Кожна людина має перейти “чотири броди” свого життя: дитинство, юність, молодість і старість! Я вже на останньому етапі, як би це сумно не звучало.
Мене звати Леся, вже давно на пенсії, скажу по-чесному, доживаю свого віку. А чому доживаю, зрозумієте самі. Коли ще жив мій Василь, то можна було витримати. За його гроші ми оплачували комунальні послуги, а за мої – ходили в аптеку, купляли хліб та й до хліба.
Ми не розкошували, жили одне для одного. Вже три роки як мій Василь на іншому світі. Чому люди похилого віку так мають “жити” у своїй країні? Таке враження, що ми непотрібні суспільству.
У громадському транспорті часто чую: “Куди вона лізе, чому вдома не сидить?”
У лікарні сиджу в черзі, коли сили зовсім нема. Ніхто не пропустить. Як би ви знали, як важко бути самотньою. Дітей теж у мене нема, тому нікому мені допомагати.
Одного осіннього дня, коли сиділа у парку на лавочці, думала, що я можу купити сьогодні за двадцять гривень. Молилась, просила у Бога помочі, міцно трималась, щоб не заплакати.
Повз мене проходив молодий чоловік, побачив мій пригнічений настрій, зупинився і присів біля мене.
З його слів я зрозуміла, що проїздом у нашому місті, його чекає служба, він теж переживав. Попросив, щоб я молилась за нього, я була рада від того, що комусь стала потрібною, що можу допомогти.
Молодий чоловік пішов і щиро подякував. Почала молитись, коли потягнула руку у кишеню, щоб взяти вервицю, випали гроші. Вони були не мої, але я знала, хто їх туди поклав!
Саме так люди мають допомагати один одному, десь на підсвідомому рівні.
Тої осінньої пори я ніколи не забуду, як Бог допоміг мені дожити до наступної пенсії.
Автор – Наталя У.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua