— Це моє право, — заявив Павло, коли я просила поговорити і покласти край тритижневій тиші. Я не витримала його відстороненої байдужості, яка перетворювала мене на невидиму. Його право на мовчання закінчилося, коли я зачинила за собою двері квартири.

Маруся підійшла до вікна і провела пальцем по холодному склу. Надворі лежав перший сніг, тихий і чистий, але в їхній квартирі панувала атмосфера, яка не мала нічого спільного зі святковим затишком. Вже третій тиждень поспіль її чоловік, Павло, поводився так, ніби вона була порожнім місцем.

Їхня остання суперечка здавалася Марусі такою незначною. Справа стосувалася якоїсь дрібниці, здається, забутих квитків на концерт чи невчасно винесеного сміття. Зазвичай вони швидко знаходили спільну мову, але цього разу Павло вирішив інакше.

— Ти знову не дослухаєшся до мене, — сказала Маруся, намагаючись зберегти спокій.

— Не вигадуй. Ти просто перебільшуєш, як завжди. Я не бачу проблеми — відповів Павло, не відриваючись від комп’ютера.

— Проблема в тому, що я просила тебе про це цілий день, а ти просто забув. Це показує, що тобі байдуже — її голос тремтів від образи.

— Добре, я забув! Що мені тепер — посипати голову попелом! Припини цей цирк — Павло різко підвівся і вийшов з кімнати.

З того моменту він обрав найжорстокіший спосіб “покарання”: тотальне ігнорування.

Маруся згадала, як у перші дні намагалася це змінити.

— Павле, я приготувала твою улюблену запіканку. Хочеш? — запитувала вона за вечерею.

Павло лише кивнув головою, навіть не глянувши на неї.

— Я бачила, що ти шукав нові рукавички. Я купила тобі ті, що тобі сподобалися — вона поклала пакунок біля його робочого місця.

— Дякую — пробурмотів він, не піднімаючи голови.

Відповіді зводилися до односкладових слів, а найчастіше — до мовчання. Він їв, читав, дивився телевізор, ходив на роботу, але усе це робив так, ніби в домі жив лише він. Якщо йому потрібно було щось від неї — сіль, рушник чи інформація про спільні рахунки — він говорив, але його тон був суто діловим, позбавленим будь-якої емоції, будь-якої ознаки їхнього спільного життя.

Зазвичай після сварок саме Маруся робила перший крок до примирення. Вона готувала його улюблену страву, писала милу записку або просто обіймала його зі спини, поки він чистив зуби. Вона вірила, що в стосунках важливо вміти поступатися, але з часом це перетворилося на односторонню гру.

Якщо вона не йшла першою, то їхнє мовчання могло тривати і місяць. Одного разу, коли вони тільки почали жити разом, вони не розмовляли майже п’ять тижнів. Це було тоді, коли вони обидва були молоді, і вона ледь не покинула його. Тоді вона відчула таку самотність, що це здавалося їй фізичним болем. Але тоді він прийшов, визнав свою неправоту, і вона знову була готова пробачити. Зараз же їй було за тридцять, і втома від цієї “холодної війни” накрила її з головою.

Вона вже не відчувала себе винною, вона відчувала себе спустошеною. Вона розуміла, що це не виховання і не тимчасовий поганий настрій, це — його зброя, його тактика. Тримати людину в ізоляції, позбавити її спілкування, зробити невидимою. Це завдавало їй душевного страждання.

Навіть їхні спільні друзі помітили це. Коли вони з Павлом прийшли на день народження до своєї подруги Оксани, усі бачили, що між ними щось не так. Павло увесь вечір спілкувався з чоловіками, а Маруся сиділа поруч з подругами.

— Марусю, що з вами? — обережно запитала Оксана. — Ви такі відсторонені.

— Нічого. Просто втомилися — сухо відповіла Маруся, намагаючись посміхнутися.

Але вдома, коли вони лягали спати, мовчання знову накривало їх ковдрою. Вони спали в одному ліжку, але між ними була прірва. Вони більше не доторкалися один до одного, навіть випадково.

Одного вечора Маруся вирішила спробувати ще раз. Вона сіла біля Павла, який дивився якийсь спортивний матч.

— Павле, ми так не можемо. Ми вже три тижні мовчимо. Це неправильно. Це руйнує нас — її голос був тихим, але рішучим.

