Це, що ти мені тут розвела? – стоячи посеред зарослого лободою городу волала Павлина, – Та тут з дідів-прадідів такого сраму не було. І не треба мені дитям прикриватись, у мене семеро було – і жодної бур’янини!
На лемент тітки Павлини уже позбігались сусіди. Обліпили тини, мов птахи, і тут таки усе побачене обговорюють. Павлина, ж побачивши глядачів рада була старатись. Уже що тільки не казала геть ошелешеній невістці. Врешті, виморившись від власного галасу, перевела дух і так само голосно, аби всі сусіди те почули, сказала:
– Щоб я тебе тут більше не бачила. Зроду віку у нас в родині таких не було. Так оце нас перед людьми.
Павлинина невісточка Оленка ні слова не сказала. Тихцем пройшла повз свекруху, лише міцніше обійняла немовлятко на руках.
Оленка зайшла в дім, підійшла до серванту, розподілила в спеціальну коробочку усе, що мала була прийняти Павлина сьогодні ввечері і вранці. Навіть не складаючи, закинула до сумки речі сина і свої, вийшла, так ні слова свекрусі і не сказавши.
Вже через три дні Павлина зателефонувала невістці:
– А де ти оте усе, що професор приписав, купувала? Я попросила сусідку Ольгу купити, так вона каже, що одна лише пластинка тисячу гривень коштує, а мені ж треба три на місяць! А оті, де на коробці по-іностранному написано, так узагалі у нас не випускають і аналогів нема. Так що мені робити? Ти оце поїхала, чогось образилась, а я що, Богу душу тут повинна тепер віддати?
Оленка не відповіла нічого. Вимкнула телефон і вийняла сімку. Усе, вона більше не може, немає ні фізичних ні душевних сил більше у неї для Павлини Василівни.
…Рік тому, якраз перед народженням синочка Назарчика, чоловік не впорався з кермом на слизькій дорозі.
Оленка майже не пам’ятає, як проводжала його в останню путь, як її забрала швидка і вже на ранок вона стала матір’ю. Молодій жінці нічого не хотілося. Усе, що її оточувало, здавалось не потрібним і абсолютно недоречним без коханого чоловіка. Сина годувала і колисала механічно – бо казали так робити.
З заціпеніння Оленку вивів дзвінок.
– З свекрухою твоєю геть зле. Визвали з міста лікаря, так той каже, що сина не на довго переживе, – проказала у слухавку сусідка Павлини тітка Ольга.
Рішення прийняла миттєво. Лиш отримавши виписку, одразу продала столичну квартиру. Вклала частину грошей у будівництво нової, аби син у майбутньому все ж мав щось своє, і поїхала рятувати свекруху. Не жила той рік – існувала. Майже не спала, бо доглядала і свекруху, і свого малого синочка. Дитя було не спокійним, та й Павлина Василівна потребувала її цілодобової присутності поруч.
Добре, що гроші мала. Виписувала найкращих спеціалістів з усіх куточків, навіть зі столиці, аби приїздили і оглядали недужу. Купувала все, що приписували, і через пів року таки повернулася Павлина до нормального життя. Спочатку Оленка її по кімнаті водила, потім по двору. Згодом жінка настільки окріпла, що сама почала ходити. І тут – ось це.
Не хотіла Оленка її ані знати більше, ані чути. Хай сама тепер шукає через знайомих усе, що необхідно для одужання. Добре, в Оленки хоч вистачило розуму не всі гроші на свекруху витратити.
В квартиру нову в’їхали з Оленка з сином. Не думала вона, що так буде. Хотілося вік звікувати біля чоловікової матері, бо ж сама Оленка сирота. Але вже як є. А синочка потрібно навчити: не всі заслуговують на добре ставлення. Декому важливіший за все і всіх чистий город.
Автор – Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
