— Ти була єдиною, хто заходив у ту кімнату, — холодно промовив Віктор. Його слова кололи, адже він повірив підозрам своєї матері, поставивши під сумнів чотири роки нашого спільного життя. Тепер я мала вирішити: боротися за нашу любов, чи просто піти

Настя відчувала, як стискається її серце. Вони з Віктором були разом чотири роки, і ці роки були наповнені справжнім, глибоким почуттям. Вони будували спільне життя, мріяли про власний затишний будинок, про дітей, і здавалося, ніщо не зможе стати між ними. Але останні події кинули тінь на їхні стосунки, таку густу, що ледь пробивалося світло.

Вся справа почалася з неприємного інциденту у родині Віктора. Його мати, пані Ольга, була жінкою зі складним характером, але Настя завжди намагалася зберігати з нею рівні, шанобливі стосунки. Нещодавно пані Ольга збирала значну суму грошей на дорогий ремонт, і ці кошти зникли.

Ситуація була дуже заплутаною. Гроші зберігалися вдома у Вікторових батьків. Настя була там напередодні зникнення, допомагаючи пані Ользі з прибиранням і приготуванням до родинного свята. Звісно, вона була не єдиною людиною, яка заходила до будинку, але пані Ольга одразу ж зупинила свій погляд на ній.

— Насте, я мушу поговорити з тобою, — почав Віктор одного вечора, коли вони сиділи у вітальні. Його голос був глухим, а очі дивилися кудись повз неї.

Настя відчула, як її обличчя зблідло. Вона знала, що насувається.

— Про що, Вікторе? — вона намагалася, щоб її голос звучав спокійно.

— Зникли кошти, які мама відкладала, — промовив він.

— Я знаю. Мені дуже прикро, що це сталося, — відповіла Настя.

— Мама вважає, що це зробила ти, — він промовив це дуже тихо, але для Насті ці слова пролунали, як грім серед ясного неба.

Настя відчула такий приплив болю і образи, що їй перехопило подих.

— Вікторе, як ти можеш у це вірити? Ти ж знаєш мене. Невже ти справді думаєш, що я здатна на таке? — вона ледве стримувала сльози.

— Я не знаю, Насте, — сказав він, відводячи погляд. — Я просто не знаю, що думати. Коли я запитав у мами, хто ще був, вона сказала, що ти була єдиною сторонньою людиною, яка заходила в ту кімнату, де вони лежали.

— Але я лише допомагала прибирати! Я навіть не знала, де саме вони лежать, — вона відчувала, як її голос тремтить. — Якби я взяла їх, навіщо мені було б робити вигляд, що все гаразд? Я б просто зникла.

— Мама наполягає, — Віктор виглядав виснаженим. — Вона каже, що ти виявила підозрілий інтерес до тієї кімнати.

— Це неправда! Я просто запитала, чи не потрібно ще щось прибрати, — Настя встала. — Вікторе, ти мій найближчий чоловік. Якщо ти не довіряєш мені, якщо ти готовий повірити слову матері, яка мене недолюблює, замість того, щоб покластися на чотири роки наших стосунків, то що це за кохання?

— Не говори так, — він підійшов до неї, намагаючись взяти її за руку. — Я люблю тебе. Але ця ситуація… вона просто не дає мені спокою. Я хочу, щоб ти пояснила все. Довела свою невинність.

— Довести невинність? — повторила Настя. — Це ти маєш довести мені свою довіру! Я не буду виправдовуватися за те, чого не робила. Як ти можеш вимагати від мене це?

Наступні кілька тижнів перетворилися на пекло. Пані Ольга телефонувала Віктору майже щодня, підсилюючи його сумніви. Вона розповідала історії про те, як не можна довіряти людям, про те, що Настя — чужа у їхній родині. Віктор став відстороненим, замкненим. Він уникав розмов, а коли вони все ж таки відбувалися, то завжди зводилися до однієї теми.

Одного разу Настя наважилася сама поговорити з паном Василем, батьком Віктора. Він був більш спокійною і розважливою людиною.

— Пане Василю, — почала вона, — я знаю, що сталося. І я хочу, щоб ви знали — я не брала тих коштів.

