— Це егоїзм, чистий егоїзм, Орисю! — вигукнув чоловік, дивлячись на мою зібрану валізу. — Називай як хочеш, але мій комфорт — це мій закон, — кинула я через плече. Я йшла за своєю мрією, навіть якщо це не підходило чоловіку і дітям

Мої плани завжди були для мене на першому місці, і я ніколи не приховувала цього від своєї родини. Влад знав, на кому одружується, тому його сьогоднішнє невдоволення виглядало принаймні дивно. Сонце повільно сідало за горизонт, залишаючи на підвіконні довгі руді смуги, а в повітрі пахло сушеною м’ятою та пилом від старих книжок, які я перебирала в шафі.

— Орисю, ти ж обіцяла, що ми поїдемо до моїх батьків на ці вихідні, — Влад стояв у дверях, нервово перебираючи ключі від машини.

Я навіть не повернулася до нього, продовжуючи витирати пил з обкладинок.

— Я передумала, Владе. У мене з’явилася можливість піти на той майстер-клас з розпису, про який я мріяла пів року. Це важливо для мого розвитку.

— А як же діти? Ти ж знаєш, як Сашко та Оленка чекали цієї поїздки. Там ліс, озеро, дід обіцяв показати їм, де ростуть справжні лісові ягоди.

— Мені не має значення, що там у дітей, якщо це не входить у мої плани або це не проблеми зі здоров’ям. Мені все одно. Вони можуть поїхати з тобою. Я не тримаю нікого.

Влад важко зітхнув, і я почула, як він зробив крок усередину кімнати. Його важка хода завжди видавала його роздратування.

— Ти знову за своє. Ти мати, Орися. Ти не можеш просто викреслити себе з життя сім’ї, коли тобі заманеться.

Я нарешті відклала книжку і подивилася йому в очі. Моє обличчя залишалося спокійним, хоча всередині все стискалося від бажання закінчити цю розмову.

— Я людина, Владе. Насамперед я людина зі своїми потребами. Діти нагодовані, одягнені, вони мають дах над головою. Якщо їм хочеться до діда — вези. Я хочу тиші і спокою. Мої плани — це мій закон.

— Це егоїзм, чистий егоїзм.

— Називай як хочеш. Але я не збираюся проживати своє життя лише як додаток до ваших забаганок.

Влад вийшов, гупнувши дверима, а я залишилася в тиші. Мені подобався цей стан. Коли ніхто не смикає за край одягу, не просить пити чи малювати котика. Я підійшла до вікна і відчинила його. Прохолодне вечірнє повітря торкнулося мого обличчя. У дворі почулися голоси дітей, вони завантажували свої рюкзаки в багажник. Оленка щось весело вигукувала, а Сашко сперечався з батьком про те, яку іграшку взяти з собою. Я відчувала до них легку прихильність, але не ту всепоглинаючу любов, про яку пишуть у книжках. Для мене вони були окремими особистостями, які мали справлятися зі своїми емоціями самостійно.

Минуло кілька годин. Дім нарешті став порожнім і чистим. Я заварила собі трав’яний чай і сіла в крісло. Мій телефон на столику вібрував — прийшло повідомлення від мами.

— Орисю, чому ти не поїхала з ними? Влад сказав, що ти знову зайнята собою. Це неправильно.

Я навіть не стала відписувати. Мама завжди жила заради нас, забувши про свої мрії, про свою освіту, про своє задоволення. І що вона отримала в результаті? Постійні скарги на втому і порожнечу в очах. Я так не хотіла.

Наступного ранку я прокинулася пізно. Сонце вже високо стояло в небі, заливаючи кухню яскравим світлом. Я неспішно готувала сніданок, насолоджуючись кожним рухом. Раптом задзвонив телефон. Це був Влад.

— Орися, у Оленки піднялася температура. Вона плаче і кличе тебе.

Я відставила чашку з кавою.

— Ти дав їй те, що зазвичай даємо в таких випадках?

— Так, але вона хоче додому. Вона хоче до тебе.

— Владе, я ж сказала: якщо це не загрожує життю, справляйся сам. Ти батько. Ти маєш знати, що робити. Моє навчання починається через годину. Я не можу все кинути і їхати за сто кілометрів через звичайну застуду.

— Ти серйозно? Дитині погано, а ти думаєш про свої фарби?

— Я думаю про свій час. Привези її ввечері, якщо їй не стане краще. А зараз дай мені спокій.

Я поклала слухавку. Руки трохи тремтіли, але не від жалю, а від обурення, що мій графік намагаються зламати. Я пішла на свій майстер-клас. Там було багато людей, пахло олією та розчинниками. Я занурилася в роботу, вимальовуючи тонкі лінії на полотні. Світ навколо перестав існувати. Була тільки я і моє бачення краси.

Коли я повернулася додому, було вже темно. Машина Влада стояла на під’їзді. Я зайшла в дім і відчула напругу, яка буквально висіла в повітрі. Влад сидів на кухні, обхопивши голову руками.

— Ну що, як вона? — запитала я, знімаючи плащ.

— Вона заснула. Сусідка допомогла, прийшла і посиділа з нею, поки я бігав за водою. Ти навіть не уявляєш, як це було складно.

— Ти впорався, отже, все добре. Навіщо було піднімати такий галас?

Влад підвівся. Його очі були червоними, а голос звучав глухо.

— Я більше так не можу, Орися. Ти наче стіна. Холодна, кам’яна стіна. Ти живеш з нами, але ти не з нами. Твої плани, твої інтереси, твій комфорт — це все, що має значення. А ми? Хто ми для тебе?

— Ви — моя родина. Але я не ваша власність. Якщо ви не можете прийняти мою автономію, то, можливо, проблема не в мені?

— Автономію? Це так тепер називається байдужість? Оленка плакала, вона хотіла, щоб ти просто погладила її по голові. А ти навіть не запитала, як вона зараз почувається, коли зайшла в дім.

Я мовчала. Мені справді не спало на думку відразу бігти в дитячу кімнату. Я знала, що вона спить, отже, їй уже краще. Навіщо зайві рухи?

— Я піду відпочивати, — сказала я спокійно. — У мене був насичений день.

Наступні дні пройшли в мовчанні. Влад ігнорував мене, діти теж стали якимись тихими, уникали мого погляду. Я бачила, як Сашко малює щось у своєму альбомі, але коли я підійшла подивитися, він швидко закрив його.

— Що там у тебе? — запитала я.

— Нічого, мамо. Просто малюнок. Тобі все одно не сподобається, це не входить у твої плани.

Ці слова боляче кольнули, але я не подала виду. Дитина просто повторює слова дорослих.

Минув тиждень. Я готувалася до виставки своїх робіт. Це був великий крок для мене. Я витратила тижні на оформлення рам, на переговори з галереєю. Це був мій тріумф. У день відкриття я була в піднесеному настрої. Вдягла свою найкращу сукню, зробила зачіску.

— Ви прийдете? — запитала я Влада за сніданком.

Він подивився на мене довгим, нечитабельним поглядом.

— У Сашка сьогодні змагання з футболу. Він готувався до них три місяці. Ти забула?

Я справді забула. Футбол ніколи не входив до списку моїх інтересів.

— Але ж моя виставка… це лише один раз. Змагання бувають часто.

— Для нього це важливіше за все на світі. І я буду там, з ним. Оленка теж хоче підтримати брата.

— Отже, ви не прийдете?

— Нам не має значення, що там у тебе на виставці, якщо це не входить у наші плани. Хіба не так ти зазвичай кажеш?

Він влучив прямо в ціль. Я відчула, як всередині піднімається хвиля роздратування, але я лише знизала плечима.

— Ваше право. Я піду сама.

Виставка пройшла успішно. Люди підходили, хвалили мої роботи, говорили про глибину та емоційність. Але всередині я відчувала дивну порожнечу. Кожен раз, коли двері галереї відчинялися, я мимоволі шукала очима знайому високу постать Влада або маленькі фігурки дітей. Їх не було.

Я повернулася додому пізно. В будинку було темно. На столі лежала записка.

— Ми поїхали до мами на кілька днів. Сашко переміг, ми поїхали святкувати. Вечеря в холодильнику.

Я сіла за стіл у порожній кухні. Холодний світлодіодний світильник кидав різкі тіні на стіни. Я досягла того, чого хотіла — повної свободи і поваги до моїх планів. Ніхто не заважав мені, ніхто не вимагав моєї уваги. Але чому тоді тиша в цьому домі здавалася такою важкою, наче вона тиснула на плечі?

Я згадала, як колись, ще до народження дітей, ми з Владом могли годинами сидіти на балконі і говорити про все на світі. Тоді мої плани завжди включали його. Коли все змінилося? Коли я вирішила, що броня з байдужості — це найкращий захист від побутової рутини?

Я підійшла до кімнати Сашка. На підлозі лежав той самий альбом. Я підняла його і відкрила. На останній сторінці був зображений великий стіл, за яким сиділи тато, Оленка і Сашко. А осторонь, біля вікна, стояла жінка з пензлем у руках. Вона була намальована без обличчя. Просто темний силует.

В цей момент я зрозуміла, що для них мене вже майже не існує як людини. Я просто функція, яка іноді з’являється на кухні, або перешкода на шляху до їхнього спільного щастя.

Минуло ще два дні. Вони не дзвонили. Я теж трималася, вважаючи, що перший крок має зробити Влад. Адже це він повівся демонстративно. Але вечорами я все частіше ловила себе на тому, що просто сиджу в темряві і слухаю звуки вулиці, сподіваючись почути звук їхньої машини.

На третій день я не витримала і поїхала до свекрухи. Дім зустрів мене галасом і запахом свіжих пирогів. Діти бігали по саду, Влад допомагав батькові лагодити паркан. Побачивши мене, вони на мить завмерли.

