— Це ж і моя машина! Наші гроші! — вигукнув Максим, коли я зауважила, що він використовує авто не за призначенням. В цей момент я зрозуміла, що проблема не в роботі, а в його відсутності відповідальності, і більше не могла це терпіти.

Мені здається, що я опинилася в пастці. У пастці, яку сама ж і створила, коли вирішила пов’язати своє життя з Максимом. Ми разом вже п’ять років, три з них – офіційно одружені. І на початку нашого знайомства, а потім і спільного життя, я бачила в ньому надійного, цілеспрямованого чоловіка, з яким можна будувати майбутнє. Він мав хорошу роботу, був уважним і завжди підтримував мої починання. Звісно, були дрібні суперечки, але хто їх не має?

Тепер, дивлячись на те, як він цілими днями лежить на дивані, я ледве стримую сльози. А коли згадую, скільки мої батьки вклали в наше сімейне благополуччя, відчуваю пекучий сором.

Все почалося минулої осені, коли компанія, де працював Максим, провела масштабні скорочення. Він був одним із тих, хто потрапив під цю хвилю. Спочатку я його всіляко підтримувала.

— Не хвилюйся, любий, це тимчасово. Ти такий розумний, швидко знайдеш щось краще.

— Так, Галю, я знаю. Просто треба трохи видихнути, обдумати, що робити далі.

Я дала йому тиждень, потім другий. Він проглядав оголошення, щось там навіть відправляв, але без особливого ентузіазму. Минуло два місяці. Мої заощадження та його вихідна допомога почали швидко танути, а його пошуки роботи перетворилися на імітацію діяльності. Він міг сидіти біля комп’ютера, вдаючи, що пише резюме, а насправді – дивився спортивні трансляції, перемикаючи канали пультом, наче це було найважливіше заняття у світі.

Якось я не витримала.

— Максиме, ти сьогодні хоча б одне резюме відправив? Я бачила, ти пів дня сидиш у новинах.

— Ну, я думав над тим, куди краще відправити. Не хочу просто так витрачати час на абищо. Я ж не буду відгукуватися на першу-ліпшу вакансію. Мені потрібен ґрунтовний підхід.

— А час сидіти і грати в ігри не шкода? Гроші закінчуються, а ти навіть не намагаєшся. Ми ж домовлялися, що ти хоча б п’ять якісних відгуків надсилатимеш щодня.

— Чому ти мене постійно пиляєш? Я шукаю, просто це не так швидко, як тобі хочеться. Ти не розумієш, як важко знайти гідну роботу в наш час. Тут ціла конкуренція!

Його відповідь мене завжди збивала з пантелику. Він так вміло перекладав вину на зовнішні обставини чи на моє нібито “нерозуміння”, що я починала почуватися винною за свої претензії. Я намагалася знайти компроміс, пропонувала йому курси підвищення кваліфікації, але він лише відмахувався, кажучи, що він і так “достатньо кваліфікований”.

Ситуація загострилася, коли в нас поламалося старе авто. Воно було вже давно не нове, але ми його дуже берегли. А тут – ремонт, який коштував як пів машини, та ще й невідомо, скільки воно протримається. Я зрозуміла, що без надійного транспорту мені буде складно добиратися на обидві мої роботи, особливо взимку.

Я вирішила звернутися до батьків. Вони завжди були для мене опорою. Вони живуть у невеликому містечку, але все життя важко працювали і мали невеличкі, але стабільні заощадження.

— Доню, ми знаємо, як тобі зараз важко, — сказала мама, коли я приїхала до них і розповіла про фінансові проблеми та про необхідність купити нове авто. Вона обійняла мене, і я відчула, як її любов зігріває мене.

— Ми з батьком порадилися, і вирішили вам допомогти, — додав тато. Він сидів за столом, склавши руки, і його погляд був серйозним. — Навіщо вам ті старі запчастини? Краще мати надійну машину. Ми додамо вам суттєву суму, щоб ви могли купити щось свіже, а решту візьмете в розстрочку, наприклад. Це наш подарунок вам, щоб ви могли нормально їздити. Не думай про це як про борг. Думай як про допомогу від родини.

Я була вдячна їм до сліз. Вони віддали нам значну частину своїх заощаджень. Вони пенсіонери, і ці гроші збирали не один рік. Їхній вчинок був величезним актом любові та підтримки, який мене одночасно і втішав, і бентежив, бо я відчувала ще більшу відповідальність.

Ми купили гарне сімейне авто. Звісно, більшу частину коштів дали мої батьки, але й ми додали свої останні заощадження. Я була щаслива, думала, що це стане новим поштовхом для Максима. Що він побачить, як нас люблять і підтримують, і нарешті візьметься за розум. Я уявляла, як він радісно їздитиме на співбесіди, возитиме мене на роботу, і ми знову станемо єдиною командою.

