— Ти брала ці гроші, Надю? — голос Степана був різким. Він стояв у дверях моєї маленької кухні, тримаючи в руках той самий потертий конверт, де свекруха тримала пенсію.

Я застигла над чашкою чаю, ложка в руці здригнулася.

— Степане, про що ти? — перепитала я, намагаючись тримати голос спокійним, хоча серце вже калатало. — Які гроші?

— Ті, що лежали в конверті. Тисяча гривень зникла. Мама все записує, Надю, вона знає, скільки там було. — Він поклав конверт на стіл, ніби це був доказ у суді. Його очі, завжди такі лагідні, тепер дивилися на мене з підозрою.

— Ти серйозно думаєш, що я могла взяти ці гроші? — я відчула, як жар підступає до щік. — Після всього, що я для тебе роблю? Прибираю, готую, бігаю по магазинах, бо тобі важко ходити!

Він мовчав, лише дивився кудись убік, ніби шукав відповідь у тріщинах на стіні. Я встала, грюкнувши чашкою об стіл, і вийшла з кухні. Серце стискалося від образи, але в глибині душі заворушилася тривога. Бо я знала, що в тому конверті дійсно бракувало грошей. І я знала, чому.

Відколи я вийшла заміж за Степана, моє життя змінилося. Ми живемо в невеликому містечку на Черкащині, де всі всіх знають, а чутки розлітаються швидше за вітер. Я переїхала сюди з Києва, залишивши позаду галасливу столицю, свою роботу в бібліотеці й мрії про кар’єру літературознавця. Степан був добрим, надійним, із тими теплими очима, що обіцяли спокій. Але разом із ним у моє життя увійшла його мама, Марія Петрівна, моя свекруха.

Марія Петрівна — жінка старої закалки, із тих, що тримають усе під контролем. Її маленька хата на краю містечка завжди пахне свіжоспеченим хлібом і трав’яним чаєм. Вона живе сама, відколи овдовіла десять років тому, і я з першого дня намагалася бути для неї хорошою невісткою. Я приходила щодня, приносила продукти, готувала обіди, допомагала по господарству. Вона завжди дякувала, називала мене “дитиною” і гладила по руці. Я думала, що ми порозумілися.

Але останнім часом щось змінилося. Марія Петрівна стала мовчазнішою, задумливішою. Іноді я помічала, як вона довго дивиться на мене, ніби намагається щось розгледіти. Я списувала це на її вік — їй уже за сімдесят, здоров’я не те, та й самотність, мабуть, дає про себе знати. Її єдиний син, мій чоловік Степан, працює водієм на міжміських рейсах, тож буває вдома лише кілька днів на тиждень. Усе господарство, турбота про Марію Петрівну й наші власні справи лягли на мої плечі.

Того дня, коли зникли гроші, я прийшла до Марії Петрівни, як завжди. Вона сиділа за столом, перебираючи якісь папірці. Її блокнот, де вона записувала всі свої витрати, лежав поруч. Я знала про цей блокнот — вона завжди вела облік, як у бухгалтерії. “Щоб не заплутатися”, — казала вона. Я поставила на стіл пакет із продуктами — картопля, цибуля, трохи курятини — і почала розкладати все по полицях.

— Надю, ти сьогодні якась заклопотана, — раптом сказала Марія Петрівна, не відриваючи очей від блокнота. — Щось сталося?

— Та ні, Маріє Петрівно, усе гаразд, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. Але в голові крутилися думки про наш із Степаном бюджет. Ми ледве зводили кінці з кінцями: його зарплата танула на ремонті машини, а я заробляла копійки, підробляючи репетиторством. Останнім часом усе дорожчало, а в нас ще й кредит за холодильник висів. Я не скаржилася, але тривога гризла.

Того дня я помітила конверт на комоді. Він завжди лежав там, у шухляді, акуратно складений. Марія Петрівна ховала в ньому свою пенсію — на оплату комуналки, ліки, дрібні витрати. Я знала, що там завжди є кілька тисяч гривень. І того дня, коли я побачила, як вона відвернулася, щоб заварити чай, у мені щось клацнуло.

Я не планувала. Не думала. Просто відкрила шухляду, взяла тисячу гривень і сунула їх у кишеню. “Це ж не багато, — виправдовувала я себе. — Ми віддамо. Це тільки на цей місяць, щоб перекрити борг”. Але щойно я це зробила, у горлі став ком. Я швидко попрощалася і пішла, ніби нічого не сталося.

Наступні дні були важкі. Я не могла дивитися Степану в очі. Кожного разу, коли він згадував про Марію Петрівну, я відчувала, як в середині все стискається. Я намагалася поводитися як завжди: готувала вечерю, прибирала, ходила до свекрухи. Але Марія Петрівна стала ще більш підозріливою. Вона почала перевіряти свій блокнот частіше, перераховувати гроші в конверті, коли думала, що я не бачу. Я відчувала її погляд на собі, і це було нестерпно.

А потім стався той день, коли Степан прийшов до мене з конвертом у руках. Його звинувачення подіяло, як грім. Я намагалася захищатися, але слова звучали непереконливо навіть для мене самої. Я бачила, як він бореться із собою, намагаючись повірити, що я не могла такого зробити. Але сумнів у його очах був сильнішим.

