— Тобі ці вісімсот тисяч вже не потрібні, а нам вони необхідні для старту, — спокійно пояснив Кирило телефоном, коли я нарешті додзвонилася. Ці слова від зятя, з мовчазної згоди Наталі, змусили мене зрозуміти, що фінансова безпека була свідомо перетворена на руїни

Сумно це визнавати, але на сьомому десятку життя мої найбільші неприємності прийшли від власної родини. Я думала, що маю за плечима міцну опору: чоловік, який багато років працював, дім, донька та зять, що, здавалося, шанують мене. На жаль, усе це виявилося ілюзією.

Тепер, дивлячись на порожній банківський рахунок, я розумію, що найбільше розчарування принесли ті, кого я любила і кому довіряла.

Усе почалося приблизно п’ять років тому. Мені тоді було шістдесят сім. Мого чоловіка, Івана, не стало за пів року до того, залишивши мені його чималі заощадження, які ми відкладали усе життя. Він завжди казав: — Лесю, це твоя безпека, — і я зберігала їх на окремому депозиті.

Донька, Наталя, та її чоловік, Кирило, жили в невеликому містечку за дві години від мого великого будинку у Львові. Вони час від часу приїжджали. Кирило працював у сфері, пов’язаній з фінансами, і завжди здавався мені дуже розумним та діловим.

Одного разу, під час їхнього візиту, Кирило завів розмову про мої фінанси.

— Мамо Лесю, — почав він, зручно вмостившись у вітальні. — Ми з Наталею турбуємося про вас. Гроші на депозиті — це добре, але вони майже не приносять доходу. Інфляція їх просто з’їдає.

Я здивовано підняла брову.

— Іване завжди казав, що головне — надійність. Банк завжди був для нас надійним.

Наталя, яка сиділа поруч, кивнула.

— Мамо, Кирило знається на цьому. У нього дуже хороша робота. Він може допомогти тобі вкласти частину грошей у щось прибутковіше, — вона поклала свою долоню на мою. — Це для твого ж блага. Ти заслуговуєш на безтурботну старість.

Кирило одразу підхопив:

— Якраз є один інвестиційний фонд, дуже перевірений. Він працює з нерухомістю у Варшаві. Навіть найменший відсоток у ньому значно перевершує твій депозит. Це абсолютно легально і безпечно, я особисто все перевірив.

Мене це все одно бентежило. Сума була велика — близько вісімсот тисяч гривень. Ці гроші були нашим із Іваном пам’яттю, нашою спільною працею. Але думка про те, що я можу отримувати щомісяця додаткові, суттєві кошти, які дозволять мені без турбот подорожувати чи навіть допомогти їм із кредитом на нову машину, була привабливою. До того ж, Наталя так щиро дивилася на мене. Я не могла повірити, що вони хочуть мені зла.

— Скільки приблизно часу це займе? — запитала я.

— Потрібно оформити довіреність, щоб я міг діяти від вашого імені. Так буде простіше керувати процесом. Усі документи будуть у вас. За кілька місяців ти побачиш перші прибутки. — Кирило говорив впевнено, його очі сяяли ентузіазмом.

Я кілька днів думала. Зрештою, я вирішила довіритися. Усе ж таки, це моя донька і зять. Я поїхала до їхнього міста, де ми зайшли до нотаріуса. Довіреність була оформлена на Кирила з правом управління моїми фінансами та правом знімати кошти з рахунку для їхнього подальшого інвестування. Я зберігала копії всіх документів у спеціальній шухляді.

Перші пів року все йшло добре. Кирило присилав мені щомісячні звіти, які, чесно кажучи, я не дуже розуміла, але в них завжди була цифра, що показувала зростання. Я навіть отримала перший “дохід” — невелика сума зайшла на мій рахунок. Я була на сьомому небі від щастя, дзвонила Наталі й дякувала їй за такого розумного чоловіка.

Але потім почалися дивні речі. Звіти стали приходити нерегулярно, а потім і зовсім зникли. Коли я запитувала про це, Кирило відповідав:

— Мамо Лесю, це ж великі фінанси. Зараз період реорганізації. Треба почекати, усе буде добре.

Наталя теж заспокоювала:

— Він дуже зайнятий на роботі. Не турбуйся, він тримає твою справу під контролем.

Так минуло ще майже два роки. Я почала відчувати недобре. Моя інтуїція, яка рідко мене підводила, голосно кричала про небезпеку. Я вирішила поїхати до банку особисто. Я вже давно не перевіряла основний депозит.

