– Ти маєш зняти з банку всі гроші і віддати мені, – різко заявила Марія Степанівна, моя свекруха, поправляючи хустку на плечах. – Якщо вони просто лежать і припадають пилом, значить, тобі вони не такі вже й потрібні.

Я зітхнула, відчуваючи, як у середині стискається все від безнадії.

– А вам вони для чого, Маріє Степанівно? – спитала я, намагаючись тримати голос спокійним.

– Я вже знаю, куди їх прилаштувати. Повір, я розпоряджуся ними краще, ніж ти, Катерино. Молодь нині тільки й вміє, що тринькати на необдумане.

Я стиснула губи, щоб не сказати щось різке. Наша перша зустріч із Марією Степанівною, ще коли ми з Павлом тільки заручилися, була схожа на допит. Вона уважно розглядала мою сукню, немов оцінюючи її ціну до копійки.

– Скільки коштує така сукня? – запитала вона тоді, примруживши очі. – Це ж, мабуть, як місячний запас крупи для цілої сім’ї! А сумочка? Хіба не можна було взяти щось простіше, з базару? Там і якість краща, і ціна людська.

Павло, мій тоді ще наречений, тільки усміхнувся і шепнув мені на вухо:

– Не бери до серця, маму в дитинстві привчили економити. Її родина жила дуже бідно, тому вона така… обережна з грошима.

Я кивнула, думаючи, що звикну. Але справжній масштаб цієї «обережності» я зрозуміла лише після весілля, коли ми з Павлом переїхали до його квартири в невеличкому містечку на Черкащині. Я запропонувала:

– Може, краще знімемо щось окреме? Мені здається, із твоєю мамою нам буде непросто.

Павло похитав головою:

– Не можу залишити її саму. Вона вже не молода, та й здоров’я в неї не те.

Я скептично зиркнула на Марію Степанівну, яка в цей момент енергійно мила підлогу, співаючи собі під ніс. На вигляд вона була здоровіша за нас із Павлом разом узятих. Але я промовчала.

Першого ж дня після переїзду Марія Степанівна влаштувала інспекцію моїх речей. Вона розглядала мої светри, сукні, навіть косметику, що я привезла з собою.

– Це що, крем за триста гривень? – обурилася вона, тримаючи в руках мій денний крем. – Та за ці гроші можна мішок картоплі купити! А ці туфлі – хіба не можна було взяти дешевші? Ти ж не в столиці живеш, Катерино.

Того ж вечора вона покликала мене на кухню і виклала свої «правила дому»:

– У нас відбій о десятій вечора. Світло після цього не вмикай, електрика дорога. Воду в душі вимикай, коли намилюєшся. І ніяких ванн – це марнотратство.

– Я люблю іноді полежати у ванні, – спробувала заперечити я. – Це допомагає розслабитися після роботи.

Марія Степанівна глянула на мене так, наче я зізналася в чомусь поганому.

– Розслабитися? Ти що, в полі цілий день гаруєш? У моєму домі такого не буде.

Я подумала, що вона жартує. Але ввечері, коли я набрала ванну і занурилася в теплу воду, двері затремтіли від стуку.

– Катерино, ти що, ванну приймаєш? – гримнув голос свекрухи. – Скільки води витратила, ти уявляєш, який рахунок прийде?

Я вискочила з ванни, загорнувшись у рушник, і відчула, як щоки горять від роздратування. Розслаблення не вийшло – Марія Степанівна стояла під дверима і бурмотіла про марнотратство, поки я не здалася і не вимкнула воду.

Наступного дня вона взялася за мої покупки. Я принесла з ринку свіжі овочі та куряче філе.

– Навіщо ти купила очищену картоплю? – обурилася вона. – Вона вдвічі дорожча! А філе? Можна було взяти суповий набір, з нього і борщ, і котлети вийдуть. Ти, Катерино, видно, не знаєш, що таке справжнє життя. У моєму дитинстві ми вибирали: або їжа, або нові черевики, бо старі вже дірки мали.

Я стрималася, щоб не нагадати, що ми живемо не в її дитинстві, а в 2025 році. Але Марія Степанівна не зупинялася. Через кілька днів вона влаштувала справжній допит, коли ми з Павлом купили нові штори для спальні.

– Навіщо вам ці штори? – обурювалася вона. – Старі ще нормальні, а ви тринькаєте гроші на всяке!

– Маріє Степанівно, невже вам ніколи не хотілося щось нове, гарне? – не витримала я.

Вона гордо підняла підборіддя:

– У мене повно гарних речей, усі з секонд-хенду. І дешево, і якісно. А ви, молодь, тільки й знаєте, що витрачати на необдумане.

Відтепер віддаватимете мені половину зарплати – я краще знаю, як розпорядитися грішми.

Я ледь не розсміялася від абсурдності її пропозиції.

– А якщо нам не вистачить? – спитала я, ледве стримуючи іронію.

– Попросите в мене. Я вирішу, чи потрібна вам та витрата, чи ні.

Я твердо вирішила, що жодної копійки їй не віддам. Але Павло, як завжди, намагався пом’якшити ситуацію:

– Катю, може, хоч трохи віддамо? Вона ж старається для нас, готує, прибирає.

Я погодилася, але тільки для вигляду. Назвала свекрусі суму зарплати, яка була вдвічі меншою за справжню, і віддавала їй лише частину. Решту я клала на вклад у банку, який відкрила ще до весілля. Цей вклад був моєю надією на власне житло – і на свободу від Марії Степанівни.

– Виходить, ти мене таки навчила економити, – пожартувала я якось із Павлом, хоча в душі мені було не до сміху.

Павло тільки знизав плечима:

– Мама просто хоче, щоб у нас усе було добре.

Але «добре» в уявленні Марії Степанівни означало жити так, наче завтра настане кінець світу. Одного разу вона дізналася, що я дала своїй сестрі, Христині, трохи грошей на ремонт її квартири.

– Ти що, чужим людям гроші роздаєш? – обурилася вона. – Ти тепер частина нашої сім’ї, а не своєї. Ми з Павлом для тебе на першому місці!

– Христя – моя сестра, – твердо відповіла я. – І я маю право допомагати їй, якщо хочу.

Марія Степанівна насупилася:

– Щось у мене не сходяться твої розрахунки. Павло казав, скільки ти заробляєш, а ти віддаєш мені замало. І машину свою полагодила… Звідки гроші?

Я змушена була зізнатися:

– У мене є вклад у банку. Звідти взяла.

Її очі спалахнули, наче я зізналася в крадіжці.

– Ти потай складаєш гроші? Скільки там? Негайно знімай усе і віддай мені! У нас спільний бюджет, не можна ховати від сім’ї!

Я спробувала перевести розмову на жарт, але Марія Степанівна не відступала. Наступні тижні вона поверталася до цього питання знову і знову.

– Якщо гроші лежать у банку, значить, ти їх не потребуєш, – наполягала вона. – І взагалі, банкам довіряти не можна. А раптом вони збанкрутують? Гроші мають бути вдома, у надійних руках.

– У вас під подушкою, чи що? – пожартувала я.

Вона раптом замовкла, і я зрозуміла, що влучила в ціль. Марія Степанівна дійсно тримала свої заощадження вдома – мабуть, у якійсь схованці. Але мене це не цікавило. Я просто хотіла, щоб вона залишила мої гроші в спокої.

– А чому ви Павла не просите закрити його вклад? – спитала я якось, щоб відвернути її увагу.

Вона з гордістю відповіла:

– Бо його гроші вже в мене. Я краще знаю, як ними розпорядитися.

Я відчула, як усе всередині похололо. Виявляється, Павло віддавав усі свої заощадження матері. Я думала, що ми разом збираємо на квартиру, а насправді мої гроші були єдиними, що наближали нас до цієї мети. Я спробувала поговорити з ним:

– Павле, ти серйозно? Ти віддаєш усі гроші мамі? А як ми купимо квартиру? Що, якщо вона не захоче їх віддавати?

Він тільки відмахнувся:

– Мама віддасть, вона ж для нас старається.

Але я вже не вірила. Я спробувала натякнути Марії Степанівні, що ми з Павлом плануємо переїхати у власне житло.

– Навіщо вам інша квартира? – здивувалася вона. – Живіть тут, економте. Нащо зайве витрачати?