Павло відірвався від екрана. В його очах не було гніву, лише відсторонена байдужість, яка ранила ще більше.

— А що ти хочеш почути? — спокійно запитав він. — Я зайнятий.

— Я хочу, щоб ти поговорив зі мною про те, що сталося. Я хочу, щоб ти сказав, що ти відчуваєш. Чому ти так довго ігноруєш мене? — майже благала вона.

— Мені треба час, щоб усе обдумати. Ти знаєш, я не люблю поспішних рішень. Я висловлю свою думку, коли буду готовий — відповів він, знову повернувшись до телевізора.

Маруся відчула, як її щоки палають. Час? Він уже мав тижні! Вона зрозуміла, що його “час” — це просто ще один спосіб уникнути відповідальності за свої емоції та дії, змушуючи її чекати і мучитися.

— Тобто, я маю чекати твого дозволу, щоб нормально жити в нашому домі? — вона не могла стримати гіркоти.

— Не драматизуй — Павло знову глянув на неї. — Я нічого тобі не забороняю. Просто я не готовий зараз говорити. Це моє право.

Він сказав це так, ніби вона просила його про неймовірну послугу, а він великодушно дозволяв їй чекати.

— Я втомилася чекати. Я втомилася бути тією, хто завжди йде на примирення. Я втомилася бути першою, хто просить вибачення, навіть коли я не винна — сльози котилися по її обличчю, але вона не намагалася їх витерти.

— Тоді не йди — Павло знизав плечима і простягнув руку за пультом.

Цей жест був останнім. Він був таким зневажливим, таким очевидно байдужим. У той момент Маруся зрозуміла, що її втома не від сварки, а від самотності, яку вона відчувала поруч з ним. Вона втомилася боротися за увагу, за слово, за погляд.

Наступного ранку Маруся прокинулася з дивним відчуттям спокою. Вона довго дивилася на сонного Павла, і вперше за багато тижнів не відчула до нього ні образи, ні гніву, ні бажання примиритися. Вона відчула лише байдужість, і ця байдужість була її рятівним колом.

Вона тихенько зібралася, написала коротку записку і залишила її на кухонному столі.

— Я їду до мами. Мені потрібен час, щоб подумати. Не чекай мене сьогодні.

Вона вийшла, вдихнула морозне ранкове повітря і відчула полегшення. Вона більше не була в’язнем мовчання. Вона більше не була частиною його гри в ігнорування.

Вона поїхала до своєї сестри Зої, яка жила в іншому районі. Зоя була єдиною, кому Маруся розповідала про їхні стосунки, і Зоя завжди була на її боці.

— Добре, що ти приїхала. Тобі треба відволіктися. Він не має права так з тобою чинити — сказала Зоя, обіймаючи її.

— Я знаю. Але я не знаю, чи зможу я повернутися. Мені здається, я більше не хочу жити в постійному очікуванні, що він знову образиться і знову змусить мене страждати — Маруся заплющила очі.

Вона розуміла, що їй треба ухвалити рішення. Чи готова вона і далі жити з людиною, для якої мовчання є покаранням, а примирення — її виключною відповідальністю? Чи зможе вона змінити його? Чи зможе вона прийняти його таким?

Маруся сиділа на дивані у Зої, дивилася на вулицю, де діти грали в сніжки, і вперше думала не про те, як помиритися, а про те, як жити далі. Вона втомилася бути першою. Тепер вона чекала, чи зробить він хоч якийсь крок. Чи приїде? Чи подзвонить? Чи напише щось, що свідчитиме про те, що він справді переживає і готовий змінити цю ситуацію? Вона вирішила: цього разу вона не піде першою. Цього разу перший крок мав зробити він.

Любі читачі!

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Маруся, поїхавши з дому і вирішивши не йти на примирення першою? Чи є таке тривале ігнорування з боку Павла ознакою того, що стосунки приречені, чи це просто його характер, який Марусі потрібно прийняти?

Напишіть свою думку в коментарях, адже ваша підтримка та поради зараз дуже важливі. Поділіться цією історією зі своїми друзями і поставте свою вподобайку, щоб ця розповідь знайшла тих, кому потрібна підтримка і хто опинився в такій же ситуації!