Але сталося навпаки.

Після купівлі авто він став ще більш розслабленим. Тепер, коли в нього був транспорт, він почав частіше їздити до друзів, зустрічатися з колишніми колегами – нібито обговорюючи “перспективи”, але насправді – проводячи час безтурботно. Він використовував нове авто, щоб виїхати з дому, тоді як я, зазвичай, їздила на громадському транспорті, щоб зекономити на пальному.

Одного дня я повернулася додому пізно ввечері, втомлена після подвійної зміни. Вдома було темно, Максима не було. Машина стояла біля будинку. Я зайшла в квартиру і побачила, що він спить на дивані, а поруч на столі – купа квитанцій, які я ще не встигла оплатити. А в той час, як ми ледве зводили кінці з кінцями, він катався.

Якось у неділю, коли я збиралася поїхати до супермаркету, бо в холодильнику була порожнеча, він сказав:

— Я не можу тебе підвезти, Галю. Мені треба поїхати на інший кінець міста.

— Куди це ти їдеш? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. — У тебе ніби співбесід немає сьогодні.

— Я їду до Андрія. Він мені обіцяв показати одну дуже перспективну схему заробітку в мережі. Це може бути наш золотий кран!

— Ти серйозно? Ти збираєшся витрачати пальне в машині, за яку заплатили мої батьки, щоб займатися сумнівними “схемами”, замість того, щоб знайти нормальну роботу? Ми маємо платити за комуналку!

— Це ти нічого не розумієш! Це майбутнє! Я не хочу працювати на якогось дядька.

Я вийшла з дому і пішла пішки, відчуваючи, як усередині все стискається від образи. Дорогою я помітила, що в нього в бардачку лежить роздрукований маршрут до заміського комплексу відпочинку, а не до бізнес-центру чи до дому його друга Андрія. Це була остання крапля, яка розірвала всі мої залишки довіри.

Я повернулася додому, коли він ще не приїхав, і почала збирати його речі. Точніше, найважливіші його речі. Коли він зайшов, він був здивований.

— Що ти робиш? — його голос був байдужим, навіть не зляканим.

— Я збираю твої речі, Максиме. Ти з’їжджаєш.

— Ти з глузду з’їхала? Куди я піду? І що це за дитячі ігри?

— Це не ігри. Це реальність. Я більше не можу. Я не хочу тягнути на собі відповідальність за двох, коли один із нас навіть не намагається підтримати сім’ю. Я працюю, мої батьки допомагають, а ти? Ти користуєшся цим, як вигідною нагодою для безтурботного життя.

— Це несправедливо! Я шукаю! Я ж казав, що це складно!

— Складно – це коли ти справді намагаєшся, а не коли сидиш у машині, купленій на гроші моїх пенсіонерів, і шукаєш “золоті крани”. Ти навіть не подякував їм за цю допомогу! Ти сприйняв це як належне!

Він мовчав, його обличчя стало кам’яним. Я бачила в його очах не злість, а порожнечу і легке роздратування від того, що я порушила його комфорт.

— Що ти збираєшся сказати своїм батькам? — запитав він, намагаючись змінити тему, натякаючи на мої слабкі місця.

— Я скажу їм правду, — я подивилася йому прямо у вічі. — Я скажу, що їхня допомога була неоціненною, але вона не змогла змінити людину, яка не хоче змінюватися. І це моє рішення, і моя відповідальність. І я сама вирішу, як бути з машиною.

Я вручила йому невелику дорожню сумку з його найнеобхіднішим. Він взяв її, постояв кілька секунд, нічого не сказав і просто пішов. Він не попросив вибачення, не спробував мене обійняти, не зробив жодної спроби втримати наш шлюб. Він просто вийшов.

Я стояла посеред вітальні, а тиша, що запанувала в квартирі, була оглушливою. Мені було боляче, але водночас я відчула неймовірне полегшення, наче скинула з плечей важкий вантаж. Я розуміла, що попереду мене чекає складний етап – розлучення, розмови з батьками, фінансові труднощі. Але я знала, що зможу впоратися, бо тепер я відповідаю лише за себе.

А як ви думаєте, чи є сенс чекати на зміни, коли людина сама не прагне нічого робити? Чи правильно я вчинила, що вирішила завершити стосунки, які трималися лише на моїх зусиллях? Що б ви зробили на моєму місці, особливо враховуючи допомогу моїх батьків?

Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть коментар. Ваша думка та підтримка – це те, що мені зараз конче потрібно, і це дуже важливо для мене.