“Тітко, я в гостях, а не на примусових роботах! Чому ви мене змушуєте мити після вас тарілки?” – вигукнула Наталя, відкидаючи рукав блузки. Я отетеріла від її тону, бо за місяць часу квартира перетворилася на табір.

Родичів у нашої родини не просто багато, а забагато. У тата, якого вже немає з нами, вісім братів та сестер, у всіх діти, онуки. Ми не так часто збираємось разом, але зв’язок підтримуємо. Найбільше дістається мені, адже мені випало жити в головному місці подій – у Тернополі.

Взагалі, я звикла. Ну, приїдуть гості разів зо три на рік, поживуть тиждень. Нічого, що у нас «двійка», потіснимося. Я цими днями тільки й роблю, що готую, а чоловік за продуктами бігає, але рідні є рідні. Не збіднімо.

Кілька місяців тому дзвонить мені двоюрідна сестра Тоня з Івано-Франківська:

– Марто, тут моя Наталка зібралася шукати роботу в Тернополі. Ти вже притулок її на тиждень надай, будь ласкава!

– Не питання, – відповідаю, – нехай поживе, доки не влаштується.

Зустрів чоловік Іван Наталю на вокзалі, привіз додому та поселили її у дитячій, зі своєю дочкою-школяркою Соломією. Планів у дівчинки – величезна кількість. На роботу, каже, влаштуюсь, житло собі орендую.

Справді, щоранку племінниця йшла на співбесіди, а ближче до обіду поверталася і втикалася у комп’ютер чи телевізор. Через кілька днів я її прошу:

– Наталко, ти хоч на вечерю щось простеньке приготуй. А то я з роботи повертаюсь і до плити стаю. Нас четверо, між іншим, і всі їсти хочуть.

Племінниця у відповідь здивовано очима кліпає: я, мовляв, у гостях, як ви так можете?

Так і прожили майже місяць. Я з роботи – до плити. Чоловік з роботи – і за пилосос. Донька тим часом чашки та тарілки, залишені Наталею, по квартирі збирає. Принцеса наша півдня співбесідами ходить, півдня байдики валяє.

– Наталко, що в тебе з роботою? – не витримав одного вечора чоловік. – Невже за місяць нічого не знайшла?

– Ну, а що, мені на десятку погоджуватися? Це ж – Тернопіль! Усі кажуть, що у вас тут менше ніж за 50 тисяч ніхто не працює. Добре, я й на 20 згодна, тільки більше за 10 тисяч гривень ніхто не пропонує. Майже скрізь – випробувальний термін. А минулого тижня один дивак взагалі запропонував безкоштовно стажуватися. Знайшли наївну!

– Слухай сюди, – стручаюся у розмову я і ставлю запитання чітко, – тиждень тобі даю, а потім іди, куди хочеш! Ми вже втомилися тебе годувати та обслуговувати.

– Оце дякую тобі, тітко Марто, за доброту, за ласку, – каже племінниця, – А ти що, безплатну хатню робітницю захотіла? Ага, зараз!

Не знаю, що на мене найшло, але я вигребла з шафи всі Наталини речі, склала їх у чемодан і виставила його до передпокою.

Чи треба говорити, що наступного дня я була змушена відключити телефон? Мені дзвонили родичі з усіх куточків нашої країни і звинувачували мене в тому, що ми у своєму Тернополі геть-чисто втратили власне коріння і людські почуття.

А ще в тому, що ми, нероби, намагалися експлуатувати нещасну бідну родичку. Спасибі Наталі за багату фантазію та довгий язичок.

Думаю, тепер дуже довго моя сім’я житиме спокійно, принаймні, дуже сподіваюся на це. Чи я по-іншому мала вчинити?

Тернопіль завжди здавався мені тихим куточком, де час тече повільніше, ніж у великому світі. Наша двокімнатна квартира на вулиці Руській стояла на третьому поверсі старого будинку з товстими стінами, які влітку тримали прохолоду, а взимку – тепло від печі в підвалі.

Я, Марта, працювала бухгалтером у місцевому кооперативі, де щодня перераховувала гривні для фермерів з околиць. Іван, мій чоловік, ремонтував техніку в майстерні біля центрального ринку – той самий ринок, де зранку пахло свіжим хлібом і сиром з Галичини. Соломія, наша донька, вчилася в сьомому класі гімназії №3, де вчителі ще трималися старих традицій: чергування по класу, читання Шевченка вголос.

