— Ти маєш бути нам вдячна! В такій квартирі мало хто своє життя доживає!,- сказала мені дочка, дивлячись з неприхованою злістю. Вони з Олегом хотіли мені кращого життя, але забули запитати, чого я насправді хочу. І тепер, коли я втекла в свою рідно Коломию, вони вважають мене невдячною

— Мамо, ну скільки можна! Я ж бачу, що ти нещасна! — Марта підвищила голос, і її обличчя почервоніло.

— А ти думаєш, я в захваті від твого тону? Я тобі вже вкотре пояснюю: я не нещасна, я просто… не своя тут. Це чуже, холодне, блискуче. Я хочу додому.

— Додому? До тої старої розвалюхи, де сирість і грибок? Де ти ледь не пошкодила ногу на сходах? Ти маєш розум, мамо

— Ти говориш про будинок, у якому народилася і виростила вас обох. Іван його сам будував, з любов’ю! — Мій голос задрижав, але я намагалася триматися.

— Мамо! Це було сорок років тому! Тоді так будували! Зараз інші стандарти, інші вимоги! Подивися на цю кухню! Тут є все! Ти про таке тільки мріяти могла!

— Я мріяла про тишу, Марто. Про свій сад, про звичний порядок. Про свою лавочку під вікном, де я завжди читала. А не про цю “мрію”, де я почуваюся, як експонат у музеї!

— Ти просто не хочеш старатися! — вигукнула вона, і я відчула, як її докір проникає мені під шкіру.

— Старатися? Мені сімдесят п’ять років! Яке “старатися”? Старатися дихати цим чужим повітрям? Дякувати за те, що ви мене силоміць пересадили, як той кущ? Я дякую, Марто, я щиро вдячна, але я хочу додому!

— Ні, мамо. Ти там більше не житимеш. Це вирішено. І чим швидше ти це приймеш, тим краще буде для всіх, — сказала вона, різко розвернулася і вийшла з кімнати. Я залишилася одна, дивлячись на порожню, ідеально чисту кімнату.

Моє життя завжди було простим і зрозумілим, як стібок на полотні. Я, Надія, мій чоловік Іван, наш невеличкий будинок у містечку, двоє дітей — Марта і син Олег. Ми жили скромно, але затишно. Іван був будівельником, і наш дім, хоч і не був палацом, але був нашою фортецею. Кожна дошка, кожен камінь зберігав тепло його рук і нашу історію.

Минуло чотири роки, як Івана не стало. Це було найважче випробування. З того часу я жила сама у нашому домі, де все нагадувало про нього. Діти наполягали на переїзді, кликали до себе, у Київ, де вони обидва збудували успішні кар’єри, але я вперто відмовлялася. Мені здавалося, що якщо я поїду, то це буде зрадою нашої спільної пам’яті.

Олег був більш м’яким, він дзвонив щодня, розпитував про здоров’я і намагався просто підтримати. Марта ж, вона завжди була рішучою і наполегливою. Вона вважала, що знає, що для мене найкраще. Її аргументи завжди були «логічними» і «практичними».

— Мамо, подумай, тобі буде легше! — казала вона мені по телефону. — Тут лікарі кращі, магазини, парки… Тут життя!

— Я все життя прожила в Коломиї, Марто. Тут мої подруги, тут цвинтар, де спочиває Іван… Тут моє життя. Іди і ти на зустріч, я тобі кажу.

— Але ж у тебе навіть лічильник газовий застарілий! А минулої зими ти обігрівач ледь не спалила! Ти ж знаєш, як це небезпечно!

— Все гаразд, Марто. Я обережна.

Але Марта не здавалася. Вона почала приїжджати частіше, і ці візити завжди закінчувалися тими ж розмовами. Вона оглядала будинок з критичним виглядом, знаходила якусь дрібну несправність і робила з неї “світову проблему”.

Одного осіннього дня, це було наприкінці вересня, вони приїхали вдвох — Марта і Олег. Вони були якісь надто урочисті, з посмішками, що не сходили з облич. Вони привезли торт і велику коробку цукерок.

— Мамо, у нас для тебе сюрприз! — Олег обійняв мене, а Марта стояла поруч, тримаючи в руках якісь папери.

— Який сюрприз? — насторожилася я. Мої діти ніколи не робили сюрпризів, які б мені подобалися. Вони завжди робили те, що вважали за потрібне.

— Ми тобі… купили квартиру! — випалила Марта, не стримавшись. — У Києві. В новому житловому комплексі. З прекрасним краєвидом і поруч із нами!

— Що? — Я відчула, як повітря зникло з кімнати. — Що ти таке говориш?

— Ми продали твій будинок, мамо, — тихо сказав Олег, дивлячись на свої черевики. — І додали наших заощаджень. Це однокімнатна квартира, але дуже сучасна, з ремонтом, “під ключ”! Тобі нічого не треба робити!

Я сіла на стілець, відчуваючи слабкість. Продали. Мій дім. Нашу пам’ять.

— Як ви могли? Без моєї згоди? — Це був не крик, а скоріше хрип.

— Ти підписала документи пів року тому, мамо. Ти ж пам’ятаєш, коли ми тобі сказали, що це “потрібно для оформлення субсидії”?

— Марта говорила так, ніби пояснювала дитині таблицю множення. — Це було розумне рішення. Той будинок падав. А цей район — екологічно чистий!

