бігли мурашки. Вона кивала, перебираючи пальцями край своєї мереживної серветки, і дивилася кудись крізь мене.

— Звісно, Катю, я все розумію, — промовила вона тоді, але в голосі відчувалася така зверхність, що мені захотілося негайно забрати дітей і поїхати додому.

Макар лише потиснув мені руку, мовляв, заспокойся, це ж просто бабуся. Ми поїхали, а коли повернулися в неділю ввечері, я побачила зовсім іншу картину. Сашко сидів перед телевізором, хоча ми забороняємо екранний час більше тридцяти хвилин. Оля спала на дивані прямо в одязі, а навколо неї валялися фантики від дешевих цукерок.

— Тетяно Степанівно, ми ж домовлялися, — я намагалася говорити тихо, щоб не розбудити доньку, але всередині все тремтіло.

Тетяна повільно піднялася з крісла, поправила шаль на плечах і подивилася на мене так, ніби я була випадковою перехожою, яка посміла давати їй поради.

— Дітям потрібна радість, а не твої казармові порядки.

— Це не порядки, це здоров’я. У Олі потім висипання від цих солодощів.

— Ти надто драматизуєш. Подивися, які вони щасливі.

Макар стояв у дверях і мовчав. Це його мовчання завжди було гіршим за будь-які слова. Він боявся перечити матері, бо вона все життя виховувала в ньому почуття провини. Кожен його крок супроводжувався її зітханнями про те, як важко їй було піднімати його на ноги самій.

Минуло кілька місяців, і ситуація тільки погіршувалася. Тетяна почала телефонувати Сашкові потай від мене. Вона обіцяла йому дорогі іграшки, якщо він попроситься до неї на канікули. Вона купувала його прихильність, руйнуючи мій авторитет. Одного разу я почула, як син каже мені, що я зла, бо не дозволяю йому грати в планшет до півночі, а бабуся дозволяє все.

— Макаре, зроби щось, — благала я чоловіка ввечері, коли ми залишилися самі.

— Що я можу зробити? Вона їх любить. Це її спосіб прояву почуттів.

— Це не любов, це руйнація наших правил. Вона робить це навмисно, щоб показати, що вона краща за мене.

— Ти знову вигадуєш проблеми там, де їх немає. Вона просто хоче бути корисною.

Я бачила, як він відводить погляд. Макар завжди був слабким перед її маніпуляціями. Тетяна ж відчувала це і користувалася кожною можливістю, щоб вбити клин між нами. Вона почала приходити до нас без попередження, приносячи пакунки з їжею, яку я просила не давати дітям. Вона проходила на кухню, переставляла мої спеції, заглядала в каструлі і зневажливо підтискала губи.

— Оля знову бліда. Ти зовсім її не годуєш м’ясом? — запитала вона одного разу, стоячи посеред моєї кухні.

— Вона їсть достатньо, Тетяно Степанівно. У неї такий колір обличчя з народження.

— Моя дитина завжди мала рум’янець. Це все через твої дієти та заборони.

— Будь ласка, залиште мою дитину в спокої.

Вона раптом замовкла, випрямилася і подивилася на мене з такою холодною люттю, що мені стало не по собі. У той момент я зрозуміла, що вона не зупиниться. Для неї це була війна за вплив, за право бути головною жінкою в житті свого сина і тепер уже моїх дітей.

Найгірше сталося під час святкування дня народження Сашка. Ми домовилися, що це буде сімейне свято вдома. Я приготувала легкі закуски, запросила кількох друзів сина. Але Тетяна прийшла не сама. Вона привела з собою купу родичів, яких я ніколи не бачила, і завалила кімнату галасливими подарунками, які ми просили не купувати.

— Ой, Катю, не будь такою буркотухою, — голосно сказала вона при гостях. — Нехай дитина порадіє. Сашко, дивись, що бабуся принесла!

Вона витягла величезну ігрову приставку. Ми з Макаром спеціально вирішили не купувати її цього року, щоб син більше часу проводив на вулиці. Сашко закричав від захвату, а я відчула, як у мені щось обірвалося.

— Тетяно Степанівно, ми ж обговорювали це. Це надто дорогий і передчасний подарунок.

— Якщо батьки не можуть забезпечити дитині радість, це зробить бабуся. Хіба не так, Макаре?

Макар опустив голову і почав щось роздивлятися на підлозі. Він не сказав ні слова. Жодного слова на мій захист. Весь вечір я почувалася чужою у власному домі. Тетяна господарювала, розливала напої, роздавала вказівки і сміялася своїм дрібним, розсипчастим сміхом, який різав мені слух.

