— Тобі вічно все не так: квіти зав’януть, а рівні стіни залишаться нам на пам’ять, — гаркнув чоловік у відповідь на мої сльози через зіпсовану річницю. Андрій притягнув до хати купи бруду та відра з розчином, вважаючи цей хаос найкращим подарунком за десять років терпіння. Поки він з азартом руйнував нашу спальню, я зрозуміла, що за цими стінами ховається значно більша прірва, ніж я могла собі уявити.

Я розглядала своє відображення у мутному склі серванта і намагалася вгадати, який саме сюрприз готує мені Андрій. Ми прожили разом десять років. Це була та сама дата, коли хочеться вірити у щось особливе, у квіти, які заповнять усю кімнату, або хоча б у спокійний вечір без розмов про побут. Я сподівалася, що ми нарешті поїдемо до води, про яку я мріяла останні три роки. Мої пальці мимоволі торкалися старої стрічки на зап’ясті, а в голові вже малювався синій обрій.

Коли двері відчинилися, я почула важкий тупіт. Це не був крок людини, яка несе букет або маленьку коробочку з прикрасою. Це був звук боротьби з чимось громіздким. Андрій завалився в коридор, важко дихаючи. Його обличчя було заляпане чимось сірим, а на плечі він тримав величезний паперовий мішок, який пускав хмару дрібного пилу.

— Юлю, приймай подарунок! — вигукнув він, скидаючи вантаж просто на наш старий килим.

З мішка вирвався стовп вапна, який миттєво осів на моїх домашніх капцях. Я стояла нерухомо, ковтаючи сухе повітря, що раптом забило легені. За першим мішком з’явився другий, потім рулони грубої сітки та відра з якимись сумішами.

— Що це, Андрію? — запитала я, відчуваючи, як голос тремтить від нерозуміння.

— Це наш новий початок, Юля. Ти ж завжди казала, що тобі набридли ці шпалери. Я взяв відпустку на місяць. Весь цей час ми будемо створювати дім нашої мрії. Ніяких готелів і чужих ліжок. Тільки ми і наш простір.

Я дивилася на купу будматеріалів, яка тепер займала половину коридору. У носі крутило від запаху вогкого цементу та старої пилюки. Андрій виглядав неймовірно гордим собою. Він підійшов до мене, намагаючись обійняти, але я відступила, бо його куртка була повністю вкрита білим нальотом.

— Ти серйозно вважаєш, що ремонт — це найкращий спосіб відзначити десять років разом? — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стискалося від розчарування.

— А що може бути краще? Це вкладення в майбутнє. Квіти зів’януть через три дні, а стіни стоятимуть вічно. Я вже і майстрів домовився не брати, сам усе зроблю. Зекономимо купу грошей.

Наступного ранку свято закінчилося остаточно. Замість кави у ліжко я почула гуркіт перфоратора. Андрій з азартом почав здирати старі шпалери у вітальні. Шматки паперу разом із шарами старої штукатурки летіли на підлогу. Весь наш затишок, який я вибудовувала роками, перетворювався на будівельний майданчик за лічені години.

— Допоможи мені зняти штори, Юлю! — гукав він крізь шум.

Я зайшла в кімнату. Світло, що пробивалося крізь вікна, підсвічувало мільйони порошинок, які танцювали в повітрі. Мої улюблені вазони стояли збиті докупи в кутку, присипані сірим пилом.

— Я не хочу цього робити сьогодні, — відповіла я, притискаючи руки до обличчя.

— Не починай. Треба швидше все обдерти, поки є натхнення. Дивись, яка тут сирість була під плінтусом. Добре, що я за це взявся.

Весь тиждень пройшов як у тумані. Я постійно щось мила, витирала, переставляла, але пил виявлявся сильнішим. Він був усюди: у їжі, в одязі, навіть у моєму волоссі. Ми спали на матраці, який перетягли на кухню, бо в спальні Андрій вирішив збивати стелю.

— Чому ти не порадивсь зі мною? — запитала я одного вечора, коли ми сиділи серед мішків і вечеряли бутербродами.

— Я хотів зробити сюрприз. Чоловічий вчинок. Хіба я не правий?

— Сюрприз — це коли людині приємно. А я почуваюся так, ніби живу на смітнику. У мене відпустка мала бути. Я хотіла побачити сонце і море, а не розчин у відрі.

— Ти занадто сильно переймаєшся дрібницями, Юля. Подивишся, як буде гарно потім.

