– Ти і твій син – це помилка, яку Ігор не мав би допустити, – кинула Ганна Петрівна, не дивлячись на онука, який тримав її за руку. Десять років ми намагаємося бути родиною, але її холодність затьмарює кожен візит, ніби тінь, що не зникає. Та одного дня свекруха таки отримала по заслугах

Я досі пам’ятаю той теплий вечір, коли сонце повільно ховалося за обрієм, а хвилі шепотіли секрети морю. Мені було двадцять два, і я щойно закінчила університет, мріючи про нове життя. Відпустка мала стати перепочинком від усього – від лекцій, від сумнівів, від самотності. А замість цього вона змінила все назавжди.

Ми зустрілися випадково, у маленькому кафе біля води. Я сиділа з книгою в руках, намагаючись не звертати уваги на шумну компанію за сусіднім столиком. Він увійшов тихо, ніби хтось, хто звик триматися осторонь. Високий, з темним волоссям, що падало на очі, і посмішкою, яка здавалася трохи сумною. Ігор – так його звали. Він замовив каву і сів навпроти, вибачившись за те, що зачепив мою сумку.

– Не турбуйтеся, – сказала я, посміхаючись. – Тут і так тісно.

Він кивнув, але не пішов. Замість цього почав розповідати про себе – про роботу на будівництві, про мрії про власний дім, про те, як любить рибалити на світанку. Його слова лилися легко, наче ріка, що довго чекала на дощ. Я розслабилася, забула про книгу. Ми говорили годинами, про все й ні про що. Сонце зникло, зірки засвітилися, а ми все сиділи.

Коли кафе закрилося, Ігор запропонував прогулятися вздовж берега. Повітря пахло сіллю й свободою. Ми сміялися з дрібниць – з того, як він одного разу впав у воду під час риболовлі, з моїх невдалих спроб готувати борщ. Його рука випадково торкнулася моєї, і серце закалатало сильніше.

– Знаєш, Василино, – сказав він тихо, зупиняючись. – Ти як той вітер з моря. Принесла свіжість у мій день.

Я не відповіла словами. Просто взяла його за руку. Тієї ночі ми опинилися в його маленькій орендованій кімнаті. Все сталося природно, наче так мало бути. Його дотики були ніжними, а поцілунки – гарячими, як літнє сонце. Ми не думали про завтра. Тільки про цей момент, про тепло, про шепіт у темряві.

Ранок приніс легку незручність. Я прокинулася першою, дивлячись на нього. Ігор спав спокійно, з розслабленою посмішкою. Коли він прокинувся, його очі розширилися.

– Вибач, – пробурмотів він, сідаючи. – Я не хотів… ну, ти розумієш. Ти ж на відпочинку, а я…

– Зупинися, – перебила я, сміючись. – Це була найкраща ніч у моєму житті. Не псуй її вибаченнями.

Він зітхнув з полегшенням. Ми поснідали свіжими булочками, купленими в найближчій крамниці. Виявилося, що ми з одного регіону – не далеко, але достатньо, щоб зустрічі стали реальністю. Перед від’їздом ми обмінялися номерами. “Пиши, – сказав він. – І не зникай”.

Повернувшись додому, я не могла думати ні про що інше. Робота в маленькій конторі, де я вела бухгалтерію, здавалася нудною. А от повідомлення від Ігора – короткі, але теплі – робили дні яскравішими. Ми зустрічалися щовихідних: гуляли парками, їли вареники в затишних забігайлівках, ділилися мріями. Він розповідав про дитинство в селі, про батька-механіка, про матір, яка тримала хату в чистоті й порядку.

– Моя мама – Ганна Петрівна – сувора жінка, – казав він якось. – Але серце в неї золоте. Просто звикла до традицій.

Я кивала, уявляючи теплу родину. Мої батьки жили спокійно, без драм, тож я не знала, що таке складні родинні зв’язки.

Минув місяць, коли я відчула щось дивне. Запаморочення, нудоту вранці. Тест у аптеці показав дві смужки. Серце стиснулося від страху й радості водночас. “Що ж тепер?” – думала я, дивлячись у дзеркало.

Дзвонила Ігорові з тремтячим голосом.

– Ігоре, нам треба поговорити. Особисто.

Він приїхав одразу, з букетом польових квітів. Коли я сказала, його обличчя спочатку зблідло.

– Дитина? – перепитав він.

– Так, – прошепотіла я. – Я не планувала, але… це наше.

Він мовчав хвилину, а потім обійняв мене міцно.

– Ну що ж, – сказав нарешті. – Якщо це доля, то чому ні? Я візьму відповідальність. Ми одружимося, Василино. Станемо родиною.

Сльози покотилися по моїх щоках. Не від страху, а від тепла в його очах. Ми почали планувати: скромне весілля, маленьку квартиру в оренді. Мої батьки зраділи, хоч і здивувалися швидкості. “Головне, щоб щасливі були”, – казала мама.

А от перша зустріч з Ганною Петрівною стала подивом. Ми приїхали до неї в гості – хата з білою огорожею, город з квітами. Вона вийшла на поріг, висока й струнка, з волоссям, зібраним у тугий пучок.

– То ти та дівчина, яка… – почала вона, оглядаючи мене з ніг до голови.

– Василина, – представилася я, простягаючи руку.

Вона ледь торкнулася її, ніби брудна.

– При надії вже, бачу, – сказала холодно. – Швидко ви, молоді.

Ігор нахмурився, але промовчав. За столом вона розпитувала про мою родину, про роботу, з ноткою осуду.

