— Це місце пахне старістю і невдачею, тату, — заявив син, закриваючи вікно машини від пилу моєї роботи. Я залишився один на порозі будинку, який любив більше, ніж власну втому, готуючись до найважчого вибору в житті.

Костянтин стояв посеред старого саду, тримаючи в руках заіржавілу ножівку. Кожен подих давався з важкістю, бо весняне повітря було наповнене пилом від старої деревини та ароматом минулого, яке поступово зникало під натиском часу. Цей будинок на околиці села колись належав його батькові, а до того дідові.

Тут кожен цвях мав свою історію, кожна дошка на веранді пам’ятала кроки кількох поколінь. Костянтин обіцяв собі, що не дасть цій пам’яті згнити. Він хотів відродити родинне гніздо, перетворити його на місце, куди захочеться повертатися. Але була одна проблема, яка гризла його сильніше за термітів стару підлогу, — це його син Артем.

Валя, дружина Костянтина, часто виходила на поріг з кухлем холодної води, спостерігаючи, як чоловік з самого ранку до пізнього вечора порається біля фундаменту. Вона бачила, як на його руках з’являються нові мозолі, як темніють кола під очима від недосипу. Валя намагалася допомагати, фарбувала віконні рами, садила квіти, але вона розуміла, що Костянтину потрібна не просто фізична допомога, а підтримка сина.

Артем приїжджав рідко. Коли ж він з’являвся, то майже не випускав із рук телефон. Для нього цей будинок був лише купою старого мотлоху, який простіше знести, ніж лагодити. Він не розумів, навіщо батько витрачає всі свої заощадження та здоров’я на те, що ніколи не принесе прибутку.

— Тату, навіщо тобі це все? — запитав Артем одного разу, навіть не піднявши погляду від екрана.

— Це наш дім, сину. Тут коріння нашої родини. Я хочу, щоб ти колись привіз сюди своїх дітей.

— Мої діти будуть відпочивати в сучасних готелях, а не в цій глушині серед павутиння. Ти тільки дарма витрачаєш час. Краще б продав ділянку і купив нову машину.

Костянтин відклав інструмент і витер піт з чола. Ці слова кололи боляче, наче дрібні скалки під шкіру. Він не міг збагнути, де допустив помилку у вихованні. Чому те, що для нього було святинею, для сина стало тягарем?

Минали місяці. Костянтин замінив покрівлю, власноруч витесав нові балки для стелі. Він працював з такою затятістю, ніби від міцності цього даху залежало його власне життя. Коли прийшов час міняти стару підлогу у вітальні, він знову зателефонував Артему.

— Синку, мені треба підняти важкі дубові дошки. Сам не впораюся. Приїдь хоч на суботу.

— Тату, у мене плани. Ми з друзями збиралися на природу. Там буде цікавіше, ніж копатися в пилюці. Може, найми когось із місцевих?

Костянтин мовчки поклав слухавку. Того дня він працював один. Біль у спині ставав дедалі відчутнішим, але він не зупинявся. Валя бачила, як він стискає зуби, намагаючись не показувати слабкість. Вона підійшла до нього і тихо сіла поруч на обтесану колоду.

— Може, Артем правий? — прошіпотіла вона. — Навіщо так себе катувати? Ти вже не молодий, Костю.

— Якщо ми це кинемо, Валю, то ми зрадимо тих, хто був тут до нас. Невже ми просто дозволимо бур’янам поглинути все, що вони будували?

— Але ж Артему це не потрібно. Він не цінує твою працю. Поглянь на свої руки. Ти ледь тримаєш ложку за вечерею.

— Він зрозуміє пізніше. Просто зараз він ще не відчув ціну праці.

Костянтин вірив у це до останнього. Він сподівався, що коли будинок засяє новими фарбами, коли в саду знову почнуть плодоносити молоді дерева, син відчує гордість. Але реальність виявилася іншою.

Одного разу Артем приїхав не один, а зі своєю дівчиною. Костянтин зрадів, думав, що тепер, перед гостями, син захоче показати себе господарем. Він приготував найкращі інструменти, підготував фронт робіт у саду. Проте молодь лише походила територією, зробила кілька фотографій на фоні старої стіни, яку Костянтин ще не встиг оновити, і сіла в альтанці.

— Дивись, яка аутентичність, — сміялася дівчина Артема. — Справжній ретро-стиль для блогу. Тільки пахне якось дивно, наче старовиною.

