fbpx
життєві історії
– Ти моя мама, так? – пошепки запитав маленький Женя

Минуло чимало часу, перш ніж Олена знову опинилася в Ратоборске. З кожним роком її вабило сюди все наполегливіше.

І нарешті в один з відпусток вона вирішила з’їздити в рідне місто. Проходячи повз крайньої хати, Олена раптом згадала, що тут жила мати однокласниці Людмили з онуком, і, глянувши на подвір’я, мимоволі зупинилася.

На ганку, сиділа згорблена стара. Віддалік на піску грав хлопчик років чотирьох. Несподівано засміявшись, він кинувся до ґанку, тримаючи в витягнутих руках синього матерчатого зайця.

Підбігши, малюк почав щось швидко говорити старій. Однак при цьому він так голосно, заливисто сміявся, що слів розібрати було неможливо.

Раптом малюк помітив Олену і, умолкнув, з цікавістю дивився на неї. Стара теж повернула голову до хвіртки. І тут Олена, хоча і не без зусиль, визнала в ній ту срібну жінку, яка просила її колись віднести молоко на сусідню вулицю.

Але як же змінилася вона з того часу! Вони мовчки довго дивилися один на одного.

– Заходь, дочко … Перш ніж вимовити це, стара кілька разів з шумом увібрала в себе повітря. Повагавшись, Лена відкрила хвіртку і увійшла у двір.

– Добридень… У відповідь стара лише мовчки кивнула головою.

– Як тебе звати? – запитала Олена хлопчика.

– Женя … – А ти хто?

– Я? ..- Олена не відразу знайшлася що відповісти. І тут стара хрипко промовила:

– А я впізнала тебе Олена.

– А Люся-то моя так і пропала … Видно, пoмpy, не дочекавшись … А це внучок Люсін.

– Стара погладила по голові притиснувся до неї Женю.- Я-то йому прабаба … Їй явно хотілося виговоритися, але сил було мало, і тому після кожної фрази вона змушена була зупинятися, часто облизуючи сухі, зморщені губи і при цьому глибоко і важко дихаючи.

– Ось без батька, без матері росте … Ти піди пограй, Женечка … Пограй, милий … А ми поки з тіткою поговоримо … Хлопчик, помовчавши, відійшов до купи піску, однак, граючи, раз у раз поглядав на них.

Читайте також: Свекруха злиться на мене за те, що не прошу допомоги. Вона мене не люблять, я хороша мама, але погана невістка

– Вітя, онук-то мій перед армією дружив з його матір’ю – з Лузький, – неголосно сказала стара, показуючи очима на Женю.

– А як взяли Вітю в армію, тут незабаром я і дізналася, що в скруті вона … Написала Віті. А він, паршивець, відповідає: не мій, мовляв, у ній, каже, окрім мене, інші були … Як Лизка народила, я її провідала. А вона і не дивиться на мене …

Гостинців моїх не бере … Потім я дізналася: відмовилася вона від синочка свого … Сама в інше місто покотила, а Женю в притулок віддали … Зібралася я туди, подивитися хоч, який він з себе щось …

– Приїхала, глянула.

-Губи старої судорожно затремтіли, і вона кілька секунд не могла вимовити ні слова. Нарешті, зробивши зусилля, промовила:

– Глянула це я: ну є Вітя! Так, милі, кажу, який же він сирота! Правнук він мій! Віддайте, кажу, мені його! .. Картки їм Вітині возила.

Насилу погодилися … Своєму написала: що ж ти, негідник, робиш сина сиротою зробив ?! А він, паршивець, в докір мені і зовсім додому не повернувся: на будівництво завербувався – няньчити, мовляв, сама, а я ніби як ні до чого! .. Тепер на Півночі …

Гроші іноді шле: то десятку, то двадцятку … Але все більше листівки на свята … А про синочка ні півслова … – Стара знову надовго замовкла. Потім заговорила знову, дивлячись кудись у далечінь:

– Я тобі зізнаюся, іноді ніби вже й не рада, що взяла його … Адже через нього Вітенька я позбулася – підтримки моєю єдиною … Та й моє справу з дитям возитися? Руки, ноги не в ладу зі мною.