Я пам’ятала. Я тоді відчувала себе не дуже добре, і Марта приїхала з нотаріусом. Вона говорила про “переоформлення”, про “опіку”, про “безпеку”. Я довіряла їй. Яке ж я відчула тоді ошукання.

— Ви вкрали моє життя! — прошепотіла я.

— Мамо, ми врятували тебе! — Марта зробила крок до мене. — Ти маєш бути нам вдячна! Ми подбали про твою старість! Тобі не треба буде більше морочитися з ремонтами і цим “мотлохом”!

Протягом наступних двох тижнів вони перевезли мене. “Мотлох”, як Марта назвала моє майно, помістився всього в кілька коробок. Вони залишили тільки найнеобхідніше, “бо нова квартира не любить захаращення”. Вони викинули старі альбоми, Іванові інструменти, мої вишивки, що зберігалися в шафі.

— Це все старе і не модне, мамо. Ми тобі купимо нове, сучасне, — запевняла мене Марта.

Нова квартира була на дванадцятому поверсі. Вікна виходили на безліч інших вікон, а вдалині виднілися яскраві вогні міста. Вона була білою, сірою і блискучою. Ідеально чистою і безликою. Тут не було запаху варення, яким пахло в старому домі, не було потріскування старих дощок, не було шуму вітру у вербі під моїм вікном. Була тиша і відчуття висоти, що лякало.

Марта і Олег були щасливі. Вони приїжджали щовихідних, приносили дорогі продукти, демонстрували мені, як користуватися індукційною плитою і системою “розумний дім”, яку я так і не змогла опанувати. Вони очікували, що я буду усміхатися і дякувати їм безкінечно.

— Ну як, мамо? Це ж краще, ніж у тій Коломиї, правда? — запитував Олег.

— Тут гарно, синку. Але я тут не живу. Я тут ночую, — відповіла я одного разу.

Марта перестала усміхатися. Вона почала мене контролювати.

— Ти знову не вдягнула капці! — докоряла вона. — Холодна підлога, мамо! Ми ж заплатили такі гроші за це здоров’я!

— Я вдома завжди ходила босоніж! — намагалася я протистояти.

— Ти була в іншому будинку! Тут інші правила!

— Чиї правила? Твої?

Напруга наростала з кожним днем. Я бачила, як вони стомлені від моєї “невдячності” і “капризів”. Я чула, як вони шепотілися на кухні.

— Вона не цінує нічого, Олеже! Вона просто хоче бути в центрі уваги! — це був голос Марти.

— Вона старенька, Марто. Їй важко звикати. Треба просто почекати, — відповідав Олег.

— Скільки чекати? Я на неї все життя поклала! А вона!

Мені було гірко. Я не хотіла їх засмучувати, але я не могла змусити себе полюбити цей “новий початок”. Моє серце залишилося в Коломиї. Я ходила по цій блискучій квартирі і відчувала себе чужою. У мене була кімната, з якої я бачила багато світла, але я не бачила неба і землі.

Минулого тижня я зібрала свою невелику валізу. Я поклала туди лише найцінніше: стару фотографію Івана, мій блокнот із записами рецептів і маленьку ікону, яку мені подарувала моя мати. Я чекала, коли Марта поїде до себе, і попросила Олега викликати мені таксі.

— Куди ти, мамо? — Він був здивований.

— До Коломиї, синку. Мені треба на кілька днів. Провідати друзів, сходити на цвинтар.

— Але там же тепер чужі люди!

— Я поїду до своєї подруги Марії.

Я знала, що він мені не повірив. Але він не міг мене зупинити. Я вийшла з цієї квартири, залишивши за собою ідеальний порядок, і вперше за багато місяців відчула легкість. Навіть осінній, холодний вітер Києва здавався мені приємнішим, ніж тепле, задушливе повітря “моєї” нової оселі.

Таксі відвезло мене до Марії, моєї найкращої подруги. Вона здивувалася моєму приїзду, але прийняла мене з розкритими обіймами. Я зараз живу у неї в маленькій, затишній кімнаті, з видом на старий яблуневий сад. І я щаслива.

Марта дзвонила мені щогодини.

— Ти повернешся! Ти маєш повернутися! Ми ж тебе не для того переселяли, щоб ти по чужих кутках тинялася!

— Марто, я вдома, — сказала я їй. — Просто в іншому домі.

— А як же квартира? Ми ж за неї платили! Вона твоя! Ти зобов’язана там жити!

— Вона ваша. Ви її купили. То ви й живіть у ній, — я поклала слухавку.

Сьогодні я сиджу на ганку у Марії, п’ю чай і дивлюся на пожовкле листя. Я знаю, що моя Марта і Олег, хоч і помилилися, але зробили це з любові. Вони хотіли, як краще. Але вони забули запитати мене, чого я хочу. Вони хотіли дати мені комфорт і безпеку, але забрали мій спокій і моє відчуття дому.

Я думаю, що це, мабуть, проблема нашого покоління і покоління наших дітей. Вони думають категоріями “ринку”, “інвестицій” і “безпеки”.

А ми думаємо категоріями “спогадів”, “традицій” і “тепла”. Вони вважають, що можуть купити нам щастя, а ми не можемо їм пояснити, що щастя вже було в нашому старому домі, і його не можна просто перенести в іншу коробку, навіть якщо та коробка сяє чистотою.

Як мені вчинити? Чи маю я повернутися, щоб не засмучувати дітей, навіть якщо це змушує мене почуватися нещасною? Або ж мені варто відстояти своє право на моє справжнє життя? Що б ви зробили на моєму місці, дорогі читачі?