– Ти чекаєш дитину від мого чоловіка, Марто! Чим ти тільки думала? Невже тобі було байдуже, що в нього дружина і двійко дітей?, – запитала я у сісідки. Марта лише опустила голову і обійняла живіт. – Ну, ти ж знаєш, як воно може бути, – почала виправдовуватись Марта. – Ні, не знаю, бо ніколи так не чинила і не вчиню.

Осінь прийшла непомітно, ніби крадькома. Листя з лип у дворі почало жовтіти й опадати, а ранки ставали сирими й пронизливими. Я закутувалася в шарф, виводячи дітей до школи, і знову відчувала, як повертається та звична колія. Тоді я думала, що все на своїх місцях. Що нічого не змінюється. Чи, може, просто не хотіла помічати підступних зрушень?

Ще нещодавно я вірила: якщо щось важке, то треба над цим попрацювати. Що кохання після десяти років – це не феєрверки романтики, а тиха опора. Помилялася. І ця розповідь про те.

Олег… останнім часом став іншим. Замкнутим. Повертався допізна, сідав за стіл і вп’явся очима в телефон.

— Все гаразд? — спитала я одного вечора, ставлячи перед ним миску з борщем. — Ти останнім часом якийсь… далекий.

— А? — він підвів погляд, ніби здивувався, що сидить зі мною. — Ні, все нормально. Роботи забагато, знаєш. Терміни горять.

— Може, кудись махнемо? Хоч на вихідні. Розвіятися… — запропонувала я.

— Подивимося. Не знаю, як із графіком, — відповів він, уникаючи мого погляду.

Я помішала ложкою у своїй тарілці. Більше не сказала ні слова. Хотілося вірити, що це просто осіння хандра. Що Олег просто втомився від проектів. Але вже тоді щось усередині ворухнулося. Передчуття? Страх? Ще не розуміла. Та вже відчувала: щось добігає кінця.

Того дня я повернулася з роботи раніше. Діти ще були в школі, а я вирішила прогулятися пішки. Прохолодне повітря допомагало впорядкувати думки. Скоротила шлях через тихий квартал – і ось він.

Олег сидів у машині. Запаркована за кілька будинків від нашого, на глухій вуличці. Поруч – жінка. Обличчя її не розгледіла, бо гілки ховали авто, але сцена ця подіяла, як холодний вітер.

Вони не торкалися. Не цілувалися. Але це не виглядало як балачка друзів. Жінка сміялася, Олег дивився на неї тим поглядом, який я добре знала. Тим, яким колись дивився на мене. Я сховалася за рогом, притулившись до паркану й старої скриньки. Дивлюся, як вони від’їжджають. А потім іду додому, наче уві сні.

Ввечері Олег поводився як завжди. Ні тепліше, ні холодніше.

— Бачила сьогодні Олега, — сказала я Оксані по телефону пізніше.

— Та ну? Де?

— У авто. З якоюсь жінкою.

— І що робив?

— Смявся. Дивився на неї так… Не знаю. Дивно.

— Яно, це на зраду схоже. Треба з’ясувати, хто вона. Не сиди склавши руки. Олег не від святого духа.

— Може, колега з роботи… — спробувала я виправдатися, але голос тремтів.

— То перевір, — кинула Оксана різко. — Ти теж маєш право на правду.

Того вечора сон не йшов. Щось запустилося. Щось, чого я ще не осягнула.

Я почала прислухатися. В мовчанні. Без скандалів, без докорів. Перестала розпитувати Олега про дрібниці, але водночас ловитим кожне його слово, кожен крок, кожен погляд у екран. Іноді здавалося, що я знаю його розклад краще за свій. І от у цій тиші натрапила на ключ.

Він сидів на балконі, думав, що я сплю. Прокинувся тихо по телефону. Але вікно було прочинене.

— Сумую. Знаю, знаю… Я ж казав, що не можна так одразу. Вона щось чує. Треба обережно. Люблю тебе, Марто. Але не зараз. Будь ласка, зрозумій…

Я отетеріла. Серце калатало так, що довелося вхопитися за стіну, аби не впасти. А він, мій чоловік, батько моїх дітей, цей байдужий, згаслий Олег, шепотів їй слова, яких я не чула від нього роками. Марта була нашою сусідкою, за два будинки. Зустрічала її в магазині, на прогулянках з малечею. Як вона могла дивитися мені в очі?

Вибігла на балкон. Він не знав, що я чула.

— Олеже, ти що, по телефону?! — закричала я так, що, мабуть, весь двір прокинувся.

Він підняв голову. Обличчя зблідло. Кинув трубку. Стояв хвилину, як винне щеня.

— Яно… Це не те, що ти думаєш…

— Ні, це саме те. Знаєш, що найгірше? Ти навіть не намагаєшся брехати. Тобі вже байдуже, — прошипіла я.

— Не планував. Так сталося. Спочатку просто розмова, трохи тепла…

— І що? Може, ще й плоди з цього тепла? — посміялася я гірко.

Він замовк.

— То? — спитала тихо. — Вона чекає дитину?

— Так, — відповів, дивлячись прямо в очі.

Подзвонила їй у п’ятницю вранці.

— Привіт, це Яна. Дружина Олега. Хочу поговорити, — сказала холодно.

На тому кінці запала тиша, ніби вона вагається: кинути слухавку чи прикидатися, що помилилася.

— Гаразд, — відповіла нарешті. — Заходь після шостої.

Я прийняла душ, накинула пальто, підмалювала губи. Не для неї. Для себе. Треба було виглядати як жінка з контролем, хоч світ валиться.