Вона була молода, з розумним поглядом. Я нервувала, коли питала її про залишок на рахунку. Співробітниця банку проглянула мої дані на моніторі.

— Пані Лесю, на жаль, на вашому рахунку зараз всього чотириста гривень.

Мій світ обвалився. Я відчула, як холодний вітер проймає мене.

— Що ви сказали? Це неможливо! Там вісімсот тисяч!

— Перепрошую, але всі кошти були зняті за довіреністю протягом останніх двох років. Ось виписка, — вона простягнула мені папір.

Я вийшла з банку, ледве пересуваючи ноги. Папірці тремтіли в моїх руках. У виписці я побачила, що більшість великих сум була знята не на інвестиції, а переведена на рахунок з ім’ям Кирило Ковальчук. Мої заощадження зникли.

Я одразу набрала Наталю. Вона не брала слухавки. Я дзвонила до неї цілий день. Увечері зателефонував Кирило. Його голос був надто спокійним.

— Мамо Лесю, що сталося?

— Не смій мене так називати! Що це за чотириста гривень на моєму рахунку? Ти украв мої гроші!

У слухавці настала тиша, потім він зітхнув.

— Я не крав. Я взяв. Я справді намагався інвестувати, але фонд виявився не таким надійним, як я думав. Наші гроші пропали, і я мусив використати твої, щоб покрити збитки. Я думав, що зможу їх швидко повернути, але… не вийшло.

Я була вражена його цинізмом.

— Ти обдурив мене! Ти використав мою довіру! Як ти міг?

— Я шкодую, — сказав він без тіні каяття. — Але тобі вони вже не потрібні. Ти живеш у своєму великому будинку, а ми потребуємо грошей.

Я не могла повірити. Нарешті мені вдалося додзвонитися до Наталі. Я думала, що вона підтримає мене, що вона не знала про це.

— Наталочко, ти знаєш, що зробив Кирило? Він забрав усі наші заощадження!

Замість співчуття, я почула в голосі доньки холод.

— Мамо, ми знали про це. Нам потрібна була перша сума на придбання квартири в Києві. Кирило сказав, що ти можеш допомогти. Він поверне, як тільки продасть ділянку, яку він купив.

— Яку ділянку? — я вже ледь трималася. — Ти знала про це і дозволила?

— Він сказав, що так буде краще для всіх нас, — вона почала підвищувати голос. — Ти ж сама підписала довіреність! У тебе є будинок, а нам треба якось жити й розвиватися. Ти вже стара, тобі не потрібні такі великі суми!

Я слухала свою доньку і відчувала, як моє серце розривається. Вона була не лише в курсі, вона була на його боці!

— Ти — чужа для мене, — прошепотіла я і кинула слухавку.

Я подала заяву до поліції у своєму місті. Але мені сказали, що це складна справа. Через довіреність, яку я сама підписала, довести факт шахрайства буде важко.

Я намагалася поговорити з ними ще раз, але вони перестали відповідати на дзвінки. Тепер я живу сама у великому будинку, що нагадує про минуле. Кожного ранку, прокидаючись, я дивлюся на порожній рахунок і відчуваю, що мене не стало. Не стало мого фінансового спокою, а найгірше — не стало довіри до моєї єдиної дитини.

Наталя та Кирило отримали те, що хотіли — квартиру в Києві. Вони час від часу надсилають мені повідомлення зі словами: — Усе буде добре, ми все повернемо, — але я знаю, що цього не станеться.

Моя онука, Ольга, намагалася приїхати до мене, вона не знала всієї правди, але відчувала напругу. Але я попросила її поки що не приїжджати.

— Олю, я зараз не готова. Мені потрібно побути самій.

Я почуваюся спустошеною, але я мушу боротися. Я не залишу цю справу. Я досі подаю позови. Справедливість має перемогти. Можливо, мені не вдасться повернути гроші, але я хочу, щоб моя донька зрозуміла, якої шкоди вона завдала, і щоб Кирило відповів за свої дії. Це не лише про гроші, це про принципи і про зраду.

Як ви думаєте, чи варто мені продовжувати боротьбу, знаючи, що це може остаточно зруйнувати мої стосунки з донькою, яка досі підтримує свого чоловіка? Чи моє моральне право на справедливість важливіше за збереження примарного зв’язку з нею?