Але потім не наставало. Через десять днів Андрій почав втомлюватися. Його запал зникав так само швидко, як і з’явився. Тепер він довше спав, частіше сидів у телефоні, розглядаючи ролики про те, як правильно класти плитку, замість того, щоб її класти.

— Андрію, стіна у ванній стоїть розібрана вже три дні. Я не можу навіть нормально вмитися, — зауважила я, дивлячись на завали цегли.

— Там виявилися проблеми з трубами. Треба чекати сантехніка, а він зайнятий.

— То нащо було все ламати одночасно? Можна було робити по одній кімнаті.

— Ти нічого не розумієш у технології процесу. Не лізь під руку.

Його голос ставав дедалі роздратованішим. Наші розмови тепер складалися лише з претензій та технічних вказівок. Жодного теплого слова, жодного погляду, який би нагадував про те, що ми пара. Я бачила перед собою не коханого чоловіка, а виснаженого будівельника, який переоцінив свої сили.

Одного дня до нас зайшла сусідка, пані Марія. Вона глянула на наш коридор і лише похитала головою.

— Ох, Юлечко, ремонт — це таке випробування. Мій покійний чоловік теж колись почав підлогу міняти, то ми пів року по дошках ходили.

— Я не хочу пів року, — прошепотіла я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.

Коли пані Марія пішла, я сіла прямо на підлогу в коридорі. Навколо лежали інструменти, розкидані саморізи та якісь дроти. Андрій вийшов із кухні, тримаючи в руках молоток.

— Чого ти тут сидиш? Тільки заважаєш проходити.

— Я більше не можу, Андрію. Давай викличемо бригаду. Нехай вони дороблять це за тиждень. Я заплачу зі своїх заощаджень.

— Ти хочеш сказати, що я нездара? Що я не можу довести справу до кінця?

— Я хочу сказати, що хочу жити в нормальних умовах. Я хочу, щоб ти був моїм чоловіком, а не людиною, яка тільки свариться і створює безлад.

— Я це для тебе роблю! Для нас! А ти невдячна. Тобі тільки курорти в голові.

Він кинув молоток на підлогу. Звук був таким гучним, що я здригнулася. Метал вдарився об бетон, викресавши іскру. У ту мить я зрозуміла, що цей ремонт зруйнував щось значно важливіше за старі стіни. Він оголив усі тріщини у наших стосунках, які ми так старанно зафарбовували роками.

Андрій пішов у іншу кімнату і зачинив за собою двері, наскільки це було можливо, зважаючи на те, що лиштви вже не було. Я залишилася в темному коридорі, оточена запахом пилу та поразки. Десята річниця шлюбу стала кордоном, за яким я більше не бачила нашого спільного майбутнього в цій оновленій квартирі.

Наступні дні ми майже не розмовляли. Він щось мляво колупав на кухні, а я просто намагалася не бувати вдома. Я гуляла парком, сиділа в кав’ярнях, де було чисто і пахло корицею, а не шпаклівкою. Кожного разу, коли мені доводилося повертатися, серце стискалося від важкості.

Одного вечора я прийшла і побачила, що він зібрав свої речі в сумку.

— Куди ти? — запитала я без жодних емоцій.

— Поїду до матері на кілька днів. Не можу працювати, коли ти на мене так дивишся. Ти наче чекаєш, коли я помилюся.

— Я не чекаю помилок. Я просто хотіла свята. Хоча б один день без бруду.

— Ну то святкуй сама серед цього каміння.

Він пішов, залишивши мене в напівзруйнованій квартирі. Я пройшлася кімнатами. Обірвані дроти звисали зі стелі, як змії. Під ногами рипіла крихта штукатурки. На кухонному столі лежав мій подарунок йому — годинник, який я купила ще за місяць до річниці. Він його навіть не відкрив.

Я сіла біля вікна. На вулиці світилися ліхтарі, люди кудись поспішали, тримаючись за руки. А я була тут, господиня руїн, які мій чоловік назвав турботою. Я згадала наші перші роки, коли навіть зламаний стілець був приводом для сміху, а не для грандіозної сварки. Куди все це поділося? Коли ми встигли стати ворогами на полі бою, де замість зброї — шпателі?

Ремонт так і залишився незакінченим. Сірі плями на стінах нагадували про нездійснені обіцянки. Я дивилася на порожнє відро в кутку і думала про те, що іноді краще залишити старі шпалери, ніж здерти їх і побачити, що під ними немає нічого, крім порожнечі та холоду.

Чи вартий ідеальний інтер’єр того, щоб заради нього зруйнувати спокій у власній душі, і чи можна побудувати щось нове там, де замість любові залишився лише будівельний пил?