«То це діти твого сина, нехай самі привчаються до дорослого життя» — так мені відповіла сваха Марія, коли я запитала, чому троє моїх онуків самі стоять біля плити, поки вона цілий день лежить на дивані. Після розлучення мого сина його діти опинилися в центрі дивної байдужості, і я відчуваю, що це ще не вся правда

Я часто розмовляю телефоном зі своїми онуками, але вчорашня наша бесіда мене просто приголомшила.

— Що ви сьогодні робили, Оленко? — запитала я найстаршу онучку.

— А нас бабуся вчила, як вареники ліпити. Тільки, знаєте, у вас вони виходять набагато смачніші, тому, як приїду до вас, то ви обов’язково відкриєте мені свій секрет.

— А що ж в цей час робила ваша бабуся, — спитала я далі.

— Вона лежала в спальні на ліжку і дивилася щось у своєму планшеті.

Ну як таке можна собі дозволити, скажіть мені? Моя сваха, Марія, ще досить молода, їй лише п’ятдесят два роки, і вона вже давно не працює. Невже їй так важко приготувати нормальну їжу для трьох власних онуків? Якось раніше я обережно запитала її про це, а вона мені відповіла, що для онуків вона не є покоївкою чи прислугою.

— То це діти твого сина, нехай самі привчаються до дорослого життя, — заявила вона мені тоді.

— Бабусю, ми з татом так хочемо жити у вас, — сказала мені ввечері Оленка телефоном.

Від цих слів мені стало млосно, і я ледь не впустила телефон. Як може сваха так ставитися до рідних дітей своєї дочки? Де в неї стільки холодності і такої дикої байдужості?

Сваха Марія зробила все можливе, аби зруйнувати шлюб мого сина Дмитра та її дочки Анни. У них троє прекрасних дітей — дві дівчинки та хлопчик. Ми з дідом Петром їх просто обожнюємо, хоч вони й живуть окремо у місті. Мій син Дмитро пішов жити у сім’ю дружини.

Чотирнадцять років їхнє сімейне життя трималося купи. Прогнали вони мого сина з дому через те, що він нібито недостатньо заробляв. Дмитро працює на будівництві — займається внутрішніми роботами.

Раніше, коли життя було спокійніше, Дмитро у свій вихідний або навіть пізно ввечері міг поїхати до сусідньої Угорщини на один чи два дні (ми живемо недалеко від кордону). Це був додатковий заробіток. Але вже третій рік, як вони всі жили на одну зарплату сина, як постійно підкреслювала сваха.

Свасі та невістці, мабуть, цього видалося замало. Ось вони й вижили Дмитра з дому.

Мені дуже боляче дивитися на сина — він постійно засмучений, на ньому просто немає обличчя від переживань. Він дуже любив і любить своїх дітей. Зараз Дмитро винаймає невелику квартиру, бо наше село розташоване не дуже зручно відносно міста, де живуть діти. Йому щодня доводиться довго добиратися на роботу.

Сваха онуками не цікавиться, а невістка Анна працює з ранку до пізнього вечора на місцевому ринку, має там свій невеликий відділ з одягом.

Найстаршій онучці Олені вже тринадцять років, середній Софії — десять, а найменшому онуку Андрійку — лише вісім.

Я часто телефоную онукам, і вчорашня розмова мене просто вразила.

— Що ви сьогодні робили, Оленко? — запитала я, намагаючись говорити весело.

— Ми з бабусею вчилися вареники ліпити. Але, бабусю, у вас вони виходять такі пухкі і соковиті. Як приїдемо, то поділіться своїм секретом тіста.

— А що ж робила ваша бабуся, поки ви цим займалися? — запитала я, відчуваючи якесь недобре передчуття.

— Вона лежала на ліжку в спальні і дивилася мультики на своєму планшеті.

Я ледь не закричала у слухавку: Ну як, скажіть, як можна так поводитися? Сваха Марія, як я вже казала, ще молода жінка, їй би йти на роботу, а не сидіти вдома. Невже для неї така велика проблема — приготувати дітям простий обід? Коли я її раніше про це питала, вона мені з гордістю заявила, що для рідних онуків вона не збирається бути прислугою.

— То це твої діти, Людо, — сказала вона мені тоді. — Нехай твій синочок їх і годує, а моїй дочці вже час про себе думати. Вони дорослі, хай самі вчаться виживати.

— Маріє, а ваша донька Анна в цьому всьому процесі хоч якось допомагала? Схаменіться, Бога побійтеся, що ви таке говорите! Діти ж голодні!

Вона тоді відповіла, що Анна працює, і їй не до цього. Мовляв, її донька повинна мати відпочинок після важкого дня.

