iBilingua

Завжди думала, якщо ти з близнят – то й доля буде вдвічі кращою і щасливішою! Незабутнім було наше з Лесею дитинство, чудова юність.

Ми відчували нерозривний зв’язок одна з одною, колись навіть мріяли, що чоловіки теж будуть близнятами: “Люсю, давай колись купимо дім на дві сім’ї, щоб жити разом”,- так мріяла Леся.

Пригадую шкільні роки, як тільки починались залицяння, могли мінятись із сестрою хлопцями, а вони нічого й не помічали. Нам було з цього весело.

Так минала наша молодість. Студентські роки теж були цікавими, доки не зустріла його (молодого красеня, розумного, цікавого).

Заради нього – Віталія – я покинула рідний дім і свою сестричку Лесю, бо ж не могли ми бути разом все життя! Віталик у цей час отримав роботу на фірмі, а я за ним би їхала, хоч на край світу! Так і зробила – поїхала.

Це було маленьке містечко, де всі про все знають. У цій фірмі мені теж запропонували роботу. Я й погодилась! Знала, що буде непросто працювати з Віталиком, бачитись 24 /7.

Добре, що наші офіси були на різних поверхах. Бачились під час обіду та вечеряли вдома.

Один день був схожий на інший. Зрозуміла, що потрібно було щось робити, аби не втратити Віталика.

Попросила у начальника відпустку на тиждень для двох! Коли отримали позитивну відповідь, одразу поїхала збирати валізу, бо вирішили їхати у Карпати. Віталик був щасливий, що вибрались за стільки часу десь відпочити.

Саме у горах зробив мені пропозицію, а я погодилась!

Зранку повідомила батьків і Лесю, щоб готувались до весілля! Я була на сьомому небі від щастя! Та не довго я раділа. Коли я повернулись після відпустки на роботу (усі вже в офісі знали про заручини) мене вразила одна зустріч.

Це була обідня перерва, і в їдальні, як завжди, поглядом шукала, де мій Віталик, та щось не могла знайти його. Подумала, що затримується, тому вирішила зайняти столик.

Читайте також: Те, що свати нас до себе не запросили, і відмовились в нас зустрічатись, мене вже насторожило. Все минуло в ресторані, але так і ні до чого з весіллям ми не договорилися. І якщо з тим, що діти живуть без шлюбу я вже змирилася, то те, що Дмитро не дав дочці своє прізвище, мені геть не подобається. – Ми не хочемо, щоб дитину колись дражнили. – В голові закрадаються дивні думки. Ну добре, хоч по батькові в онучки – “Дмитрівна”

Коли лише присіла, до мене підійшла незнайома жіночка, сіла біля мене і каже: “Я знаю, що ти Люся, мене звати Ніна, прийшла сказати, що чекаю дитину від Віталика. Не чекай його, він більше не повернеться, з роботи теж звільнився. Вибач, але таке життя…”

Я не могла нічого свідомо сприймати, відчувала, що хочу крізь землю провалитись. Який сором, але найважче те, що Віталик нічого не сказав, сховався за жіночу спідницю. Все вже… це кінець. Ніяких пояснень…

Чому він так вчинив зі мною?

Автор – Наталя У

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua