— Ти моя дочка, маєш бути поруч, коли я скажу, — рявкнув тато, кидаючи ложку на стіл, де ми щойно вечеряли. Позика на 20 000 врятувала нас від виселення, але тепер я бігала до нього щотижня, миючи підлогу й готуючи, поки Назар вантажив ночами коробки, щоб віддати частину.

Коли ми з Назаром стояли перед порожнім холодильником, а рахунки за світло лягли на стіл, як щось “чорне”, я подумала: “Треба просити в тата”. Він завжди був твердим, як скеля, але ж родина – це все. Тільки ось та “допомога” обернулася ланцюгами, від яких серце стискалося сильніше, ніж від голоду.

Я пам’ятаю той вечір, коли все почалося. Ми з Назаром щойно переїхали в орендовану квартиру – скромну, але нашу. Він, з його широкою посмішкою і руками, що вміли лагодити все на світі, обіцяв: “Христинко, ми побудуємо життя разом, без зайвих турбот”. Я вірила. Ми були молодими, закоханими. Наші дні минали в сміху над дрібницями: як він палить яєчню, а я танцюю під радіо, витираючи пил. Життя здавалося казкою, де гроші – це лише декорація.

Але реальність не змусила себе чекати. Назар працював на будівництві, я – у маленькому кафе, де подавала каву з усмішкою, хоч ноги нили від біганини.

Криза подіяла раптово: фірма, де він трудився, закрилася через брак замовлень. Мої зміни скоротили, бо відвідувачів ставало все менше. Рахунки накопичувалися, як сніг узимку. Спочатку ми трималися: відкладали покупки, їли макарони з соусом з банки. Та коли прийшов рахунок за газ – астрономічний, бо зима була холодною, – ми зрозуміли: треба діяти.

— Христю, може, до твоїх батьків? – запитав Назар, дивлячись у стелю, ніби там ховалася відповідь. – Твій тато завжди говорив, що допоможе.

Я кивнула, хоч у середині стиснулося. Тато був чоловіком старої закалки. Після маминого відходу п’ять років тому він замкнувся в собі, жив сам у великій хаті на околиці. Працював на заводі до пенсії, а тепер майстрував меблі на замовлення. Він любив мене, але його “любов” завжди йшла з умовами. “Допомагаю, бо ти моя дочка, – казав він, – але пам’ятай: нічого без зусиль не дається”.

Ми поїхали до нього в неділю. Дорога була довгою, автобус гойдався, як у бурю. Тато зустрів нас на порозі: високий, з сивою бородою, що робила його схожим на старого дуба. Обійняв мене коротко, Назарові потиснув руку – міцно, ніби перевіряв силу.

— Ну, що привело? – запитав він, наливаючи чай у тріснуті чашки. – Виглядаєте, ніби світ завалився.

Я ковтнула. Назар сидів мовчки, тримаючи мою руку під столом.

— Тату, у нас проблеми з грошима. Борги накопичилися. Може, позичиш трохи? Віддамо, як тільки встанемо на ноги.

Він помовчав, дивлячись крізь вікно на сірий двір. Потім кивнув.

— Скільки треба?

Ми порахували: двадцять тисяч гривень. Достатньо, щоб закрити комуналку, газ і трохи на їжу. Тато витягнув пачку з шафи – товсту, перев’язану гумкою.

— Ось, – сказав він. – Але не просто так. Ти, Христю, будеш приходити сюди щосуботи. Допомагатимеш по господарству. Я ж сам, старію. А ти вмієш усе по дому.

Я зітхнула з полегшенням. Здавалося, це справедливо. Прибирати, готувати – дрібниці за таку суму.

— Дякую, тату. Обов’язково.

Назар посміхнувся, обійнявши мене. Ми поїхали додому з надією в серці. Ті перші тижні були легкими. Я приходила в суботу рано, мила підлогу, ліпила вареники. Тато розповідав історії з молодості, сміявся над моїми жартами. “Ти – моя помічниця, – казав він. – Без тебе тут пусто”. Я відчувала, що роблю добре, а вдома Назар хвалив: “Ти золота, Христю. Ми це переживемо”.

Але поступово все змінилося. Спочатку він почав дзвонити в середу: “Христю, приїдь, бо вареники в морозилці закінчилися. Тобі ж це легко дається”.

Я їхала після роботи, втомлена, з важкими ногами. Потім додалися понеділки: “Треба город прополоти, дощ буде”. Я копалася в землі, поки спина не нила, а нігті не чорніли від бруду. Назар не заперечував – “Він же твій тато, допомагай. Гроші ж віддали частково”.

Я намагалася тримати баланс. Робота в кафе стала важчою: начальники скоротили зарплату, клієнти скаржилися на все. Вдома ми з Назаром сварилися через дрібниці – хто купить хліб, де взяти на ліки бабусі. Але те, що почалося як допомога, перетворювалося на рутину. Тато чекав мене щоранку в п’ятницю: “Принеси з ринку, бо ноги не носять”. Я бігала з кошиком, витрачаючи власні копійки на його капризи.

Одного разу, восени, коли листя жовтіло під ногами, все дійшло до краю. Я приїхала з торбами – молоко, хліб, овочі. Тато сидів за столом, гортаючи газету.

— Сідай, – сказав він. – Поговоримо.

Я сіла, витираючи піт з чола. Дорога була спекотною, автобус переповнений.

— Ти добре справляєшся, Христю. Але треба більше. Я сам не витримаю. Залишайся на ночі, як раніше. Готуй сніданок, пери. Назар зрозуміє – родина понад усе.

Я отетеріла. Залишатися? На ночі? Це ж не просто прибирання.

— Тату, я працюю. У нас з Назаром своє життя. Я приходжу, допомагаю, але…

Він насупився, борода затремтіла.

— А хто тобі дав ті гроші? Хто врятував від боргів? Ти моя дочка, маєш слухатися. Інакше – віддавай все одразу. Я не милосердний банк.

Я встала, руки тремтіли.

— Я не слуга, тату. Я твоя дочка. Допомога – це не рабство.

Він махнув рукою.

— Іди. Але подумай. Без мене ви з Назаром не протягнете.

Я вибігла надвір, сльози котилися по щоках. Дорога додому видалася вічністю. Назар чекав з вечерею – картоплею з цибулею, нашою “королівською” стравою.

— Що сталося? – запитав він, обіймаючи.

Я розплакалася, виливши все. Про дзвінки, про город, про ту “ніч”. Він слухав, хмурячись.

— Він же твій тато. Може, перебільшуєш? Гроші ж ще не віддали до кінця. Давай потерпимо.

Його слова кололи. Потерпіти? А моя душа? Я лягла спати з тягарем. Наступні дні тато дзвонив щодня: “Де ти? Чому не приїхала?” Я вимикала телефон, ховаючись під ковдрою.

Ми з Назаром почали шукати вихід. Він знайшов підробіток – вантажив коробки на складі ночами. Я взяла додаткові зміни в кафе, хоч ноги відмовлялися слухатися. Гроші крапали повільно, як мед узимку. Тато перестав дзвонити, але його мовчання лякало більше. Одного вечора я набрала номер.

— Тату, ми віддаємо по тисячі щомісяця. Скоро закриємо.

Він хмикнув.

— Добре. Але пам’ятай: двері відчинені. Ти завжди можеш повернутися як дочка-помічниця.

Я кинула слухавку. Я не хотіла бути “помічницею”. Хотіла бути вільною – з Назаром, у нашій маленькій квартирі, де ми будемо сміятися над труднощами.

Минали тижні. Ми жили скупо: хліб з маргарином, суп з кісток. Але вперше за довгий час я відчула полегшення. Не було дзвінків о п’ятій ранку, не було бруду під нігтями від його городу. Назар став ближчим: ми говорили ночами, плануючи майбутнє. “Купимо машину, – казав він. – Або поїдемо на море, коли все налагодиться”.

Та одного ранку тато з’явився сам. Стояв на порозі з пакетом – яблука, мед, як у старі часи.

— Христю, – сказав він тихо. – Я подумав. Може, я погарячкував. Приїдь на свято, просто як дочка.

Я дивилася на нього, серце розривалося. Старий, самотній, з очима, повними тіні. Чи пробачити? Чи сказати “ні”?

Ми сіли за стіл. Назар налив чаю, мовчки. Тато розповідав про сусідів, про погоду. Але я чула підтекст: “Не кидай мене”.

— Тату, – сказала я нарешті. – Ми любимо тебе. Але я не можу бути твоєю тінню. Допомагаймося один одному як рівний рівному. Без умов.

Він кивнув, але очі уникали моїх. Ми попрощалися тепло, та сумнів лишився.

Тепер, коли борг погашено, я думаю: чи правильно я вчинила? Ми з Назаром тримаємося, хоч і туго. Але свобода – це не гроші, це спокій у душі. А ви, друзі, як би вчинили на моєму місці? Чи варто терпіти заради родини, чи боротися за себе?

(Імена та суми “боргу” змінено за проханням автора)