Оксані якось в одну мить стало погано. В голові крутились найгірші думки. Вона ще така молода.
– Ні, ні! Навіть думати такого не хочу… Все в мене буде добре. Ось пройду обстеження, і скажуть мені, їдь додому і займайся донечкою, та готуй їсти для коханого чоловіка.
Ми з Юрою вже сім років, як разом. Виховуємо донечку Даринку, якій на днях виповнилося 5 рочків. Вона в нас така кумедна. Волоссячко біленьке, кучеряве, ну як лялька, хоча, для кожної мами своя дитина найкраща – і це нормально.
Лікар, побачивши результати аналізів, подивився на мене такими очима, що я одразу все зрозуміла.
– Скільки, лікарю? Скільки мені залишилося, – ледь промовила я.
– Про це ми говорити не будемо. Треба вас рятувати. В Києві є хороша клініка, і лише там вам можуть допомогти. Я випишу всі необхідні направлення. І не гайте часу, як тільки все буде на руках, відправляйтесь туди.
Все б добре, та ніхто мене не питав, чи маю я можливість лікуватися в такій клініці. По дорозі додому я вже переглянула відгуки про неї, і все для себе вирішила.
Дома ми зібралися всією сім’єю, щоб обговорити мої подальші дії. Одна Даринка бігала щаслива по кімнаті, не часто всі бабусі та дідусі збираються у нас дома.
У всіх інших був похмурий вираз обличчя. Особливо мені кинулось в очі обличчя мого Юри. По очах я бачила, що він не шукає виходу, точніше, шукає, але не для мене, а для себе. Перше, що він сказав, що у нас немає таких грошей.
– Краще лікуйся у Львові. Для чого пертися в цю столицю. Всі знають, що там дуже дорого.
Він говорив, а мені в голові прокручувались слова лікаря: “Не втрачайте часу”…
Мої батьки таки намовили мене поїхати до столиці. Мама навіть взяла відпустку, щоб підтримати у цій важкій ситуації.
Клініка і справді була велика, красива, але кругом ці люди… нещасні люди, яких торкнулася хвороба. Молоді дівчата у перуках, на все це було так лячно дивитися.
Я сиділа у куточку і молилася, поки чекала, коли викличуть до кабінету.
Лікар все дуже гарно роз’яснив, та коли сказав, скільки все це буде коштувати, мене наче прострумило. – У нас немає таких грошей, – думала я. – Це кінець.
Але лікар запропонував нам те, від чого ми не могли відмовитись. В клініці тестували новий препарат, і їм були потрібні люди, які б погодились працювати з ними – безкоштовно. Я зрозуміла – це єдиний шанс для порятунку.
Через два тижні я знову була в столиці. Все почалось…
Відтоді моє життя змінилося. Часті поїздки, розлука з донечкою, але все це було заради порятунку.
Я відчувала, що стала для Юри чужою. З кожним днем ми все віддалялися одне від одного. Того дня ми сиділи на коврику з Даринкою і грались іграшками. Вона випадково зачепила моє доволі пишне волосся, і одне пасмо залишилося в її крихітній долоньці.
В цей день мені і так було дуже важко, а тут ще й Юра прийшов з роботи в поганому настрої, і почав чіплятися до мене через дрібниці. Я розуміла, чому все відбувається.
– Скажи мені все, як є. Мені важко терпіти таке ставлення до себе.
– Так, ти права. Мені запропонували хорошу роботу в столиці. Я вирішив, що не упущу такого шансу. Мене дуже “напрягає” домашня обстановка. Я не можу налаштуватись на роботу. Нам краще розлучитись, – на кінець видавив він з себе.
– Так, звичайно, без розлучення до Києва ж не пустять, – подумала в той час я. Та заперечувати не стала.
Ми розлучилися.
З Даринкою ми жили, як і раніше, тільки тепер частіше приходили батьки. Навіть мама Юри, коли вперше прийшла після розлучення, то поцілувала і обійняла мене і сказала, що ніколи б не могла подумати, що її син на таке здатний.
Кожного разу лікар говорив: “До зустрічі через пів року”. А я йшла від нього з думкою, що, мабуть, більше цих зустрічей не буде.
Я ніколи не ходила в церкву, та тепер не пропускаю жодної служби. Я вивчила на пам’ять багато молитов, пісень. Я вірю, що Господь допоможе мені пережити цей важкий час.
Юра з’являвся в нашому домі дедалі рідше. Останній раз був на дні народженні дочки, рік тому.
Тому, коли ми випадково зустрілись в Києві, Юра мене ледь впізнав.
– Твоє волосся… Воно таке гарне, як і колись, – сказав він, погладивши мене рукою. – Ти знаєш, я так подумав, що може б нам знову зійтись. Не така вже й хороша робота в тому Києві.
Який він все-таки… Невже не розуміє, що я ніколи б в житті не пробачила його. І все-таки, добре, що я купила цю перуку, так, дорога, але від справжнього волосся не відрізнити, – подумала я заходячи в метро…
Моїй Даринці вже одинадцять років. Я кожного дня дякую Богу, за те, що можу бачити її, торкатися і насолоджуватися її щебетанням. І тепер я, як ніколи вірю лікарю, який каже мені: “До зустрічі через шість місяців” – “Я приїду, обов’язково приїду”.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – rodzicowo
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