Пан Василь задумливо подивився на неї.

— Насте, я не знаю. Зникнення коштів — це велика неприємність. Ольга дуже засмучена. Але я також знаю тебе, і мені важко повірити, що ти здатна на щось таке.

— Я люблю вашого сина, — промовила Настя. — І те, що він мені не довіряє, руйнує мене. Я готова на все, аби відновити наші стосунки. Я готова витримати звинувачення вашої дружини. Я готова навіть пожертвувати власними заощадженнями, щоб повернути ці кошти, лише б Віктор знову подивився на мене з любов’ю і довірою.

Пан Василь відчув щирість у її словах.

— Насте, не роби цього. Це не вихід. Якщо ти не брала коштів, то не маєш платити. Вихід має бути інший.

Він пообіцяв поговорити з Віктором і спробувати знайти інше пояснення зникненню коштів. Він розумів, що ризикує щастям свого сина.

Через декілька днів Віктор повернувся додому пізно. Він сів поруч з Настею, і його очі були червоними від смутку чи втоми.

— Мій батько розмовляв зі мною, — сказав він. — Він нагадав мені, як ми були щасливі, і як важливо не руйнувати все через підозри. Він сказав, що я маю покластися на своє серце, а не лише на обставини.

— І що ти вирішив? — запитала Настя. Її серце завмерло.

— Я люблю тебе, Насте. Дуже люблю. І мені прикро, що я дозволив сумнівам зруйнувати наш спокій. Мама… вона просто засмучена, і їй потрібен був той, кого можна було б звинуватити.

— А я? — запитала Настя. — А мені хіба не боляче від твоїх підозр?

— Боляче. Я знаю. І я прошу у тебе вибачення. Мені потрібен був час, щоб усвідомити. Я розумію, що я повівся неправильно. Я повинен був вірити тобі відразу. Ти моя людина.

Настя відчула, як її щоки стали мокрими від сліз полегшення.

— Я пробачу тобі. Я пробачу все, Вікторе. Я лише хочу, щоб ти ніколи більше не сумнівався у моїй чесності.

Вони обійнялися. Здавалося, що напруга, яка тримала їх у своїх лещатах, нарешті зникла. Але тінь від цієї історії залишилася. Пані Ольга не змінила своєї думки. Вона продовжувала уникати Настю і поширювати свої підозри серед родичів. Віктор мав захищати Настю перед своєю родиною, і це було непросто.

Через місяць, під час прибирання старої комірчини, куди давно ніхто не заглядав, пан Василь знайшов ті самі кошти. Виявилося, що пані Ольга, поспішаючи, заховала їх у стару коробку з книгами, які готувалися на списання, і просто забула про це. Її пам’ять підвела її.

Коли Віктор повідомив про це Насті, вона відчула і полегшення, і гірку образу водночас.

— Я так і знала, — прошепотіла вона. — Але навіщо було так довго підозрювати мене?

Віктор відчув, який біль вона пережила. Він не знав, що сказати.

— Насте, тепер мама зрозуміє, що помилялася.

— Чи справді зрозуміє? — запитала Настя. — А якщо ні? Чи зможемо ми жити з цією стіною недовіри, яка виросла між нами і твоєю родиною? Чи зможемо ми відновити те, що було між нами?

— Ми зможемо. Ми вже змогли, — сказав Віктор. — Наше кохання сильніше, ніж ці неприємності. Я довіряю тобі. І це головне.

Настя дивилася на нього. Вона знала, що він щирий. Але вона також знала, що забути ці тижні підозр буде дуже важко. Чи зможе вона повністю відпустити образу на свекруху і навіть на Віктора за те, що він так легко піддався сумнівам?

Ось така склалася історія. Життя часто підкидає нам випробування, де на вагах стоїть довіра і кохання.

А ви, дорогі читачі, як вважаєте, чи варто пробачати близькій людині таку недовіру, навіть якщо вона потім усвідомила свою помилку? Чи можна жити у злагоді з родиною, яка досі вірить у гірше?

Поділіться своїми думками у коментарях! Для мене це дуже важливо. І, будь ласка, поставте вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей!