Того року у нас була зустріч випускників. Як не крути, а двадцять років минуло. У всіх нас вже були дорослі діти, та не легке прожите життя. Хоча Рома Федорівна не була нашим керівником, та ми вирішили запросити її на святкування. Ледь не з порога ресторану вона почала випитувати усіх, хто чого добився у житті, а коли черга підійшла до Василя, вона єхидним тоном запитала: “Ну, розказуй? Надіюсь не по шляхах маманьки своєї пішов?”
***
У нашому класі вчився хлопчина Василько. Нічим особливо не виділявся, не двієчник, не відмінник, середньої успішності, хіба, що до математики у нього схильність і любов була.
Навіть в олімпіадах районних брав участь і якісь місця брав. Його мама працювала в школі технічкою і він їй нерідко після уроків допомагав.
Відра з водою тягав, підлоги мив, стіни… на початку його навіть підколювали з цього приводу, але він особливо не реагував і тому це швидко набридло однокласникам і до старших класів все це сприймали як цілком нормальне явище і навіть іноді допомагали його мамі відро з водою дотягнути куди-небудь по школі.
Була у нас вчитель біології Рома Федорівна, ще та собі особа.
Вона була дуже меркантильною і завжди намагалася бути ввічливою і ввічливою з тими дітьми, батьки у яких були заможні або на хороших посадах і особливо не церемонилась з тими, хто не мав таких батьків.
А не любов до Василя у неї була особливою. Варто було йому погано підготуватися до уроку або виділитися поганою поведінкою на уроці – вона прям заряжалась енергією і поливала його всілякими епітетами, типу “нічого в житті не досягнеш”, “нездарою ростеш – будеш тягарем суспільства”, “такі як ти тільки псують життя оточуючим”.
Причому йому завжди потрапляло більше, ніж іншим в подібних ситуаціях, ну а з “особливими” дітьми вона взагалі була сама люб’язність і лояльність.
Одного разу до Василя вона сказала фразу від якої навіть мені стало вкрай неприємно – “Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і син директора ніколи не опуститься до прибиральника!”.
На 20-річчя випуску зібралося більше половини класу, був і Василь. Запросили декількох наших вчителів, в тому числі і Рому Федорівну, хоча в нашому класі вона класним керівником не була, вона у свій час була “класною” у паралельного класу, з яким ми об’єдналися в 10-му класі.
Рома Федорівна, хоч і неабияк постаріла, але сутність її змінилася – мало не з порога ресторану почала розпитувати у всіх хто чого домігся.
Коли черга дійшла до Василя, вона уїдливо підколола: “Василю, ну а ти, чим займаєшся, сподіваюся підлоги не миєш?”. Навіть не намагаючись посміхнутися жарту вчителя, Василь спокійно відповів: “Будинки будую!”.
– Будівельник значить? – продовжила Рома Федорівна.
– Не зовсім. Фірма у мене з будівництва своя… Генеральний директор – скромно відповів Василь.
Обличчя Роми Федорівни попливло, а мова стала незібраною і деренчливою. Останньою краплею для неї стало, то що коли вона зібралася їхати з ресторану, просидівши з нами менше години, Василь розпорядився своєму водієві, на Мерседесі представницького класу, відвезти її додому.
У автівку вона сідала похмуріше хмари.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