Родина наша розкидана, як насіння з маківки. Тато, Богдан, виріс у великій сім’ї в селі під Зборовом, де вісім душ братів і сестер ділити хліб на дев’ятеро. Двоє братів осіли в Луцьку, одна сестра – у Львові, двоє поїхали на заробітки до Польщі, а ще двоє залишилися ближче – в Івано-Франківську та Вінниці. Тоня, моя двоюрідна сестра, з Франківська, завжди була найголоснішою. Вона працювала на пошті, розносила листи по селах, і її голос у телефоні лунав, як дзвін на соборі.

Коли Тоня подзвонила того травневого дня, я саме мила посуд після обіду. Сонце пробивалося крізь фіранки, а на столі стояла миска з варениками, які Соломія ліпила напередодні. “Марто, донечко, – почала вона, – Наталка моя виросла, каже, що в Тернополі шанси кращі.

Робота там, освіта, все як у столиці, тільки спокійніше. Приймеш на тиждень? Хай пошукає, влаштується”. Наталка, її старша донька, мала двадцять два, закінчила технікум у Франківську за фахом “бухгалтер”, але мріяла про щось більше – маркетинг, дизайн, щось сучасне. Я погодилася без вагань. Родина – це ж не гості з вулиці, а своя кров.

Іван поїхав на вокзал о п’ятій вечора. Тернопільський вокзал – маленький, затишний, з фонтаном навпроти, де влітку грають діти. Він повернувся з великим рюкзаком і дівчиною в джинсах та яскравій куртці. Наталя посміхнулася широко, обійняла мене, ніби ми щодня бачилися.

“Тітко Марто, дякую! Я так рада!” – вигукнула вона, і її очі блищали, як озеро в парку Гнатюка. Ми поселили її в кімнаті Соломії – ліжко-двійка, шафа з книжками доньки та комп’ютер на столі. Соломія спочатку отетеріла від несподіванки, але швидко зраділа: “Буде як сестра!”

Перші дні минали гладко. Наталя прокидалася о сьомій, одягала акуратний костюм – чорні штани, білу блузку, яку взяла з маминої шафи, – і йшла на трамваї №2 до центру. Співбесіди були в офісах на бульварі Тарновського: один – у банку, другий – у фірмі з продажу одягу, третій – у туристичному агентстві.

Вона поверталася опівдні, розповідала за обідом: “Там вимагають досвід, але я сказала, що готова вчитися. Зарплата – 12 тисяч, але з випробувальним”. Я кивала, наливала їй чай з м’ятою з нашого городу. Іван жартував: “Головне, щоб не на 8 тисяч, бо в нас у майстерні майстри на тому сидять і не скаржаться”. Соломія слухала з відкритим ротом, мріючи про свою першу роботу.

Але ближче до кінця тижня щось змінилося. Наталя почала повертатися пізніше – не опівдні, а о другій, третьої. “Співбесіда затягнулася, – пояснювала вона, – ще й автобус запізнився”. Замість того, щоб допомогти, сідала за комп’ютер Соломії.

“Подивлюся вакансії онлайн, – казала, – бо в інтернеті більше варіантів”. Екран блимав оголошеннями: “Менеджер у салон краси, 15 тисяч”, “Асистент у кафе, 10 тисяч з чайовими”. Вона гортала сторінки, коментувала: “О, це для мене! Але вони хочуть англійську. А я ж тільки базову знаю”.

Я не звертала уваги спочатку. Робота моя в кооперативі закінчувалася о шостій, і я поспішала додому, щоб встигнути на вечерю. Готувала просто: картопля з м’ясом, салат з огірків з нашого подвір’я, компот з вишень. Іван приходив о сьомій, втомлений від клієнтів – то пральну машину полагодити, то холодильник.

Соломія робила уроки за кухонним столом, а Наталя… сиділа в кімнаті, дивилася серіали на телефоні. “Відпочину трошки, – казала, – бо день важкий”. Я посміхалася, думала: молодь, їй треба час адаптуватися.