Повіриш, ледве до хвіртки доходжу. Ноги ніби палиці – не гнуться. І все хужее і хужее мені … І як далі бути – не знаю … Саме час назад його в притулок везти. Так душа протестує: присохла до нього – відривати боляче … Олена, схвильована її розповіддю, продовжувала стояти перед нею, немов очікуючи продовження.

Вона розгублено озирнулася на хлопчика. Його погляд – пильний, не за віком допитливий – вразив і навіть трохи збентежив Олену. Але вона змусила себе підійти до Жені.

Присівши поруч, ласкаво попсувала його по волоссю. В очах хлопчика блиснув радісний вогник. Схопившись на ноги, він відбіг до ганку і, повернувшись, простягнув їй синього зайця. Зачеплена його несподіваним поривом – адже це була, як встигла вона помітити, єдина його іграшка!

– Олена підхопила Женю на руки. І він не тільки не затявся, а, навпаки, обвивши руками її шию, припав теплим чолом до її щоці.

Дотик хлопчика було таким щиро-довірливим, що у Олени від хвилювання виступили сльози. Вона відчула, що готова стояти так дуже довго, вбираючи запах його м’якого волосся, відчуваючи на своєму обличчі його легкий подих.

Раптово щось холодне торкнулося її руки. Лена, здригнувшись, обернулась: перед нею стояла стара. Це її пальці обпекло її холодом. Однак Олена тут же забула про це – настільки її вразили очі бабусі: ще недавно сонно-побляклі, вони тепер були сповнені живого вогню і якийсь нестримної радості.

Губи старої невпинно ворушилися, наче вона щось намагалася, але ніяк не могла вимовити. Олені здалося, що вона хоче про щось попросити її, і, бажаючи допомогти їй, вона якомога м’якше спитала:

– Що? Чи не відповівши, стара перевела погляд на Женю, і Олена побачила, як різко змінився вираз її очей – в них тепер були біль і відчай. І свідомість Олени несподівано пронизав здогад, що здалася їй неймовірною.

Її душевне сум’яття, мабуть, тут же передалося очам, що відразу помітила стара. З благанням дивлячись на Олену, вона, як би підбадьорюючи, квапливо затрясла головою.

При цьому губи її судорожно засмикалися, а з грудей вирвалося хрипке клекіт, схоже на схлипування. Женя теж, здавалося, про щось здогадувався і допитливо дивився то на Олену, то на стару. Нарешті тієї вдалося трохи вгамувати тремтіння в губах, і, дивлячись на хлопчика, вона уривчасто промовила:

– Це … мамка … твоя … Женя пильно подивився на Олену, потім з сумнівом – на бабусю, знову – на Олену і раптом слабо посміхнувся їй, з надією чекаючи її реакцію, яка і повинна була все визначити для нього.

Побачивши цю боязку посмішку, повні тривожного очікування хлоп’ячі очі, Олена рвучко притисла Женю до себе. Через хвилину вона згадала про стару. Та як і раніше стояла перед нею.

Запалі щоки її були вологими від сліз, але очі, спрямовані на хлопчика, здавалися сухими. Коли її рука потягнулася раптом до Жені, Лена злякано притиснула його ще міцніше до себе: встигнувши за ці секунди звикнути до думки, що хлопчик тепер невіддільний від неї, вона вже як би висувала на нього права, і найменший натяк на те, що його можуть відібрати в неї, викликав її протест.

У тривожному очікуванні стежила Олена за рукою старої і зітхнула з полегшенням, коли та, перехрестивши хлопчика, втомлено опустилася на ганок …

Хіба можна залишити цього хлопчика з зовсім хворий і старенькою бабусею, і тим більше віддати його в дитбудинок, – думала Олена. Не маючи своїх дітей, вона прийняла рішення усиновити Женю.

А маленький Женя був радий і щасливий, що до нього приїхала мама. Він обіймав своїми рученятами її за шию і шепотів на вухо: «Ти моя мама, так?» Олена відповіла: «Так, синку, твоя мама, ми тепер завжди будемо з тобою разом».