“Це не весілля! Це ганьба на наш рід!” – заявила мама Артема, коли я показала їй візуалізацію виїзної церемонії. До останнього ми надіялися, що пані Валентина прийде і дасть нам своє благословення, але цього не сталося.

Мій задум щодо оформлення нашого весілля став для мами Артема справжнім викликом. Вона заявила, що її “нога не ступить на той ярмарок”.

Ми з Артемом були разом п’ять років, коли він зробив мені пропозицію. Наші стосунки завжди були спокійними та гармонійними, а наші погляди на життя збігалися практично в усьому.

Ми обоє працювали в креативних сферах і мріяли про невелике, але стильне, сучасне весілля, більше схоже на європейську вечірку для найближчих, ніж на традиційний український “бенкет”. Нам хотілося, щоб це було свято про нас, про нашу любов, без зайвого пафосу та стомлюючих звичаїв, які часто перетворюють молодят на статистів власного торжества.

Здавалося, що єдиною перешкодою до нашого ідеального дня може стати мама Артема, пані Валентина. Вона дуже шанувала старі традиції, і це, як виявилося, стало нашою “червоною лінією”

Моя власна мама, пані Ольга, навпаки, була в захопленні.

– Яночко, це так сучасно! Я підтримую вас на всі сто відсотків, – радісно говорила вона, переглядаючи мої добірки в інтернеті. – Ці виїзні церемонії такі зворушливі, а оформлення на терасі з ліхтариками – це ж просто казка!

Артем посміхався, задоволений підтримкою. Його уявлення про весілля було майже ідентичним моєму. Ми вирішили, що хочемо заміський комплекс, де можна орендувати гарну відкриту терасу, запросити не більше сорока осіб і провести виїзну церемонію, а не сидіти в душній церковній залі, коли на вулиці теплий червневий день.

Хочемо, щоб було багато зелені, жива музика, і фуршетний стіл з легкими закусками, а не гори “Олів’є” та “шуби”. Ми підрахували, що такий формат обійдеться нам приблизно в 180-200 тисяч гривень, без урахування моєї сукні та Артемового костюма, що було цілком реалістично для нашого бюджету.

На жаль, ентузіазм панував недовго. Настав час поділитися нашим планом із пані Валентиною.

Ми запросили її на недільний обід. Я приготувала її улюблені вареники з вишнями, щоб створити максимально сприятливу атмосферу.

– Мамо, ми з Яною все обговорили і визначилися, яким буде наше весілля, – почав Артем, намагаючись говорити якомога впевненіше.

Я простягнула їй планшет із візуалізацією: тераса, квіткові арки, світлодіодні гірлянди, гості у вільному стилі одягу.

Пані Валентина з огидою відклала планшет убік, навіть не роздивившись.

– І це ви називаєте весіллям? – її голос почав підвищуватися. – Це що, чийсь день народження на дачі?! Де традиції? Де наш український обряд? Де рушники? Де тітка Клава, яка заспіває весільних пісень? І найголовніше: де вінчання?!

Ми з Артемом перезирнулися. Звичайно, ми знали, що цей пункт буде найбільш “вирішальним”.

– Мамо, ми вирішили не вінчатися, – спокійно пояснив Артем. – Принаймні, поки що. Ми хочемо сучасну виїзну церемонію, обмін клятвами, все красиво. Це наше свято.

На обличчі пані Валентини не залишилося жодної доброзичливої риси.

– Не вінчатися?! – вона підскочила з місця. – Так ви ж будете жити наче у гріху! Який “обмін клятвами”? Це що, Америка якась? Це Україна! Ви повинні піти до церкви, щоб вас благословив священник! Яке ж це весілля без церкви? Це “ганьба” на наш рід!

Вона почала ходити по кімнаті, активно жестикулюючи.

– Моє весілля з твоїм батьком було таке, як годиться! І плаття моє було, і фата довга, і церква! А це що? Це “карнавал”! І ще й “цих” ваших суконь, наче нічнушок!

Вона вказала на фото моєї мрійливої, легкої сукні у стилі бохо.

– Наш бюджет на це “дійство” – приблизно стільки ж, скільки на традиційне весілля, а може, й менше. Ми не економимо, мамо, ми робимо так, як нам подобається, – спробував втрутитися Артем.

– Не подобається мені це! – перебила вона. – Ніяких тих “артефактів” ваших не треба! Яка тераса? Люди що скажуть? Що ми не змогли сина нормально одружити? Навіть сусіди не зрозуміють! А ця виїзна церемонія – це ж просто клоунада! Ніякої поваги до предків, до віри! Я вам кажу, або весілля буде в церкві, з усіма традиціями, з “гірко”, з тамадою, або…

Вона зупинилася, її погляд став абсолютно холодним.

– …або моя нога на той “ярмарок” не ступить! Щоб ви знали! Я не буду дивитися, як мій син влаштовує цирк замість святого обряду!

Я відчула, як у мене опускаються руки. Артем схопив її за плечі.

– Мамо, будь ласка! Це наше життя! Ми тебе любимо і хочемо, щоб ти була з нами!

– Не треба мені вашої любові, якщо ви не поважаєте моїх переконань! – вигукнула вона, відштовхнувши його. – Якби ви одразу сказали, що хочете “таке”, я б вам і благословення не дала! Це “зневага” до моїх років, до всього, у що я вірила все життя!

Вона схопила свою сумку і попрямувала до виходу.

– Щоб ти знала, Яно, ти налаштовуєш мого сина проти мене! – кинула вона мені.

Двері за нею “грюкнули”. У квартирі запанувала тиша, така гучна і неприємна.

Артем виглядав пригніченим. Він сів поруч зі мною на диван і обійняв.

– Вибач мені, рідна, – прошепотів він. – Я знав, що буде складно, але не думав, що настільки.

– Що ж нам тепер робити? – тихо запитала я. – Змінювати наші плани, щоб вона прийшла? Це буде нечесно щодо нас самих. Ми так довго про це мріяли.

– Ні! – рішуче відповів Артем. – Ми робимо так, як ми вирішили. Це наше весілля, а не її. Я подзвоню їй через пару днів, коли вона заспокоїться. Можливо, я зможу її переконати. Ми покажемо їй, що сучасне свято може бути не менш душевним.

Наступні тижні пройшли в напрузі. Артем намагався поговорити з мамою, але вона лише відповідала короткими, холодними фразами, ігноруючи тему весілля. Вона відмовилася навіть приїхати подивитися обране нами місце.

– Мені байдуже, де ви будете влаштовувати свій “цирк”, – заявила вона йому по телефону. – Якщо ти хочеш мати мою підтримку і благословення, ти знаєш, що робити.

Моя мама, пані Ольга, намагалася мене підбадьорити.

– Не хвилюйся, Яночко. Вона одумається. Не зможе ж вона пропустити весілля свого єдиного сина! А якщо й ні, то це її вибір. Ваше щастя важливіше, – запевняла вона мене.

Але чим ближче була дата, тим менше вірилося в її примирення. Ми продовжували підготовку: замовили сукню, домовилися з декоратором про казкові ліхтарики та квіти, обговорили меню фуршету. Кожна деталь була ідеальною, але тінь від ультиматуму пані Валентини висіла над нами.

За тиждень до свята Артем зробив останню спробу.

– Мамо, весілля вже наступної суботи. Ми тебе дуже чекаємо. Це буде дуже гарно.

– Я вже сказала, сину. Нога моя туди не ступить. Називай це, як хочеш, але для мене це не весілля. Це “образа” пам’яті твого батька, який би ніколи цього не схвалив, – прозвучало її тверде рішення.

Артем поклав слухавку блідий. Ми обоє зрозуміли: вона не прийде. Це було боляче. Це кидало тінь на ідеальний день, про який ми мріяли. З одного боку, була радість нашого союзу, з іншого – розуміння, що одна з найближчих людей свідомо відмовляється розділити її з нами через власні принципи.

Весілля було неперевершеним. Усе було саме так, як ми мріяли: теплий вечір, м’яке світло ліхтариків, зворушлива церемонія під аркою, сміх і танці. Гості були в захваті, атмосфера була легкою і щирою. Ми були щасливі, але в кінці вечора, коли ми вже збиралися їхати, я побачила, як Артем на хвилину відійшов убік і мовчки дивився на своє відображення у вікні. Я знала, що він думає про маму.

Минуло пів року. Наше сімейне життя було чудовим. Ми часто приїжджали до пані Валентини. Вона приймала нас, але тема весілля була табу.

Одного разу, вона попросила показати їй фотографії з подорожі. Я прокручувала альбом на телефоні, і випадково, серед пейзажів, “проскочили” кілька весільних фото. Вона різко зупинила мене рукою.

– Зачекай. А це що?

На екрані було наше фото: ми стоїмо під аркою, обмінюємося обручками, а наші обличчя світяться справжнім, непідробним щастям.

Вона довго дивилася на нього, потім на мене, потім знову на фото. Її обличчя не виражало гніву, лише якусь глибоку печаль.

– Ви справді щасливі? – тихо запитала вона.

– Дуже, – чесно відповіла я, дивлячись їй у вічі.

Вона зітхнула і відклала телефон. Більше вона нічого не сказала.

Чи зможе вона колись прийняти наш вибір? Чи пробачить Артему те, що він пішов проти її волі заради власного щастя? Чи мине час, і наші стосунки з нею стануть теплими, чи ця історія так і залишиться невидимою стіною між нами?

А як би ви вчинили на нашому місці? Чи можна було знайти компроміс, не зраджуючи своєї мрії, і при цьому не засмутити найріднішу людину?