— Ти маєш добрий вигляд, Лесю, — сказав мені Андрій, а мій власний чоловік Олесь продовжував мовчати, наче мене не існувало. Я відчула, як чужа похвала віддзеркалює його мовчазну байдужість.

Здається, це стало моїм особистим випробуванням на свята. Щороку ми з моїм чоловіком Олесем влаштовуємо новорічну вечірку в нашому домі. Ми збираємо найближчих друзів, і наш дім наповнюється сміхом, теплом та очікуванням дива. Цього разу у нас три пари: Оксана та Петро, Світлана та Микола, Ірина та Андрій. Кожен – це частина нашого життя, і ми раді бачити їх усіх разом.

Я, Маруся, завжди беру на себе головну відповідальність – святковий стіл. Олесь допомагає мені з декораціями, ялинкою та музикою, але кулінарія – це моя любов і моя гордість. Я вкладаю в це не тільки час, а й всю свою любов і бажання догодити, особливо моєму Олесю.

Цього року я вирішила не просто готувати, а створити гастрономічний шедевр: запечена качка з яблуками, кілька видів вишуканих салатів, рулети з сиром та м’ясом, і, звичайно, мій улюблений домашній торт з вишнями та шоколадом. Це вимагає майже двох повних днів на кухні, але коли я бачу, як люди насолоджуються моєю їжею, я почуваюся щасливою.

Крім того, я завжди намагаюся виглядати відповідно до свята. Для мене це важлива частина святкового настрою – бути ошатною. Я довго вибирала сукню – довгу, смарагдового кольору, яка, як мені здавалося, добре підкреслювала мою фігуру. Я зробила зачіску та легкий макіяж, прагнучи виглядати найкраще поруч із моїм елегантним чоловіком.

Олесь, мій чоловік, теж виглядав чудово. Він одягнув світлу сорочку та жилетку, що додавало йому особливого шарму. Я завжди чесно кажу йому, який він гарний.

Гості почали прибувати. Першими були Петро й Оксана. Петро, як завжди, дуже емоційний і галасливий. Він одразу кинувся до кухні.

— Марусю, добрий вечір! Ти чарівниця! Який стіл! Аромати просто неймовірні.

— Олесю, ти як завжди елегантний! Цей жилет тобі дуже личить, — додав він, звертаючись до мого чоловіка.

Оксана посміхнулася мені, обіймаючи.

— Це точно, Марусю, твої страви – це завжди подія, заради якої варто зустрічати Новий рік. І Олесь має чудовий вигляд.

Потім прийшли Світлана і Микола. Микола більш стриманий, але його похвала завжди вагома.

— Марусю, ти перевершила себе! Навіть не знаю, з чого почати!

— Олесю, ти сьогодні дуже стильний! Світла сорочка додає тобі святковості.

Світлана, потиснувши мені руку, захоплено оглянула стіл.

— Марусю, ти просто справжня господиня. Я, мабуть, візьму в тебе рецепт цієї качки. Вона виглядає просто неперевершено.

— Дякую, Світлано, мені дуже приємно, — відповіла я, відчуваючи, як мене наповнює гордість.

Останніми зайшли Андрій та Ірина. Андрій, як завжди, був веселим.

— Наші господарі! Марусю, ти неймовірна! А яка краса за столом! І Олесь! Ти сьогодні справжній красень!

Навіть Ірина, яка зазвичай мало говорить, додала.

— Так, Олесю, ти маєш дуже добрий вигляд. Марусю, твоя сукня дуже тобі пасує, ти виглядаєш чудово.

Всі сіли за стіл. Почалися тости, жарти, іскрометні розмови. Вечір був у самому розпалі.

Кожен із трьох чоловіків – Петро, Микола, Андрій – протягом вечора щиро говорили про мої кулінарні здібності.

— Марусю, качка – це просто кулінарний тріумф! Ти могла б відкрити свій заклад.

— Цей салат – найкраще, що я куштував цього року. Дякую тобі, Марусю.

— А торт! То цей торт – це мистецтво! Твої руки золоті.

Я щиро посміхалася, дякуючи їм. Ці слова були для мене дуже важливими.

Але гості не забували і про мій зовнішній вигляд. Кожен із чоловіків – Петро, Микола та Андрій – знайшли час, аби похвалити мене.

Петро, посміхаючись.

— Марусю, ти сьогодні як принцеса! Смарагдовий колір дуже тобі личить.

Микола, злегка нахилившись.

— Треба віддати належне, Марусю, ти маєш чудовий вигляд. Свято тобі до лиця.

Навіть Андрій, піднімаючи келих.

— Добре ти виглядаєш, Марусю! Сяєш, як новорічна зірка!

Жінки також постійно хвалили Олеся, його сорочку, його жарти, його жилетку. Олесь сяяв. Він був щасливий, і я була рада за нього.

Я сиділа поруч зі своїм чоловіком, спостерігаючи за цим обміном похвалами. Я відчувала задоволення від того, що мої зусилля були помічені, і атмосфера була ідеальною.