— Надю, скажи правду, — тихо сказав він, коли я вже не могла стримати сліз. — Ти брала ті гроші?

Я мовчала. Що я могла сказати? Сказати правду означало зруйнувати все — довіру Степана, наші стосунки з Марією Петрівною, мою власну совість. Але брехати було ще гірше.

— Я не крала, — нарешті видавила я. — Може, Марія Петрівна щось переплутала. Вона ж не завжди все пам’ятає.

Він подивився на мене так, ніби я вдарила його.

— Моя мама ніколи не плутає, коли йдеться про гроші, — сказав він холодно. — Ти ж знаєш, як вона до всього ставиться.

Я не витримала і пішла з кухні. Того вечора ми не розмовляли. Степан поїхав на черговий рейс, а я залишилася сама в нашій маленькій квартирі. Я ходила з кутка в куток, перебираючи в голові, як усе могло дійти до цього. Тисяча гривень. Тисяча гривень, які я взяла, щоб закрити діру в бюджеті. Тисяча гривень, які тепер стали прірвою між мною і тими, кого я люблю.

Наступного дня я пішла до Марії Петрівни. Я знала, що мушу з нею поговорити, але ноги тремтіли. Я постукала у двері, і вона відчинила майже одразу. Її очі були холодними, як ніколи раніше.

— Надю, що тобі? — спитала вона, не запрошуючи мене всередину.

— Маріє Петрівно, я хочу поговорити, — сказала я, намагаючись тримати голос рівним. — Про той конверт.

Вона мовчки відступила, дозволяючи мені увійти. Ми сіли за стіл, і я відчула, як повітря між нами густіє від напруги.

— Я не знаю, що сталося з тими грошима, — почала я, хоча кожне слово давалося важко. — Але я хочу, щоб ви знали: я б ніколи не зробила нічого, щоб вас образити.

Вона дивилася на мене довго, ніби намагаючись розгледіти правду в моїх очах.

— Надю, я стара людина, — нарешті сказала вона. — Я не маю багато. Ця пенсія — все, що в мене є. І я завжди думала, що ти мені як донька. Але якщо ти щось зробила… я не можу цього пробачити.

Я відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася.

— Я не брала ваших грошей, Маріє Петрівно, — сказала я, хоча голос тремтів. — Але якщо ви мені не вірите, я не знаю, як це виправити.

Вона нічого не відповіла. Просто встала і пішла до іншої кімнати, залишивши мене саму за столом. Я сиділа, дивлячись на її блокнот, що лежав відкритим. Там, акуратним почерком, були записані всі її витрати: “комуналка — 1200 грн”, “ліки — 300 грн”, “хліб — 20 грн”. І жодного слова про ту тисячу, що зникла.

Минуло кілька тижнів. Степан повернувся з рейсу, але між нами залишилася стіна. Він не питав про гроші, але я бачила, що він досі сумнівається. Марія Петрівна більше не кликала мене допомагати. Я приходила, приносила продукти, але вона приймала їх мовчки, без звичної теплоти. Мої дзвінки вона ігнорувала, а коли я приходила, розмови були короткими і сухими.

Я намагалася жити далі. Повернула ту тисячу гривень у конверт, коли Марія Петрівна була на городі. Я сподівалася, що вона помітить і, можливо, подумає, що помилилася. Але вона нічого не сказала. Може, вона й не перевіряла конверт. А може, просто не хотіла зі мною говорити.

Одного вечора, коли Степан був удома, я не витримала.

— Степане, я мушу тобі сказати, — почала я, стоячи біля вікна. — Я взяла ті гроші. Але я не крала. Я… я просто позичила. У нас не вистачало на кредит, і я думала, що поверну, перш ніж хтось помітить.

Він довго мовчав, дивлячись кудись у підлогу.

— Чому ти не сказала? — нарешті спитав він. — Чому не поговорила зі мною?

— Я боялася, — зізналася я. — Боялася, що ти подумаєш, ніби я не справляюся. Що я слабка.

Він підвів очі, і я побачила в них не гнів, а біль.

— Надю, ти моя дружина. Ми мали б ділити все разом. А ти… ти пішла до мами за спиною.

Я не знала, що відповісти. Він мав рацію. Я зрадила його довіру, довіру Марії Петрівни. І найгірше — я зрадила себе.

Тепер я живу з цим тягарем. Степан пробачив мене, але я знаю, що він досі дивиться на мене інакше. Марія Петрівна більше не називає мене “дитиною”. Вона чемно дякує за продукти, але між нами стоїть невидима стіна. Я повернула гроші, але не можу повернути того, що втратила — їхньої довіри.

Іноді я думаю, що було б, якби я не взяла той конверт. Чи було б усе інакше? Чи могла б я бути чесною від початку? Я не знаю. Але я знаю, що зробила помилку, яка коштувала мені більше, ніж тисяча гривень.

А ви, якби опинилися на моєму місці, що б ви зробили? Чи змогли б ви пробачити себе?