— На вихідних вареники у нас, — запросила мене по телефону сваха, бо до того два тижні вони приходили до нас на вечері. Ми з чоловіком зібралися в неділю і пішли.
Ну, а чого ні, діти виросли, ми ще працюємо, є час для себе, для спілкування з друзями. Діти одружилися пів року тому, і ми оце спілкуємось дружньо зі сватами. Але ми до них ще не ходили. Так, щоби посидіти гарненько. Ось вони вже у нас кілька разів були.
— Це що? — запитав мене чоловік. — А вареники де?
Ви знаєте, на столі стояли дві маленькі мисочки з лінивими покупними варениками з балуваної Галі. Коли сваха нас запрошувала на вареники, я так розуміла, що будуть різні варенички з різними начинками. Ну, я би так зробила, якби запрошувала гостей.
У підсумку нам всім дісталося по три лінивих вареника. Ну, чи по п’ять, можливо. І це така вечеря. Трішки сметанки і по келишку червоного. І потім чай з печивом «Марія». Ну, знаєте, якось бажання на такі вареники до сватів ходити пропало.
Коли сиділи, чоловік мене під столом штовхнув, мовляв, не гризися, вже сіли, давай не будемо показувати, що ми чимось не задоволені. Але я не могла мовчати.
— Свахо, ви ж казали, вареники? — усміхаюся, але голос мій трішки зрадницьки тремтить.
— Так, вареники ж! — підхоплює вона. — Ми оці завжди їмо, дуже легенькі, не важкі. А ще, знаєте, я в інтернеті читала, що зараз люди менше їдять на вечерю. Корисно!
— Ну да, корисно, — бурмоче мій чоловік і краєм виделки піддягає один вареник.
Сват мовчить, плямкає. Я бачу, що він теж не в захваті, але, мабуть, звик.
Відчуття було, ніби ми не в гості прийшли, а на якусь дієтичну програму записалися.
Я вже мовчу про те, що ми ж для них завжди старались, щоразу готували щось особливе. Пампушки, холодець, домашні котлетки, голубці, ну, щоб люди відчули гостинність! А тут – ліниві варенички, по 5 штук.
І ось що далі мене вразило.
Сидимо ми, значить, п’ємо той чай з «Марією», і тут сваха така:
— Ой, слухайте, я ж така була заклопотана, що навіть не встигла вам показати наш ремонт у вітальні!
Ну, ми, звісно, киваємо, бо що робити, треба ж якось вечір добути. Встаємо, йдемо за нею.
Заходимо у вітальню, а там новісінький білий диван, величезний телевізор, дорогі штори, прямо, знаєте, як з каталогу. Сваха аж світиться:
— Оце ми вирішили трохи оновити обстановку, бо старі меблі вже приїлися.
— О, гарно, — кажу я, хоча в мене всередині вже все закипає.
Чоловік мовчить, тільки киває. А я думаю: на дорогий ремонт гроші є, а на нормальні вареники — нема?
По дорозі додому чоловік тільки мовчки йшов поруч. А я не витримала:
— От скажи мені, це нормально?
— Що саме?
— Що люди запрошують гостей на вечерю, а годують трьома варениками?
— Ну, вони, мабуть, так харчуються, — знизав плечима він.
— Ой, не кажи мені, що не помітив, як вони на собі не економлять.
— Помітив.
— І?
— Ну, якщо ще раз покличуть, скажемо, що зайняті.
— А якщо прийдуть до нас?
Чоловік зітхнув:
— Ну, у нас вони не голодні будуть, це точно.
Ось і питання: що робити? Годувати їх, як і раніше, щиро і з душею, чи теж почати ставити по три вареники на тарілку? Бо якось це вже не схоже на дружнє спілкування, а більше нагадує односторонню гостинність. Як би ви зробили?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
