“Ти лише моя!” – говорить чоловік. “Ти моя!” – чую від коханця. Як вони мене обидва… Тому я й тікаю від них обох до Мишка в Одесу… Ми гуляємо загадковоми вуличками, Мішка заводить мене в свої улюблені кафе, заховані від очей туристів, ми розмовляємо, і я про все забуваю… Але нічого тоді ми ще не знали…

Так склалося, що вже тепер вдієш. Сім років я була вірною дружиною, а потім віддалилися з чоловіком, у кожного своє якесь життя почалося. Він – в роботі, а у вихідні – з друзями на пиво, в лазню, на полювання чи рибалку…

А моя робота, сповнена відряджень (з дитиною, донечкою, нам дуже допомагали мої і чоловікові батьки), дала можливість бачити різні місця, знайомитися з цікавими людьми.

І з’явився в мене Андрій. Розлучений, гарний, незалежний. Я йому одразу сказала, що не покину родину: у нас з чоловіком великий будинок, в його бізнесі є моя частка, нас багато що пов’язує. Крім… щастя. Чогось не вистачало нам обом для того повного щастя, але шукати разом не хотіли…

Андрій став для мене віддушиною, тією пелюсткою, якої не вистачало квітці моєї гармонії.

Та скоро чоловік щось відчув, помітив якісь зміни в мені. Почав оточувати мене увагою, завойовувати знову. Почастішали спільні виїзди кудись на вихідні, поїздки на відпочинок.

А Андрій почав ревнувати, качати якісь права. Ми стали рідше бачитися, але дзвонив він навпаки частіше.
Це мене вже трохи напрягало, але в той же час все так і продовжувалося…

А Мішка нічого від мене не вимагав. Ні, був момент, одразу після нашого знайомства, коли він говорив, що не проти зблизитися, але в нього – дружина, в менехаос в особистому житті, воно й так перенасичене тоді було. І ці причини нас, на щастя, зупинили. Ми стали гарними друзями.

Іноді в мене виходило вирватися до нього в Одесу, ми гуляли загадковими вуличками, Мішка заводив мене в свої улюблені кафе, заховані від очей туристів, ми розмовляли, і я про все забувала…

Йшли роки. Андрій одружився, але наш зв’язок ще кілька років тривав. Мій чоловік, можливо, теж когось мав, тому багато на що закривав очі. А, може, й не було в нього нікого, крім мене… Ми про це ніколи не розмовляли. Жили собі, ростили доньку. Я так само іноді тікала до Мішки. Одного разу ми з ним навіть махнули в Ізраїль до його бабусі. Я пам’ятаю, як старенька якось дивно дивилася на нас, наче знала більше, ніж ми самі…

Все те відбувалося, коли нам усім було років по 35.

Зараз мені 50.

Наша з чоловіком дочка виросла, в неї вже своя родина.

Коли нам було по 45-ть, ми з чоловіком нарешті розійшлися, відпустили одне одного. В той же час розлучився з дружиною і Мішка, дітей в них не було.

Вже 5 років ми з моїм Мишком живемо в Ізраїлі, в будиночку його бабусі.

Старенької вже давно немає. Але я її добре пам’ятаю, особливо її очі, які дивилися на нас тоді і бачили й знали більше за нас самих…

Автор – Олена М.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, ostrovok

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!