Але потім я помітила одну річ. Абсолютно кожен присутній, окрім однієї людини, висловив мені або Олесю свою щиру похвалу. Хвалили страви, хвалили мій зовнішній вигляд, хвалили вигляд Олеся.

І лише мій чоловік, Олесь, сидів мовчки, коли компліменти лунали на мою адресу.

Олесь не сказав жодного слова про те, як я виглядаю. Жодного слова про те, як мені вдалися страви. Нічого.

Коли Андрій захоплено говорив про торт, я подивилася на Олеся. Він посміхався Андрію, але не мені, і розповідав анекдот. Він наче не чув.

Коли Ірина похвалила мою сукню, я також подивилася на Олеся. Він у цей момент розмовляв із Петром про автомобілі. Його увага була повністю зайнята.

Я відчула, як внутрішнє тепло, викликане компліментами друзів, почало холонути. Моє задоволення швидко змінилося гострим відчуттям… непотрібності. Невже мої старання нічого не варті для нього?

Я почала аналізувати. Може, він був зайнятий? Ні, він активно спілкувався. Може, він вважає, що це не чоловіча справа – робити компліменти дружині при друзях? Але він же дякував жінкам за похвалу.

Чому ж мені, його дружині, він не сказав нічого? Я готувалася два дні, я вибирала вбрання, щоб мати гарний вигляд поруч із ним. Усі інші помітили це. Навіть чужі чоловіки зробили мені компліменти стосовно мого вигляду, а мій власний – жодного слова.

Я відчула, що мої зусилля він сприймає як даність.

За столом була невелика пауза, і я вирішила спитати прямо, не витримавши. Я намагалася, щоб мій голос звучав легко, але він був натягнутим.

— Олесю, а ти сьогодні не помітив, що я… добре виглядаю?

Олесь здивовано подивився на мене.

— Звісно, Марусю. Ти завжди добре виглядаєш.

Ця фраза прозвучала так буденно, без жодної емоції. Це було наче «добре» – це просто норма, про яку не варто говорити.

Я відчула, як моє серце стиснулося.

— А страви? — я не могла зупинитися. — Як тобі качка?

— Нормально, Марусю. Ти ж завжди добре готуєш.

Знову це нормально. Знову це завжди. Для нього це було само собою зрозуміло. Мої зусилля, моя дводенна праця не заслуговували на окрему похвалу, бо я завжди так роблю.

Я продовжувала посміхатися гостям, підтримувала розмову, але внутрішня крига вже охопила мене. Я думала про те, як Петро щиро похвалив мою сукню, як Микола захоплено говорив про качку. І як Олесь був байдужий.

Невже для нього моя цінність у цих стосунках – це просто функціональність: гарно готувати і мати охайний вигляд?

Коли гості розійшлися, ми почали прибирати. Тиша в домі була важкою і неприємною. Я намагалася знайти слова, щоб пояснити свої почуття.

Нарешті, я не витримала.

— Чому ти жодного разу не сказав мені компліменту? — спитала я, тримаючи в руках тарілку.

Олесь, втомлено, подивився на мене.

— Марусю, що за розмови? Ти що, образилася? Я ж тебе люблю. Хіба цього недостатньо?

— Цього недостатньо, коли ти принижуєш мої зусилля, Олесю. Коли всі друзі хвалять, а мій власний чоловік мовчить, це… це боляче. Я витратила стільки часу і сил. Невже ти не міг просто сказати, що страви смачні чи що я виглядаю гарно?

— Я вважав, що ти це знаєш! Ти ж моя дружина. Я ж не хвалю тебе щоразу, як ти дихаєш! Ти завжди добре готуєш і маєш добрий вигляд. Хіба треба постійно про це говорити? Я ж не хвалю тебе за те, що ти прибрала дім! Це просто твоя робота!

Це слово – робота – мене дуже зачепило.

— Це не робота, Олесю, це любов, яку я виражаю через турботу! І мені приємніше чути компліменти від тебе, ніж від чужих чоловіків!

— Ти перебільшуєш, Марусю. Це ж просто свято. Я втомився від цих претензій.

Його слова знецінили мої почуття, виставивши мене надмірно чутливою і дріб’язковою.

Я зрозуміла, що ми говоримо різними мовами любові. Для нього – мовчання є знаком само собою зрозумілої любові. Для мене – слова є підтвердженням уваги та поваги.

Я не хотіла псувати ніч сваркою. Ми доприбирали мовчки. Лягли спати, відвернувшись один від одного. Тиша була наповнена моєю гіркотою.

Я довго не могла заснути, думаючи про те, що іноді саме в рутині ми забуваємо про слова, які підтримують наші стосунки. А я просто хотіла відчути, що мої зусилля цінуються.

А ви що думаєте про цю ситуацію? Чи має право дружина, яка старанно готувалася до свята, ображатися на чоловіка за відсутність компліментів, коли їх отримали всі гості? Чи справді, як сказав Олесь, це «просто дурниці»?

Поділіться своєю думкою у коментарях – мені дуже важлива ваша підтримка та розуміння цієї ситуації! І, будь ласка, поставте вподобайку, щоб цю історію прочитало більше людей і поділилися своїми роздумами!