– Ця квартира – ваш фундамент, – повторював батько роками, але коли прийшла осінь, він просто заявив, що переїжджає до Лариси. Його обіцянки про наш дім розсипалися, коли ми отримали лист від нотаріуса, який повідомив, що ми тут лише гості

Я завжди вірила в міцність стін нашого будинку, немов у непорушність нашої родини. Дитинство, юність — усе моє життя пройшло в цій затишній трикімнатній квартирі на сьомому поверсі.

Батько, Максим, завжди з гордістю показував мені документи на право власності, де його прізвище стояло великими літерами. Він не раз казав мені, моїй мамі Світлані та молодшому братові Андрію: Це ваша основа. Що б не трапилося, це ваш дім. Я вірила йому беззастережно.

Навіть коли між батьками почала пробігати незгода, і їхні стосунки нагадували вже не спільний політ, а скоріше два паралельні рейси, я була певна: дім залишиться нашою фортецею. Проте життя вміє підкидати такі несподіванки, що будь-які стіни розсипаються на порох.

Світлана, моя мама, довгий час була втіленням терпіння та оптимізму. Вона працювала вчителькою молодших класів, і її невелика, але стабільна зарплата була основою нашого сімейного бюджету.

Батько ж займався творчістю — він був художником, чиї роботи інколи виставлялися в місцевих галереях. Творча натура вимагає свободи, — часто повторював він, виправдовуючи свою непунктуальність і часті відлучки. Ми приймали його таким, бо любили.

Принаймні, доти, доки його творча свобода не матеріалізувалася в образі іншої жінки, на ім’я Лариса, яка, за словами батька, була його музою і, на жаль, стала останньою краплею в нашому сімейному житті.

Я навчалася на четвертому курсі університету, Андрій саме закінчував школу. Жили ми тоді досить скромно. Батько, хоч і отримував якісь гроші від продажу картин, не поспішав ділитися ними з родиною. В основному, всі витрати лягали на плечі мами.

– Доця, ти ж знаєш, як це буває у світі мистецтва, – казав він мені, – Сьогодні добре, а завтра — порожньо. Я ж про вас дбаю, майбутнє будую.

І я вірила, що він будує. Наші стосунки були теплі, особливо мої з ним. Він завжди знаходив час, щоб поговорити зі мною про мої мрії, про майбутнє. Він підтримував моє бажання стати журналісткою, купував мені книжки, які сам вважав важливими.

Мама, натомість, дедалі більше поринала в мовчазну образу. Вона перестала питати, де він був і коли повернеться. Лише її очі, втомлені і сумні, говорили красномовніше за будь-які слова.

Одного разу, на початку осені, коли сонце ще гріло, але листя вже почало жовтіти, батько прийшов додому і повідомив новину. Він був одягнений у якийсь новий, досить дорогий светр і випромінював дивну, насторожуючу радість.

– Світлано, діти, — урочисто почав він, стоячи посеред вітальні, — я вирішив змінити своє життя. Мені потрібен простір для творчості, свіже повітря.

Мама, яка саме перевіряла зошити, підняла на нього свій погляд.

– Що це означає, Максиме? — спитала вона тихо.

– Я з’їжджаю, — легко, ніби це було щось на кшталт походу в магазин, відповів батько. — Але не хвилюйтеся, я знайшов ідеальне місце. У Лариси, — додав він, посміхаючись.

– У якої Лариси? — втрутилася я, хоча серцем вже відчувала, хто ця Лариса.

– Моя муза, доню. Моя натхненниця, — пояснив він.

Наступні дні були сповнені напруженого мовчання і гуркоту його валізи. Батько збирав речі швидко, не оглядаючись, ніби тікав від чогось.

– А як же квартира? — запитала мама в останній вечір, коли він закривав свій останній ящик.

Батько повернувся до неї, і його обличчя стало кам’яним.

– Квартира належить мені, Світлано. Це була моя спадщина. Але я її не забираю. Ви залишаєтеся тут. Це ваш дім, я ж казав.

І він пішов.

Ми зітхнули з полегшенням, хоча й було сумно. Розлучення минуло відносно спокійно, адже батько, здавалося, дотримав слова щодо квартири. Я закінчила університет, Андрій вступив до технікуму. Ми жили далі, як самостійна, але вже неповна сім’я.

