У нас з чоловіком трирічна дитина, зараз ми чекаюємо на поповнення. Відпочатку спільного життя ми мріяли про велику родину, а також про те, щоб улітку вивозити дітей на природу. Кудись у спокійне тихе місце, де є ліс з грибами та ягодами, річка, пляж, мирні добродушно налаштовані селяни, у яких можна купувати молоко, яйця чи полуницю. А там згодом, можливо, виростити і свою.
Спочатку ми спробували скористатися дачею свекрів. Там і прекрасний будинок з усіма умовами, і село обжите, і тихо. Батьки чоловіка звали мене з однорічною дитиною туди навперебій – мовляв, ми тут для онуків усе й облаштовували, приїжджайте! І стосунки начебто між нами були добрі. Проте понад два тижні я там не витримала.
У свекрухи на все своє бачення було! О котрій вставати, чим займатися, як дитину виховувати. Онук, як виявилося, зовсім не хоче сидіти цілий день у відведеній йому пісочниці метр на метр, а хоче носитися по грядках і рвати траву, не завжди непотрібну. Загалом, через два тижні я сказала, що нас викликали у поліклініку, та поїхала до міста. На вихідні до свекрів на дачу можна їздити цілком. Але більше – вже проблематично. Ми їх втомлюємо, вони нас!
Тоді ми з Сашком і замислилися про покупку свого будинку.
Було кілька варіантів у різних селах, поїхали дивитися. Зупинились із чоловіком на заправці, взяли газетку з оголошеннями просто так. Поки чоловік каву пив, я її відкрила, дивлюся – у найближчому селі продається будинок. Кажу, поїхали, подивимося, ми ж тут, поруч! Зателефонували, там чоловік бадьорий за голосом. Каже, у будинку зараз мати, вона у віці, ми її до міста забираємо, будинок продаємо, можете заїхати подивитися, я зараз їй зателефоную.
Будинок виявився тим самим будинком, який ми шукали. Інші варіанти дивитись навіть не поїхали. Познайомилися з бабусею-господаркою, благородною старенькою сімдесяти шести років.
– Чесно кажучи, мені здалося, що вона не дуже хотіла продавати будинок, але діти її переконали! Самій в селі в такому віці вже тяжко, а у місті в неї і син, і дочка. У всіх сім’ї, діти, всі її до себе кличуть. У село ж не наїздишся. Бабуся Орися досі трималася, але тепер відчуває – допомога потрібна. Зібрала речі, дала згоду на продаж будинку.
У результаті ми купили у бабусі будинок, і до останнього часу натішитися не могли своєї вдачі. Через кілька місяців після покупки гримнули події у світі, і ми з дитиною з квітня по жовтень прожили в селі. Дихали свіжим повітрям, вирощували квіти та зелень, збирали гриби та варили варення, ловили рибу, смажили шашлики, зустрічали заходи сонця та світанки.
Розорили бабуситн город, дещо залишили, більшу частину переробили під себе, влаштували зону відпочинку з лужком, обладнали маленький дитячий майданчик із гойдалками, шведською стінкою та пісочницею. Малий все літо на вулиці, засмаг і зміцнів. Чоловік працював на віддаленні, цілими днями був із сім’єю.
У місто ми повернулися лише восени, і плекаємо плани з першим теплом поїхати знову на дачу.
І все б добре, тільки кілька тижнів тому нас знайшла телефоном бабуся Орися, колишня господиня будиночка.
Благає продати нас будинок їй назад. Плаче гіркими сльозами. Коротко кажучи, не ужилася вона з дітьми у місті, ні з донькою, ні з сином. Не так собі це все уявляла. Скрізь зайва, скрізь не господиня, її можна зрозуміти, в принципі. Хоче тепер повернутися до себе. Гроші бабуся Орися зібрала, я вже не знаю, як, вона ж планувала дочці на іпотеку їх віддати. Чи то не віддала, чи назад витребувала. Продайте мені мій будинок назад, каже, я вам усе до копійки поверну!
Але справа в тому, що за цей час будинок дуже подорожчав! Навіть якщо припустити, що ми погодимося продати будинок – за ці гроші ми вже нічого подібного для себе не купимо. Ну і навіщо це треба? Потім, ми вже певну суму вклали в будинок, і в ділянку теж. Щось переробили під себе, щось запланували будувати. Який може бути зворотній продаж? Ми з Сашком не хочемо нічого продавати, навіть якщо нам запропонують добрі гроші. З якого дива?
Але бабуся Орися так просто не здається, дзвонить то мені, то Саші, ридає і твердить те саме.
Востаннє Орися Назарівна повідомила мені, що вона взагалі вже там, у селі зараз, виявляється! І дісно. так і є. Оселилася у якоїсь приятельки. Щодня ходить до будинку, дивиться на нього і плаче.
Можна, звичайно, заблокувати номер старенької у телефоні та викинути історію з голови. Ми ж будинок чесно купили, всі документи у нас у порядку, продавати нікому нічого не збираємося. А хто там ходить і плаче довкола хати, що нам до того. Просто не зважати, та й усе.
З іншого боку, поки ми у Києві, не звертати увагу легко. А як буде, коли я з двома малюками сидітиму на дачі і слухатиму ці ридання за вікном? Що там у думках у бабці взагалі, хто знає? Божа кульбаба на вигляд, а з дітьми ужитися не змогла – ні з донькою, ні з сином. Мабуть, якщо втокмаче собі що, наполягатиме так, що простіше зробити, ніж пояснити, чому ні.
Але не продавати ж бабусі тепер будинок за безцінь? Це вже зовсім нерозумно. Сашко вже сказав, що за потрійну ціну якщо згодна, то продамо. Але таких грошей бабуся, швидше за все, не має. Вона просто згодна «повернути все до копійки», це в її картині світу більш ніж достатньо, а ці міські, тобто ми, просто капосні.
Ситуація, якщо серйозно, мене дуже турбує, можливо, почую тут потрібні поради.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