— О, Орися приїхала, — спокійно сказала свекруха, витираючи руки об фартух. — Будеш чай?

Влад підійшов до мене, не поспішаючи.

— Чому ти тут? У тебе ж сьогодні мали бути збори в художньому союзі.

— Я скасувала їх, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Невже? Твої плани змінилися? Що сталося? Хтось занедужав?

— Ні, всі здорові. Я просто… я хотіла побачити вас.

Влад усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла.

— Ми зараз збираємося на річку. Це було заплановано ще вчора. Сашко хоче спробувати нову вудку. На жаль, у машині лише чотири місця, бо ми беремо ще й собаку мого брата.

Я дивилася на нього і не вірила своїм вухам. Він просто відштовхував мене моїми ж методами.

— Я можу поїхати своєю машиною за вами, — запропонувала я.

— Як хочеш. Але ми будемо зайняті риболовлею, навряд чи зможемо приділити тобі час.

Весь вечір на річці я почувалася зайвою. Вони сміялися, обговорювали якісь свої внутрішні жарти, про які я не знала. Оленка знайшла гарну мушлю і принесла показати бабусі, навіть не глянувши в мій бік. Я стояла осторонь, тримаючи в руках свій дорогий телефон, у якому вже не було жодного важливого повідомлення, яке б мене цікавило більше, ніж цей момент.

Коли ми повернулися, я спробувала заговорити з Владом наодинці.

— Владе, ти спеціально це робиш? Ти хочеш мене провчити?

— Ні, Орися. Я просто почав жити так, як ти мене навчила. Я став ставити свої інтереси та інтереси дітей вище за все інше. Якщо ти не вписуєшся в цей графік — це не наша проблема. Хіба не так ти казала?

— Але я ваша мати і дружина!

— Це лише слова. Ти сама обрала дистанцію. Ти сама збудувала цей паркан між нами. Тепер не дивуйся, що ми навчилися жити по інший бік цього паркану.

Я повернулася додому одна. Влад з дітьми залишилися ще на кілька днів. Дім зустрів мене пусткою. Я зайшла у свою майстерню, подивилася на полотна. Вони здалися мені холодними і непотрібними. Вся ця гонитва за самореалізацією, за захистом особистого простору привела мене до того, що мій простір став абсолютно стерильним. У ньому не було місця для чужих сліз, але, як виявилося, і для чужої радості теж.

Я сіла на підлогу серед підрамників і закрила очі. Я згадувала кожен раз, коли відштовхувала Оленку, бо була зайнята ескізом. Кожен раз, коли не йшла на прогулянку з Сашком, бо хотіла побути в тиші. Я думала, що будую свою фортецю, а насправді я будувала свою одиночну камеру.

Через два дні вони повернулися. Я приготувала вечерю — справжню, таку, яку вони любили. Я чекала їх біля вікна. Коли машина зупинилася, я вибігла на ґанок.

— Привіт! Я приготувала ваші улюблені вареники, — вигукнула я, намагаючись звучати весело.

Сашко подивився на мене здивовано.

— Мамо, ми вже поїли у кафе дорогою. У нас був план заїхати в те нове місце з бургерами.

Влад пройшов повз мене, несучи сумки.

— Ми втомилися, Орися. Хочемо просто відпочити.

Вони розійшлися по своїх кімнатах. Я залишилася стояти на порозі. Моя спроба все виправити одним жестом виявилася марною. Я зрозуміла, що довіра і зв’язок не відновлюються за один вечір. Це довга і важка робота, на яку я раніше не хотіла витрачати свій дорогоцінний час.

Тепер я живу в дивному стані. Я намагаюся бути присутньою в їхньому житті, але вони вже звикли обходитися без мене. Вони ввічливі, вони відповідають на мої запитання, але я відчуваю, що я для них — гість у власному домі. Мої плани тепер часто залишаються лише моїми, бо я боюся пропонувати їх родині, щоб не почути у відповідь те саме: нам байдуже.

Я часто дивлюся на свої картини. Вони стали іншими — більш темними, з розмитими контурами. Люди, які приходять у галерею, кажуть, що в них з’явилася якась нова, болюча щирість. Можливо. Але чи варта ця щирість тієї ціни, яку я плачу щовечора, сидячи за столом, де розмови вщухають, як тільки я входжу до кімнати?

Кожен мій день тепер — це боротьба з власною тінню. Я вчуся слухати про футбол, про шкільні новини, про те, як минув день у Влада. Іноді мені хочеться все кинути і повернутися до свого старого, егоїстичного “я”, бо так було простіше. Але тоді я бачу силует без обличчя в альбомі Сашка, і мені стає страшно.

Чи можна повернути любов туди, де довгий час панував лише холодний розрахунок власного комфорту? Чи не є наше прагнення до повної незалежності лише іншою назвою для самотності, яку ми самі собі обираємо, а потім не знаємо, що з нею робити? Чи можливо зруйнувати стіну байдужості, якщо ти сам був її архітектором протягом багатьох років?