– Це квартира моїх батьків! Ви хто взагалі така?! – Вадим дивився на мене з недовірою, ніби я привид у його власному домі.

Я заціпеніла, не в силах вимовити ні слова. Все навколо здавалося якимось поганим сном. Вечірка, гості, сміх, а тепер – цей чоловік, який заявляє, що це його квартира. Як таке можливо? Я ж заплатила за оренду!

Мене звати Оля, працюю вчителькою у початковій школі. Зарплата, м’яко кажучи, не дозволяє мені жити на широку ногу. Про власне житло можна було лише мріяти, тому я вже багато років орендувала квартири – від одного орендованого житла мандрувала до іншого. Часом траплялися досить непогані варіанти, але частіше – занедбані кімнати з облізлими шпалерами і старим радянським ремонтом.

Нещодавно мені знову довелося шукати новий дах над головою. Господар попередньої квартири вирішив підвищити орендну плату, а я просто не потягнула б таку суму. Пошуки затягнулися, тож коли моя подруга Марина сказала, що знає про чудову квартиру в центрі, яку здає її знайома, я погодилася навіть без оглядин. Марина запевнила – квартира просто казкова, а ціна дивовижно низька для такого району. Єдиною умовою було сплатити одразу за пів року наперед, адже господиня, пані Катерина, збиралася виїжджати за кордон.

Я наважилася – витратила всі свої заощадження, щоб нарешті жити в нормальних умовах. Коли я вперше зайшла до цієї квартири, то була у захваті: світлі просторі кімнати, затишна кухня з великим вікном, а ванна – справжній рай. Нарешті місце, де я могла б почуватися наче вдома.

Щоб відсвяткувати “новосілля”, я вирішила влаштувати невеличку вечірку. Прийшли колеги, друзі, знайомі знайомих. Було гамірно й весело. Ми сміялися, танцювали, обговорювали плани на літо. І ось, серед цього щастя, коли гості вже почали розходитися, з’явився він – Вадим.

Він стояв на порозі з серйозним обличчям, уважно окинув поглядом кімнату і, нарешті, заявив, що це його квартира.

– Це якась помилка! – намагалася виправдатися я, хоча серце вискакувало. – Я орендувала це житло у пані Катерини, подруги моєї подруги…

– Катерини? – Вадим хмикнув, дістав телефон і, кілька секунд погортавши контакти, натиснув на гучний зв’язок.

– Алло, мамо? А хто така Катерина, яка нібито здала нашу квартиру? Ти комусь ключі давала?

Я слухала цей діалог, відчуваючи, як підкошуються ноги.

– Вадиме, який ще орендар? Ми нікому квартиру не здавали! Вона мала бути порожньою до твого повернення… – голос на іншому кінці дротів звучав схвильовано.

Виявляється, ця “Катерина” просто була подругою друзів їхньої родини. Колись вона отримала ключі, щоб доглядати за квітами, коли власники їхали у відпустку. І от ця жінка просто скористалася довірою, вирішивши підзаробити на чужому майні!

– Послухайте, я справді нічого не знала! Я заплатила їй всі гроші наперед… – сльози підступали до горла.

Вадим мовчки подивився на мене. Здавалося, він розмірковує, що робити.

– І скільки ж ви заплатили?

Я назвала суму. Це була шалена для мене сума – всі мої заощадження за роки роботи в школі. Вадим покрутив головою.

– І жодного договору? Жодної розписки?

Я похитала головою. Катерина переконала мене, що договір – це лише формальність, а оскільки вона виїжджає, все й так зрозуміло.

– Олю, я не хочу зараз нікого звинувачувати. Але ви розумієте, що вас просто обдурили?

Я кивнула, відчуваючи, як все більше занурююсь у безнадію. Що тепер? Куди мені йти? Як повернути ці гроші?

Вадим глибоко зітхнув.

– Гаразд. Давайте зробимо так. Зараз вже пізно, залишайтеся тут на ніч. Але завтра ми підемо в поліцію і складемо заяву.

– А… квартира? Мені… треба з’їхати?

Він трохи помовчав.

– Взагалі-то я повернувся не назавжди. Лише на кілька тижнів. Давайте так: якщо зможемо розібратися з цим, можливо, ви зможете залишитися.

Наступного дня ми разом пішли до відділку. Вадим підтримував мене, хоча я й помічала його недовіру. Я надала всі дані Катерини, які змогла знайти. Хлопці зафіксували заяву, але не давали великих надій – мовляв, таке трапляється часто, і знайти цю жінку буде складно.

Минали дні. Вадим продовжував жити в іншій кімнаті квартири, а я намагалася знайти нове житло. Було важко – без грошей, з відчуттям, що мене обвели за носа. Втім, Вадим виявився не таким вже й суворим. Ми почали більше спілкуватися. Він виявився цікавим співрозмовником, архітектором, який часто подорожує. Часом ми разом вечеряли на кухні, жартували.

Одного вечора він повернувся додому з усмішкою.

– Гарні новини. Катерина знайшлася. Вона намагалася здати ще одну квартиру, але її затримали.

Я відчула, як камінь спадає з душі. Вадим подивився на мене довгим поглядом.

– Знаєте, Олю… Я подумав. Квартира дійсно стояла б порожньою. Може, якщо вам ще цікаво, могли б домовитися про оренду, але вже офіційно?

Моя історія закінчилася щасливо. Але я зрозуміла головне: довіряти треба обережно. А як ви думаєте, чи можна після такого досвіду знову повірити людям?