Її хата всередині була така, як я уявляла – затишна, скромна. Відчинила двері в кремовому светрі й джинсах, що пасували їй, ніби з каталогу. Гарна. І спокійна.

— Чаю? — запитала.

— Не за цим прийшла, — відповіла сухо.

Сіла на диван. Вона навпроти. Хвилину мовчали, дивлячись одна на одну.

— Навіщо? — спитала нарешті. — Знала ж, що ми одружені. Що діти в нас.

— Не хотіла так, — зітхнула. — Спочатку… потреба в близькості. Олег почувався самотнім. Я теж. Не планувала заглиблюватися. Але… знаєш, як це буває.

— Ні, не знаю. Я ж так не роблю, — огризнулася.

— Не треба грубити, Яно. Розумію, важко. Але він не був щасливий. Може, ти не помічала, але давно.

— Не щасливий – міг піти. А не ховатися за рогом з сусідкою, — сказала, ковтаючи клубок у горлі.

— Я чекаю дитину. І не зникну, — промовила тихо, але твердо.

Дивлюся на неї й розумію: це реальність. Ця жінка сидить переді мною, носить дитину мого чоловіка й не почувається винною. Зовсім.

Повернулася додому, скинула пальто, довго вдивлялася в дзеркало. Відчувала себе переможеною, не знаючи, що в грі. Не плакала. Поки що. Сльози залишила на потім – коли діти заснуть, коли вийду, чи… ніколи.

Ввечері з’явилася Оксана. Почула мій голос по телефону й просто приїхала з чаєм і печивом.

— Розказуй усе, — сказала, сідаючи навпроти.

Я виклала все: про Марту, цікавий стан, розмову, як Олег робить вигляд, ніби нічого не сталося. Як повертається додому, ніби не розбив наше життя.

— І що тепер? — запитала нарешті.

— Не знаю, — відповіла. — Справді. Хочу закричати, зібрати сумки, забрати дітей і втекти. Але згадую про іпотеку, школу, гуртки, роботу.

Оксана скривилася.

— А може, саме це й треба? Подумати про себе? Знаю, ти завжди жертвуєшся, Яно. Але зараз? Тобі в обличчя плюнули, а ти сидиш за тим самим столом?

Замовкла.

— Знаєш, що найстрашніше? — прошепотіла. — Не знаю, чи люблю його ще. Чи навпаки. Чи все разом.

Оксана встала, обняла.

— Іноді кохання минає. Але гідність лишається. Не дай її забрати.

І тоді я вперше заплакала. Не від горя. Від полегшення. Що хтось мене бачить. Що хтось тримає в купі.

Наступні дні тягнулися, як осінній дощ – сирі й безкінечні. Олег намагався поводитися нормально. Готував сніданок, питав про день, навіть узяв дітей на прогулянку. Але я бачила тріщини. У його очах – тінь провини. У моїх – порожнеча.

— Ми поговоримо? — спитав він одного вечора, коли малі лягли.

— Про що? Про сусідку і її цікавий стан? — відповіла тихо, не дивлячись.

Він зітхнув.

— Яно, я не хотів тебе образити. Це сталося раптом. Робота, стрес… Ми з тобою давно як друзі.

— Друзі? — усміхнулася гірко. — А друзі заводять дітей з іншими?

— Марта… вона розуміє мене. Не судить.

— А я судила? — голос зірвався. — Я тримала дім, дітей, тебе. А ти…

Він опустив голову.

— Вибач. Я не знаю, що сказати.

Я встала, пішла до кухні. Налляла води, пила повільно. Думки кружляли: спогади про весілля, перші роки, коли ми сміялися до ночі. Народження сина, дочки – радість, що переповнювала. А тепер? Зруйновано одним рішенням.

Наступного тижня я почала змінюватися. Записалася на йогу – не для форми, а щоб дихати вільніше. Читала книги, які відкладала роками. Зустрічалася з Оксаною частіше. Вона розповідала про свою роботу, жартувала, змушувала сміятися.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — казала. — Не дозволяй йому визначати, ким ти є.

Але ночі були важкі. Лежала, дивлячись у стелю, і уявляла: як Марта гладить живіт, як Олег дивиться на неї з теплом. Біль гриз, як миша. Чи зможу я жити з цим? Чи пробачу? Чи піду?

Одного ранку, виводячи дітей, зустріла її. Марту. Вона йшла з сумкою, посміхнулася стримано.

— Доброго дня, Яно.

— Привіт, — відповіла, не зупиняючись.

Серце стиснулося. Дочка потягнула за руку:

— Мамо, а чому тітка сумна?

— Ні, сонечко, все добре.

Але не було. Того вечора я сіла за стіл, взяла блокнот. Почала писати: що люблю в житті, що хочу змінити. Список ріс. Робота, подорожі, час для себе. Олег? Питання відкрите.

Ми з ним не розлучалися. Поки що. Говорили про терапію, про майбутнє. Він обіцяв змінитися, бути поруч. Але слова – це слова. Дії покажуть.

Осінь добігала. Листя зметало вітром, дерева оголилися. Я стояла на балконі, пила каву. Діти гралися в кімнаті, сміх лунали. Олег десь на роботі. А я? Я шукала себе в цій новій реальності.

Часом думала: може, це шанс? На нове життя, на правду. Біль не зник, але став меншим.

Оксана зателефонувала:

— Як ти?

— Тримаюся. Думаю.

— Добре. А якщо що – я тут.

Дякую, подумала. За подругу, за дітей, за силу, що прокидається.

І ось тепер, пишучи це, питаю себе: чи готова я до змін? Чи пробачу, чи піду? А ви, дівчата? Що б ви зробили на моєму місці?