Того дня я отримала пенсію, і відразу вирішила зайти в супермаркет, який попався мені на шляху. Виглядаю я досить охайно. Все життя пропрацювала в медицині. Тому для мене таке ставлення адміністратора стало досить дивним. Більше туди ні ногою!
– Чому ви так довго стояли в цьому відділі?, – запитала у мене дівчина в супермаркеті.
– Та ось йогурт вибираю. Адже мені потрібно низькокалорійний! Приглядаюсь поки що! – відповіла я.
– Покажіть мені свою сумочку!, – попросила дівчина.
Я глянула на неї здивованими очима. А дівчина забрала мою сумку і почала все в ній перекидати верх дном. – А тепер покажіть кишені!
– А чому я маю це робити? Чому ви вирішили мене обшукувати? Яке ви маєте на це право?
– Просто дуже довго ви стояли біля прилавка з цукерками, потім довго вибирали спеції. І ось уже хвилин десять стоїте біля прилавка із молочними продуктами. Це дуже дивний вибір продуктів для вашого віку! Тож показуєте кишені!
– Та чому ви таке собі дозволяєте! Покличте адміністратора!
– А я і є адміністратор цього відділу! Показуйте кишені! – повторила вищим голосом дівчина.
В цей час у мене задзвонив телефон.
– Донечко, я в супермаркеті…
– Негайно показуйте кишені! – ще раз прогриміла дівчина.
Цю фразу почула моя дочка.
– Мамо, ти де? Я викликаю підмогу!
– Не треба нікого викликати! – намагалася я заспокоїти свою дочку.
Тут я побачила, як змінилося обличчя молодої дівчини. В очах у неї з’явився переляк. Дочка вимагала сказати назву магазину, де я знаходжусь.
Все це бачили співробітники та інші покупці цього супермаркету, але ніхто не втрутився.
І раптом на порозі супермаркету з’явився мій онук. Він працює у поліції.
– Бабусю, що тут відбувається? Ти чого така бліда?
– То мені кишені зараз показати чи трішки пізніше? – Запитала я у дівчини-адміністратора.
– Що сталося, бабусю? Я не зрозумів!
– Розумієш, онучку. Я тут довго біля молочних продуктів стояла і біля прилавку зі спеціями. Ось тому мене вже почали обшукувати. Вже й сумку перевірили.
– Просто такі як ця бабка постійно щось цуплять у магазині! А в мене потім нестачі! Вона точно щось поцупила, гарантую!
– Що бабусю, знову на дієту сіла? Йогурти хочете їсти! То що, будемо протокол складати? — спитав мій онук Володя.
– Ні, хай усе віддасть і додому йде! – Пожаліла мене адміністратор відділу.
Мій онук почервонів від злості.
– Ти чого надумала, я ж на тебе протокол складатиму! І проси Бога, щоб я тебе у відділок не забрав!
– Та ви що! Так такі як вони пів магазину винесуть! Це ж моя робота!
– Саме так! І руками чіпати нічого не повинні! Ви сумку у цієї жінки чіпали? Що там у тебе бабусю, було? Уся пенсія була, а тепер її там нема? І зникли важливі документи! Ти навіщо їй сумку віддала?
Тут знову задзвонив мій телефон. Володя взяв слухавку.
– Мамо, це я! Все добре. Не хвилюйся, з бабусею все добре. Я відвезу її додому!
Я не знаю, чим усе закінчилося б у супермаркеті. Але онук посадив мене в автівку та відвіз додому.
Звичайно, в той супермаркет я більше ніколи не піду. Я розумію, що в них цуплять, що це дуже дорого. Але навіть сумку, в якій копалася дівчина, я тепер брати не можу до рук: гидко.
Може, хтось зі старих щось і поцупив в супермаркеті, але ж це не від хорошого життя. Я думаю, що в основному це робить молодь, і ніхто не прибирає до рук йогурти і кефір.
– Бабусю, а давай ми з тобою в кафе сходимо, морозива поїмо! – Запропонував мені онук.
– А давай!, – погодилася я.
Саме так я завжди чинила, коли мій онук був маленький і мав якісь неприємності.
Фото ілюстративне