На шостий день я не витримала. Повернулася з роботи, побачила брудний посуд на столі – тарілки від сніданку, чашки з кавою, яку Наталя варила вранці. Соломія вже пішла на гурток малювання, Іван ще не прийшов. Я покликала: “Наталко, допоможи, будь ласка, помити це все. А то вечеря не встигну”. Вона вийшла з кімнати, в піжамі, волосся розкуйовджене. “Тітко, я в гостях, – сказала здивовано. – Ви ж самі казали, що тиждень без проблем. Я ж шукаю роботу, втомлена”. Я отетеріла на мить, але стрималася. “Гаразд, – відповіла, – але ми ж родина, не гості з готелю. Трохи допомоги – і все”.

Вона кивнула, але посуд так і лишився. Того вечора за столом розмова пішла про плани. “Я знайду квартиру, – розповідала Наталя, жуючи вареники, – десь на околиці, за 5 тисяч на місяць. Збалансую бюджет: зарплата 20 тисяч, мінус оренда, мінус їжа – лишиться на косметику”.

Іван усміхнувся: “А на транспорт? Трамваї тут дешеві, але якщо в центр – то витрати”. Вона відмахнулася: “Я ж на велосипеді, як у Франківську”. Соломія запитала: “А ти малюєш? Покажи свої роботи”. Наталя засміялася: “Я не художниця, а бізнес-леді. Дизайн – це про графіку, не про пензлі”.

Наступні дні стали важчими. Наталя перестала ходити на співбесіди щодня. “Сьогодні вихідний у них, – казала, – завтра піду”. Замість того прокидалася опівдні, снідала тим, що я лишала – бутербродами з сиром, йогуртом з холодильника. Потім – комп’ютер. Вона користувалася моїм інтернетом, дивіться YouTube-уроки з маркетингу, але голосно, щоб чули всі.

“О, це круто! – вигукувала. – Я таке запам’ятовуватиму”. Соломія скаржилася шепотом: “Мамо, вона мої олівці взяла, не питаючи. І ліжко не застелила”. Я заспокоювала: “Вона тимчасово, доню. Звикне”.

Іван першим помітив, як це тисне. Одного вечора, після роботи, він сів за стіл і сказав прямо: “Наталко, ти ж обіцяла тиждень. Минув. Що з роботою? Ми раді тобі, але квартира маленька, а ми всі втомлюємося”. Вона підняла брови: “Дядьку Іване, ви ж у Тернополі живете, де все поруч.

У Франківську гірше – там поїздки довгі. А зарплати? Мама казала, у вас 15 тисяч мінімум для старту. А мені пропонують 9 – з випробувальним на два місяці. Я ж не кусаюся, чекаю кращого”. Я додала: “Краще – це добре, але реальність інша. У моєму кооперативі люди на 12 тисяч сидять роками, і нічого”. Вона зітхнула: “Ви старші, вам легше. А я молода, мрію про кар’єру”.

Тиждень перетворився на два. Наталя знайшла “ідеальну” вакансію – асистентка в салоні краси на вулиці Качали. “Зарплата 18 тисяч, плюс бонуси, – хвалилася. – Але початок з понеділка”. У неділю вона не пішла на розвідку, а залишилася вдома. “Відпочину, – сказала, – бо завтра рано”. Я попросила: “То хоч вечерю допоможи – салат порізати”. Вона отетеріла: “Тітко, я ж гість! Ви ж не наймали мене”. Соломія, почувши, пішла до своєї кімнати і зачинила двері.

На третій тиждень терпець урвався. Я повернулася з кооперативу о шостій, побачила квартиру в безладі: подушки з дивана на підлозі, де Наталя “відпочивала”, чашки на кожній поверхні, а в холодильнику – половина продуктів зникла. Іван уже був удома, миє підлогу.

“Марто, – сказав тихо, – це вже занадто. Вона як у санаторії”. Я кивнула, відчула в середині себе стиск. Покликала Наталю. Вона вийшла, в навушниках, з телефоном у руці. “Що?” – запитала байдуже.

“Наталко, – почала я спокійно, – ти приїхала на тиждень. Минув місяць. Ми тебе годуємо, праємо, а ти… нічого. Допоможи хоч раз, або шукай інше місце”. Вона скривила губи: “Ой, тітко, ви ж родина! Чому так? Я ж шукаю, стараюся. А ви мене виганяєте, як найману?”

Іван втрутився: “Не виганяємо, але баланс потрібен. У нас своя сім’я”. Вона підняла голос: “Баланс? Ви в Тернополі живете легко, а я з Франківська – там все дорожче! Мама казала, ви допоможете”. Я отетеріла від такого повороту. “Допоможемо, – відповіла, – але не до безкінечності. Тиждень – і все”.

Вона пішла до кімнати, зачинила двері. Через годину почулася метушня – шафа відчиняється, речі шарудять. Я заглянула: Наталя скидала одяг на ліжко. “Я йду, – сказала. – Дякую за “гостинність”. Не знаю, що на мене найшло, але я взяла чемодан з коридору, склала туди її блузки, штани, косметику – все акуратно, без слів. Поставила до передпокою. “Бувай, – сказала тихо. – Удачі з пошуками”.

Вона вийшла о десятій вечора, з рюкзаком і сумкою. “Передам мамі, як ви мене образили”, – кинула на прощання. Двері грюкнули. Соломія обійняла мене: “Мамо, правильно”. Іван кивнув: “Треба було раніше”.

Наступного ранку телефон задзвонив о сьомій. Спочатку Тоня: “Марто, ти що наробила? Наталка плаче, каже, ви її вигнали без жалю! Ми ж родина!” Я спробувала пояснити: “Тоню, вона місяць жила, нічого не робила”. Але вона перебила: “Ви в Тернополі розбагатіли, забули про бідних родичів!”

Потім подзвонила тітка Одарка з Луцька: “Слухала від Тоні. Ви ж у місті, мали б допомогти, а не принижувати”. Дядько Петро з Вінниці: “Марто, це не по-християнськи. Наталка молода, їй час треба”. Дзвінки линули весь день – з Польщі, зі Львова, навіть від далекого кузена Мирослава з Закарпаття. “Ви втратили коріння, – казали. – У великому місті розслабилися, забули про взаємодопомогу”.

Я вимкнула телефон о вечорі, сіла на кухні з чаєм. Іван обійняв: “Не переймайся, правда на нашому боці”. Соломія намалювала малюнок – нашу сім’ю за столом, без зайвих. Але в голові крутилися думки: чи правильно? Чи не занадто жорстко? Родина – це нитки, які не рвуться, але іноді плутаються.

Дні після того минали спокійно. Квартира стала просторішою, Соломія знову спала в своїй кімнаті без “сестри”. Я готувала тільки для нас трьох – борщ у неділю, голубці по середах. Іван у майстерні взяв нового помічника, молодого хлопця з села, який працював старанно.

“Як Наталя, тільки навпаки”, – жартував. На роботі в кооперативі колеги питали: “Що з родичами?” Я усміхалася: “Все гаразд, приїдуть – розкажу”.

Але спогади не відпускали. Я згадувала, як у дитинстві тато розповідав про свою сім’ю. “Вісім нас було, – казав, – ділили одну хату, але не сварилися. Допомагали одне одному”. У Зборові, де він виріс, сусіди були як родичі: якщо в кого корова отелилася, всі йшли дивитися. Ми з Тонею, ще дівчатками, літом гасали по полях, збирали чорниці. Вона завжди була лідером: “Марто, давай туди!” А я тягнулася за нею. Тепер от – розрив.

Через два тижні Тоня написала в месенджері: “Наталка знайшла роботу в кафе у Франківську, на 11 тисяч. Каже, дякує за ‘урок'”. Я відповіла: “Рада за неї. Передавай привіт”. Більше не дзвонила. Інші родичі замовкли – мабуть, Наталя перебільшила, а правда просочилася.

Тернопільське літо вступило в права: озеро в парку заповнилося качками, на Набережній грали музики. Ми з Іваном гуляли ввечері, трималися за руки, як у молодості. Соломія записалася на танці, мріяла про конкурс. Життя повернулося в русло – просте, але наше.

Але інколи, миючи посуд, я думала: чи не втратить родина зв’язок назавжди? Чи мала я дати більше часу? Чи вчинила б інакше, якби знала, як Наталя розповість усім? Чи родинні нитки витримують такі випробування, чи рвуться тихо? Чи варто було просто поговорити спокійніше, без чемодана? Чи в Тернополі справді легше жити, ніж у Франківську, чи це тільки ілюзія?