Коли гості розійшлися, а діти нарешті вляглися, я зачинила двері в спальню і подивилася на чоловіка.

— Більше вона сюди не прийде без мого дозволу.

— Ти не можеш заборонити моїй матері бачити онуків.

— Я можу захистити свою сім’ю від людини, яка не поважає мене.

— Вона просто така людина. Ти маєш бути мудрішою.

— Мудрішою? Терпіти, як вона витирає об мене ноги і робить з моїх дітей егоїстів? Макаре, прокинься. Вона знищує нас.

— Ти перебільшуєш. Вона просто самотня жінка, яка хоче тепла.

Я зрозуміла, що розмовляти з ним марно. Наступного дня я сама поїхала до неї. В її квартирі було душно, вікна були щільно зачинені, а на столі стояла ваза зів’ялих троянд.

— Нам треба поговорити, — сказала я, не сідаючи на запропоноване крісло.

— О, Катя. Якраз хотіла запитати, чому ти вчора була такою похмурою на святі.

— Ви чудово знаєте чому. Ви порушили всі наші домовленості. Ви налаштовуєте Сашка проти мене.

Тетяна повільно підійшла до вікна, відсунула шторку і подивилася на вулицю. Її спина здавалася кам’яною.

— Ти ніколи не була достатньо хорошою для мого сина. Я мовчала, бо бачила, що він вибрав тебе. Але онуки — це інша справа. Вони — моя кров.

— Вони мої діти. І якщо ви не почнете дотримуватися моїх правил, ви їх більше не побачите.

Вона різко повернулася. Її очі звузилися, а губи перетворилися на тонку лінію.

— Ти мені погрожуєш? У своєму ж домі?

— Я констатую факт. Ви руйнуєте їхнє виховання.

— Я даю їм те, чого ти не можеш дати. Свободу. Любов без умов. Ти тримаєш їх у клітці.

— Я вчу їх відповідальності. А ви вчите їх брехати мені.

— Вони самі хочуть мені все розповідати. Вони знають, що я їх не засуджу. На відміну від тебе, вічно незадоволеної матусі.

Я вийшла звідти, відчуваючи нудоту. Повітря на вулиці здалося мені занадто холодним, але воно допомагало не втратити свідомість від гніву. Я знала, що Тетяна так просто не відступить. Вона почне діяти через Макара, через його слабкість.

Так і сталося. За тиждень Макар прийшов додому і заявив, що його мати дуже засмучена моїм візитом і тепер у неї проблеми зі здоров’ям.

— Вона плакала весь вечір, Катю. Навіщо ти так з нею?

— Вона маніпулює тобою. Невже ти не бачиш?

— Вона просто хоче бачити дітей. Хіба це злочин?

— Злочин — це те, що вона робить з нашими стосунками.

Ми почали сваритися щодня. Кожна розмова зводилася до Тетяни. Вона стала невидимим третім учасником нашого шлюбу. Коли я намагалася обійняти дітей, Сашко іноді відсторонювався і запитував, чи поїдемо ми до бабусі, бо там весело, а тут треба робити уроки і прибирати іграшки.

Я бачила, як руйнується все, що я будувала роками. Моя сім’я тріщала по швах, а Тетяна спостерігала за цим зі своєї квартири, задоволено потираючи руки. Вона почала надсилати дітям посилки з речами, які я забороняла, і писати Макарові повідомлення про те, яка я тиранка.

Одного разу я застала Макара за розмовою з нею. Він шепотів у слухавку, оглядаючись на двері.

— Так, мамо, я розумію. Я спробую її вмовити. Ні, вона не дізнається.

Я відчула, як у мене всередині все захололо. Мій чоловік, людина, якій я довіряла, став союзником тієї, хто хотів знищити мій світ.

— Що ти спробуєш вмовити? — запитала я, входячи в кімнату.

Макар здригнувся і швидко вимкнув телефон.

— Нічого. Просто розмова про вихідні.

— Ти збирався відвезти їх до неї за моєю спиною?

— Катю, дітям потрібне повітря. Їм потрібна бабуся.

— Ти зраджуєш нашу сім’ю заради її примх.

— Я не зраджую. Я просто намагаюся зберегти мир.

— Миру не буде, поки вона не зникне з нашого життя в такому форматі.

Макар встав, взяв куртку і просто пішов з дому. Він не повернувся ночувати. Я сиділа в темряві, слухаючи, як цокає годинник на кухні, і розуміла, що програю цю битву. Тетяна виявилася сильнішою, бо їй не було чого втрачати, крім свого его. А мені було що втрачати — мою сім’ю.