— Це запах марнотратства, — кинув Артем. — Батько тут цілими днями щось ліпить, а воно все одно залишається старим селом.

Костянтин почув це через відчинене вікно. Він саме намагався прибити декоративну лиштву, яку вирізав довгими зимовими вечорами. Молоток випав з рук. Більше не було сил злитися чи щось доводити. Настала якась порожнеча.

Він вийшов до них, витираючи руки об засмальцьований фартух.

— Артеме, допоможи мені хоча б винести будівельне сміття до воріт. Там небагато, але я вже не відчуваю ніг.

— Тату, ми щойно приїхали. Я в чистому одязі. Давай пізніше або просто залиш там, я колись заберу.

— Колись — це коли будинок завалиться? — Костянтин не витримав, його голос затремтів.

— Ну чого ти починаєш? Це всього лише хата. Ти робиш з цього якийсь культ. Це просто цегла і дерево. Вони не мають душі, тату. Ти витрачаєш своє життя на порожнечу.

Артем підвівся і пішов до машини, покликавши дівчину. Вони поїхали навіть не пообідавши, залишивши за собою хмару куряви на дорозі. Валя вийшла до чоловіка і обняла його за плечі.

— Він не зміниться, — тихо сказала вона. — Він іншої генерації. Для них важливо те, що можна швидко купити і швидко викинути.

Костянтин нічого не відповів. Він повернувся до своєї роботи. Але тепер кожен рух став механічним. Він добудував веранду, пофарбував стіни в теплий колір, який так любила його мати. Будинок став красенем, виділяючись серед інших посірілих споруд на вулиці. Але всередині Костянтина щось згасло.

Через рік будинок був повністю готовий. Навіть старий колодязь тепер виглядав як витвір мистецтва. Костянтин сидів на ганку, спостерігаючи за заходом сонця. Він досяг своєї мети, але відчуття перемоги не було. Він розумів, що коли його та Валі не стане, Артем просто виставить цей дім на продаж. Все, у що він вклав свою душу, піт і кожну вільну хвилину, буде передано в чужі руки, які, можливо, зруйнують усе заради нового котеджу.

Син приїхав знову, коли дізнався, що ремонт закінчено. Він ходив кімнатами, торкався ідеально вирівняних стін, оглядав нову сантехніку.

— Ого, тату, а ти молодець. Тепер це виглядає дорого. Знаєш, я вже прицінювався. За такий стан можна отримати непогані гроші. Нам якраз на перший внесок за квартиру в центрі вистачить.

Костянтин подивився на сина так, ніби бачив його вперше. У очах Артема не було захоплення батьківською майстерністю, не було поваги до праці. Там був лише холодний розрахунок.

— Ти хочеш його продати? — голос Костянтина був ледь чутним.

— А що тут робити? Жити я тут не буду. Тобі з мамою теж важко буде на старість поратися на такому городі. Це логічно. Ти зробив чудову передпродажну підготовку.

Костянтин встав, повільно підійшов до сина і вказав на двері.

— Іди звідси, Артеме. Більше не приїжджай сюди, поки не навчишся цінувати щось більше за папірці.

— Ти що, серйозно? Через старі дошки виганяєш власного сина?

— Не через дошки. Через твою порожнечу всередині.

Машина Артема зникла за поворотом, а Костянтин залишився стояти на подвір’ї. Він дивився на свій відреставрований дім, який тепер здавався йому фортецею, що захищає його від світу байдужості, але водночас і в’язницею, бо не було кому передати ключі.

Ми часто говоримо про конфлікт поколінь, але чи завжди це лише різниця в поглядах на моду чи технології? Можливо, проблема набагато глибша — у втраті зв’язку з тим, що робить нас людьми, у вмінні поважати чужу працю та пам’ять предків. Як би ви вчинили на місці Костянтина? Чи варто витрачати життя на те, що твої діти вважають сміттям?

Напишіть, будь ласка, свою думку в коментарях, це дуже важливо для нас, щоб розуміти ваші почуття. Поставте свою вподобайку, якщо ця історія торкнулася вашого серця. Ваша підтримка допомагає нам розповідати про справжні життєві цінності. Що для вас дорожче — комфорт чи родинна пам’ять? Чи можна пробачити таку зневагу власної дитини до своєї справи? Очікуємо на ваші роздуми під цією розповіддю.