Проте за пів року тато почав уникати будь-яких контактів. Він не відповідав на дзвінки, не читав мої повідомлення. Його фінансова допомога надходила нерегулярно, а потім і зовсім припинилася.

Одного разу, я випадково зустріла його знайомого, який і розповів мені правду.

– Ти знаєш, що твй тато узагалі-то переїхав не просто до неї, — сказав він, озираючись. — Він, здається, оформив на неї свою квартиру. Ту, де ви жили.

Мої ноги ослабли.

– Що ви маєте на увазі? — мій голос тремтів.

– Ну, він сказав, що ця Лариса, його муза, так піклується про його творчість, що він вирішив їй віддячити, — пояснив знайомий. — Якісь там документи про дарування. Каже, щоб вона не хвилювалася, що їм доведеться жити на зйомній квартирі.

Я прибігла додому, і мама одразу зрозуміла, що трапилося щось неприємне. Я не могла вимовити жодного слова, лише простягнула їй телефон із контактом того знайомого.

Наступного дня мама пішла до знайомого юриста. Повернулася вона пізно ввечері, бліда й виснажена.

– Це правда, — видихнула Світлана, знімаючи пальто. — Він оформив договір дарування на ту жінку. Ще два місяці тому.

– Але як? Це ж був наш дім! Він обіцяв! — я відчувала, як усередині мене все стискається від обурення.

– Обіцянки, доню, не мають юридичної сили. Квартира була його особистою власністю, набутою до шлюбу. Він мав повне право розпорядитися нею, як йому заманеться. Навіть не питаючи моєї згоди чи згоди дітей.

Виявилося, що батько не забрав квартиру, щоб ми могли жити в ній до певного часу. Він просто оформив її на іншу особу, дозволивши нам тимчасово там перебувати. Його муза мала намір вступити у свої права лише тоді, коли ми всі зміцніємо на ноги.

– Юрист сказав, що шанси оскаржити договір дарування майже нульові, — продовжила мама. — Якби ми могли довести, що він був недієздатним чи під примусом… Але це не так. Він зробив це свідомо.

За кілька тижнів ми отримали офіційний лист. Нова власниця, Лариса, люб’язно просила нас визначитися з новим місцем проживання протягом двох місяців, оскільки вона планувала зробити ремонт і переїхати. У листі було зазначено, що вона готова допомогти нам фінансово, запропонувавши суму, яка ледь покривала оренду квартири на пів року, не більше.

Це була не просто втрата житла. Це було руйнування мого світу, моєї віри в батька. Здавалося, він перекреслив усі свої слова, усі обіцянки, віддавши нашу фортецю жінці, яку знав лише кілька місяців. Він просто викреслив нас зі свого життя, немов нецікаву частину сюжету.

Світлана проявила сильний характер.

– Сумувати не будемо, — сказала вона, витираючи сльози. — Ми — сильні. Знайдемо, де жити.

Нам довелося швидко шукати житло. Мама взяла невеликий кредит, частину грошей ми додали з моєї стипендії та Андрієвих підробітків. Ми знайшли маленьку двокімнатну квартиру на околиці, за яку платили майже всю мамину зарплату. Тоді середня оренда за таку квартиру була близько 8000 гривень на місяць. Це був початок нового, незручного, але нашого життя.

Минуло три роки. Я працюю, Андрій закінчив технікум. Ми рідко згадуємо батька, його ім’я стало майже табу в нашому домі. Інколи я бачу його фотографії в інтернеті — він проводить виставки, посміхається поруч із Ларисою. Він виглядає щасливим. І щоразу, бачачи цю посмішку, я розумію, що не тримаю зла. Просто мені прикро від того, що хтось може так легко відмовитися від своїх дітей, від своїх обіцянок.

Лариса жодного разу не вийшла з нами на зв’язок. Вона просто забрала те, що їй подарували, і почала жити своїм життям. Наша стара квартира, я знаю, зараз виглядає інакше: нові вікна, яскравий ремонт. Вона стала чужою.

Мене все ще інколи турбує одне питання:

Чи зможе людина, яка так легко відмовилася від своєї родини та слова, бути по-справжньому щасливою у майбутньому?