Це було саме те, чого я боялася. Мої мрії про власний дім танула на очах. Я зрозуміла, що з Марією Степанівною ми ніколи не порозуміємося. Вона бачила в мені не невістку, а загрозу своїм заощадженням і контролю.

Одного вечора вона знову почала про мій вклад:

– Катерино, коли ти вже знімеш ті гроші? Я вже придумала, куди їх витратити. Хочу зробити ремонт у кухні, може, навіть поїхати кудись відпочити. Завжди мріяла про Карпати.

Я ледве стрималася.

– Маріє Степанівно, це мої гроші. Я їх збирала роками, щоб купити квартиру. Вони не для ваших мрій.

Вона насупилася, але не відступила. А потім до розмови приєднався Павло:

– Катю, ти ж обіцяла мамі допомогти. Чому ти так проти? Ми ж сім’я, маємо ділитися.

Я оторопіла. Павло, якого я вважала своїм союзником, тепер стояв на боці матері.

– Я нічого не обіцяла, – твердо сказала я. – І не буду віддавати свої заощадження. Це мої гроші, Павле.

Він зітхнув, наче я була впертою дитиною:

– Ти просто не розумієш, як це – бути частиною сім’ї. Мама права, ти думаєш тільки про себе.

Ці слова подіяли сильніше, ніж я очікувала. Я дивилася на Павла і розуміла, що бачу не того чоловіка, за якого виходила заміж. Він був готовий жити під маминим контролем усе життя, і мої мрії про спільне майбутнє для нього нічого не значили.

Того вечора я вирішила, що більше не можу залишатися в цій квартирі. Але піти просто так я не могла – мені потрібен був план. І він з’явився, коли я повернулася додому і не знайшла своєї улюбленої сукні.

– Я її продала, – спокійно заявила Марія Степанівна. – Ти ж не віддаєш гроші, то я сама взяла, що могла. Купиш нову зі свого вкладу.

Я була в подиві.

– Ви продали мою сукню? Там були мої спогади, я в ній на випускному була! Як ви могли?

Павло, як завжди, спробував пом’якшити ситуацію:

– Мам, це справді занадто. Але, Катю, ти сама винна. Треба було просто віддати гроші.

Я не витримала. Того ж дня, коли вони з Марією Степанівною пішли до сусідів, я обшукала квартиру. Під подушкою грошей не було, але в старій шафі, за стопкою простирадл, я знайшла товсту пачку купюр. Я перерахувала їх і ледь не сіла на підлогу – там була сума, якої вистачило б на однокімнатну квартиру в нашому містечку.

«І вони ще хотіли моїх грошей!» – обурилася я подумки.

Наступного дня я прийшла до Марії Степанівни з пачкою готівки.

– Ось, як ви просили, – сказала я, простягаючи їй гроші.

Вона радісно схопила пачку:

– Молодець, Катерино, одумалася.

– Сподіваюся, ви отримаєте задоволення від цих грошей, – посміхнулася я.

Я знала, що Марія Степанівна не втримається і почне витрачати. І я не помилилася. Вона замовила новий ремонт у кухні, купила путівку в Карпати і навіть сходила в салон краси – вперше за багато років. Я активно її підтримувала:

– Маріє Степанівно, ви ж так рідко себе балуєте. Візьміть кращий готель, купіть новий одяг. Хіба не хочете виглядати гарно на відпочинку?

Вона вагалася, але я наполягала. І коли вона з Павлом поїхали в Карпати, я зібрала свої речі і з’їхала з квартири. Я залишила записку: «Бажаю вам щасливого відпочинку. Сподіваюся, ви відчули, що таке справжнє життя».

Коли вони повернулися, телефон розривався від дзвінків. Павло питав, чому я подала на розлучення. Марія Степанівна вигукувала, що я її обдурила.

– Я нічого не брала, – спокійно відповіла я. – Ви самі витратили свої гроші. Я лише допомогла вам насолодитися ними.

Тепер я живу в орендованій квартирі, продовжую працювати і збирати на власне житло. Мій вклад залишився недоторканим, але я часто думаю: чи правильно я вчинила, використавши гроші свекрухи, щоб звільнитися? Чи могла я знайти інший спосіб? І що б ви зробили на моєму місці?