– А ти знаєш, що Ігор мріяв про іншу? – кинула вона раптом. – Про дівчину з сусіднього села, Оксану. Розумну, з вищою освітою. А ти… ну, що з тебе візьмеш?

Я ковтнула клубок у горлі. Ігор стиснув мою руку під столом.

– Мамо, хватить, – сказав він твердо. – Василина – моя обрана. І дитина – наше щастя.

Вона фиркнула, але замовкла. Того вечора ми поїхали рано. У машині я заплакала.

– Не бери до серця, – заспокоював Ігор. – Вона звикне.

Але звикання не сталося. Весілля пройшло тихо: в сільраді, з кількома друзями. Ганна Петрівна прийшла в чорній сукні, ніби на похорон. “Не вітаю”, – прошепотіла вона, вручаючи конверт з дрібними грошима.

9 місяців минали важко: втома. Ігор доглядав за мною – готував каші, водив до лікарів. Коли народився син, Максимко, – маленький, з темними очима тата – світ засяяв. Ми тримали його на руках, шепочучи слова любові.

– Дивись, який красень, – сказав Ігор, цілуючи мене.

Перші місяці були чарівними. Ми жили в орендованій квартирі, я в декреті, Ігор на двох роботах. Максимко ріс здоровим, сміявся першим зубам. Але візити до свекрухи псували все.

Вона приходила рідко, але щоразу з критикою.

– Чому дитина така худа? – бурчала вона, дивлячись на Максима. – Ти ж його годуєш? Чи ти не вмієш?

– Все добре, мамо, – відповідав Ігор. – Він набирає вагу.

Але її очі були холодними. Вона не брала онука на руки, не співала колискових. “Я не нянька”, – казала.

Минали роки. Ми переїхали в більшу квартиру, Ігор відкрив маленьку майстерню з ремонту техніки. Я повернулася до роботи, але скоротила години, щоб бути з сином. Максим ріс чутливим хлопчиком: любив малювати, читати казки, бігати босоніж по траві. Він запитував про бабусю.

– Чому бабуся Ганна не приходить? – питав він, малюючи її портрет.

– Вона зайнята, синку, – відповідала я, обіймаючи. – Але любить тебе.

Та правда була гіркою. На день народження Максима, коли йому виповнилося п’ять, вона не з’явилася. Надіслала стару іграшку, з запискою: “Нехай грається”. Діти в садочку дражнили його: “Твоя бабуся не любить тебе!”

Він плакав увечері, ховаючись під ковдрою.

– Мамо, я поганий? Тому бабуся мене ігнорує?

Я гладила його по голові, шепочучи: “Ти найкращий. Бабусі просто важко”.

Конфлікти наростали. Ганна Петрівна почала дзвонити Ігорові, скаржачись.

– Та дівчина тебе згубила! – кричала вона. – Замість нормальної родини – ця пастка з дитиною. Я ж казала: Оксана була б кращою. Розумна, з хатою, з землею.

Ігор захищав мене, але втомлювався.

– Мамо, ми щасливі. Залиш нас у спокої.

Але вона не вгамовувалася. На сімейній вечері, коли Максиму було сім, відбулась сварка. Ми сиділи за столом, їли голубці. Син гордо показав малюнок – школу, де він навчається.

– Дивись, бабусю! Дивись, це ти з нами!

Вона глянула байдуже.

– Фу, яка мазанина. Ти в маму пішов – безталанний.

Максим застиг, очі наповнилися сльозами. Я не витримала.

– Ганно Петрівно, це ж ваш онук! Чому ви так з ним?

Вона повернулася до мене, очі блиснули.

– Бо ти його зруйнувала! Якби не твій цікавий стан, Ігор би знайшов нормальну жінку. А ти – ніхто, з міста, без коріння. І син твій – помилка.

Ігор підскочив.

– Досить! – гаркнув він. – Ти переходиш межу.

Але вона не зупинилася.

– Помилка! Випадкова ніч – і все. Я не прийму цього.

Максим побіг до кімнати, ридаючи. Я пішла за ним, закривши двері. Тієї ночі ми не спали. Наступного дня пішли до психолога – для сина. Лікарка сказала: “Таке від близької людини. Треба час і підтримка”.

Ігор мовчав тиждень. Потім поїхав до матері сам. Повернувся пізно, обличчя бліде.

– Вона не змінюється, – сказав він, сідаючи поруч. – Назвала Максима “випадковим багажем”. Сказала, що я зрадив її мрії.

Я обійняла його.

– І що ти?

– Сказав, що більше не прийду. Поки не вибачиться. За тебе, за сина.

Сльози покотилися. Не від болю, а від полегшення. Ми стали ближчими – родиною без тіней.

Минуло ще три роки. Максимко навчається добре, грає в футбол, малює картини, що вражають учителів. Ми з Ігором плануємо відпустку – ту саму, біля моря. Життя тече спокійно: робота, вечері вдома, прогулянки. Ганна Петрівна дзвонить рідко, надсилає листи з осудом. Але ми не відповідаємо.

Іноді Максим питає:

– Мамо, а бабуся колись полюбить нас?

Я посміхаюся, гладжу по волоссю.

– Може, синку. Головне – ми разом.

Десять років минуло з тієї ночі. Ми вистояли, стали сильнішими. Але дірки затягуються повільно. Свекрушина холодність – як колючка в серці.

А ви, дорогі читачі, як би вчинили на моєму місці? Чи пробачили б таку образу заради родини, чи поставили б крапку назавжди?