Потім онучка Оленка тихенько сказала мені, що мама з бабою постійно наголошують: мовляв, їхній тато Дмитро — поганий, бо покинув їх, але це, звісно, неправда. Дмитро готовий на все, аби тільки повернути сім’ю і бути поруч з дітьми. Мені стало так шкода онуків. У такому віці, коли їхні однолітки граються, вони змушені самі собі готувати, аби не бути голодними.

— Ми не хочемо їсти ті півфабрикати, що бабуся купує, — пояснила Оленка. — Вони несмачні. От ми і вирішили самі щось зварити.

Я плачу, коли думаю про їхнє дитинство. Їм потрібна материнська турбота і, звичайно ж, любов батька.

Я не знаю, як Марія може так чинити з онуками. У неї ж серце має бути, чи хоча б елементарний материнський інстинкт. Невже вона не бачить, що діти страждають? На моє запитання, звідки в ній стільки цієї байдужості, вона лише відповіла:

— У мене своє життя. Я вже своє відпрацювала. А внуки — то діти моєї дочки і твого сина. Це їхня відповідальність.

Я обов’язково, як тільки з’явиться така можливість, заберу діточок до себе. Я готова на все заради них. У нас в селі великий будинок, дід Петро вже давно на пенсії, буде їм тут добре, і ми завжди їх нагодуємо і обігріємо.

Я вже не раз пропонувала Дмитру забрати дітей. Він боїться скандалу з Анною та її матір’ю. Він каже, що боїться, що йому взагалі заборонять бачитися з ними, якщо він почне наполягати. Але я вже не можу більше дивитися, як вони там мучаться.

Минулого місяця приїжджала до них у гості. Оленка тоді з гордістю показала мені свій новий кулінарний шедевр — сирники. Вони були трохи криві та неоднакові, але такі ж смачні, бо зроблені з любов’ю.

— Ми з Софійкою самі їх робили. Бабуся тільки тісто замісила, а далі ми вже самі, — радісно щебетала онучка.

У мене тоді від цих слів сльози навернулися. Тринадцятирічна дівчинка має сидіти за уроками, гуляти з подругами, а не стояти біля плити і годувати молодших.

Я помітила, що Марія навіть не намагалася приховати своєї ліні. Вона цілий день пролежала на дивані, лише зрідка піднімаючись, аби сходити на кухню по каву. А діти крутилися, намагалися щось приготувати, прибрати за собою.

Я тоді дочекалася, поки діти підуть гуляти, і відвела сваху вбік.

— Маріє, ти ж бачиш, що діти недоглянуті. Їм потрібна турбота. Анна на роботі, а ти вдома сидиш. Невже так важко?

— Людо, не вчи мене жити. Я втомилася, я маю право на відпочинок. Ти ж не знаєш, як це — працювати з людьми, — відповіла вона, навіть не дивлячись мені в очі.

— Але ж ти не працюєш, Маріє. Ти вже кілька років удома.

— Це не твоя справа. І взагалі, я ще раз кажу: я не наймалася бути кухарем для онуків. А якщо тобі так їх шкода, забирай до себе і годуй.

Я відчула, як мене просто заливає обурення. Як можна бути такою байдужою? А потім згадала слова Оленки про те, що вони з Анною постійно кажуть дітям, ніби Дмитро їх покинув. Це ж чиста маніпуляція! Вони спеціально налаштовують дітей проти батька, аби виправдати своє ставлення до нього.

Невістка Анна теж поводиться дивно. Вона ніби й працює багато, але коли приходить додому, замість того, щоб приготувати вечерю чи поспілкуватися з дітьми, вона одразу падає на диван і теж бере в руки телефон. Діти, ніби самі по собі. Оленка і Софійка займаються молодшим братом, прибирають, готують.

Я розумію, що Анна багато працює. Але ж у неї є мати, яка не працює. Чому вони не можуть організувати побут? Чому діти мають бути заручниками їхньої байдужості?

Я впевнена, що Марія не просто хоче навчити онуків готувати. Вона просто ледача і сама не хоче цим займатися. Їй набагато простіше купити напівфабрикати або доручити все старшій онучці, а самій лежати на дивані. І це при тому, що Анна заробляє, і гроші в сім’ї є, просто їх шкода витрачати на нормальні продукти і час, щоб приготувати щось смачненьке.

Я не знаю, як мені бути. Чи варто втручатися в їхнє життя більш активно? Чи може, просто чекати, поки Дмитро сам вирішить забрати дітей?

Я так переживаю за них, що це просто не передати. Моє серце просто розривається, коли я думаю про те, як мої онуки змушені дорослішати так швидко.

А як би ви відреагували, якби ваша сваха, не працюючи, цілими днями лежала на дивані і змушувала онуків, яким вісім, десять і тринадцять років, самим собі готувати, прикриваючись вихованням? Як варто чинити в такій ситуації?