Наступного ранку він прийшов разом із нею. Вони стояли на порозі, і Тетяна тримала його під руку, як переможниця.

— Ми вирішили, що діти проведуть тиждень у мене, — сказала вона спокійно, дивлячись мені прямо в очі.

— Макаре, ти це серйозно? — я ледве стримувала голос.

— Так, Катю. Їм треба змінити обстановку. Ми надто напружилися останнім часом.

— Якщо ти їх зараз забереш, назад можеш не повертатися.

Макар завагався лише на мить. Тетяна стиснула його лікоть, і він зробив крок назад.

— Ти завжди ставиш ультиматуми. Це нестерпно.

Вони забрали дітей. Сашко біг до бабусі з радісним криком, навіть не озирнувшись на мене. Оля розгублено дивилася через плече, але Тетяна швидко підштовхнула її до машини. Я залишилася в порожній квартирі, де все ще пахло ранковою кавою і дитячим шампунем.

Минуло три дні. Телефон мовчав. Я не дзвонила, бо знала, що почую тільки глузування або холодний голос Макара. Я ходила з кутка в куток, торкаючись речей, які тепер здавалися мені чужими. Кожна деталь у домі нагадувала про поразку. Старий плед на дивані, який колись подарувала Тетяна, тепер здався мені зашморгом, що повільно затягується.

Я вийшла на балкон. Погода була сірою, небо нависало над містом важким черевом. Вітер приносив запах дощу і чогось паленого. Я думала про те, як швидко можна зруйнувати життя, яке здавалося міцним. Достатньо лише однієї людини, яка вважає, що має право на твою долю.

Я згадала, як ми з Макаром тільки починали жити разом. Він був таким уважним, таким надійним. Де подівся той чоловік? Чи він завжди був лише тінню своєї матері, а я просто не хотіла цього помічати? Я будувала замок на піску, і тепер хвилі її маніпуляцій змивали його в океан.

На четвертий день Макар зателефонував. Голос його був втомленим і якимось порожнім.

— Катю, Олі погано. Вона плаче і хоче додому.

— То привези її. Чого ти чекаєш?

— Мама каже, що це просто примхи. Що вона звикне.

— Мені байдуже, що каже твоя мати! Вези дитину негайно додому!

Я не чекала. Я сіла в машину і поїхала до неї сама. Коли я відчинила двері її квартири, я побачила Олю, яка сиділа в кутку на підлозі. Вона виглядала такою маленькою і беззахисною серед цього важкого антикваріату і пилу. Тетяна сиділа за столом і спокійно пила чай.

— Олю, йди до мене, — сказала я, простягаючи руки.

Донька підхопилася і кинулася до мене. Вона вся тремтіла. Сашко сидів у іншій кімнаті, припавши до приставки, і навіть не підвів голови.

— Ти руйнуєш їм свято, Катю, — Тетяна навіть не поворухнулася. — Дитина просто вередує.

— Ви перейшли межу. Це було востаннє.

Макар стояв біля вікна, закривши обличчя руками. Він виглядав як людина, яка щойно зрозуміла, що скоїла непоправне. Але було вже пізно.

— Макаре, ти їдеш з нами чи залишаєшся тут? — запитала я, тримаючи Олю на руках.

Він мовчав. Тетяна подивилася на нього, потім на мене. У її погляді було торжество. Вона знала, що він не зможе вибрати. Він завжди залишатиметься там, де його волю зламали ще в дитинстві.

Я вийшла з квартири, не чекаючи на відповідь. Спускаючись сходами, я чула, як Тетяна почала щось говорити йому навздогін, але слова розчинялися в луні під’їзду. Я сіла в машину, посадила Олю в крісло і поїхала.

Вдома я просто сиділа на підлозі в дитячій, притискаючи доньку до себе. Сашко залишився там. Макар залишився там. Вони вибрали ілюзію свободи, яку їм підсунула Тетяна. Я розуміла, що це початок кінця моєї родини. Тетяна досягла свого — вона розірвала наш зв’язок, вона забрала моїх чоловіків, великого і маленького.

Тепер я дивлюся на порожнє місце біля себе в ліжку і думаю. Чи можна було щось змінити? Чи була ця битва програна ще в той день, коли я сказала “так” людині, яка ніколи не була вільною від своєї матері?

А як би ви вчинили в ситуації, коли ваша родина стає заручником чужих маніпуляцій, а найближча людина виявляється нездатною на захист?