fbpx

«Ти, Наталю, на город мене ніякими калачами не заманиш. Скільки разів тобі казав: продавай цю ділянку. На біса вона тобі ця земля здалася? Треба тобі ту ж помідорінку – базар поруч, вибирай будь-яку. А якщо тобі подобається там горбатитися, то до мене претензій не пред’являй, а возити тебе туди-назад у мене бажання немає», – такі слова чула Наталя від благовірного. Але коли Наталя зносила на собі урожай, Єгор не гидував. Вранці вирішила вона попрати. Відкрила короб з білизною, дістала чоловікову сорочку. Незвичний запах французьких парфумів збив жінку з пантелику

Степанович насупився: Орудувати лопатою не жіноча справа. Але нічого не вдієш. Дуже шкода сусідку, та у самого город ще не скопаний. І куди тільки мужик її дивиться? На бабу ж глянути без сліз не можна. Оре як той кінь, з ранку до вечора. Степанович перевернув черговий пласт, втомлено випростався, підняв голову і, вдихнувши на повні груди п’янке повітря, видихнув: «Благодать!» Сім’ї у Степанича не було. Про своє минуле життя він згадувати не любив…

– Бог в допомогу, сусідка!

Наталя розігнула спину, стерла з чола піт і вимучено посміхнулася.

– Дякую, Степановичу! Та який там Бог? Хто б допоміг!

«Так, дійсно, – насупився Степанович. – Орудувати лопатою не жіноча справа. Але нічого не вдієш. Дуже шкода сусідку, та у самого город ще не скопаний. І куди тільки мужик її дивиться? На бабу ж глянути без сліз не можна. Оре як той кінь, з ранку до вечора. З весни до пізньої осені самісінька на городі управляється. От би мені таку дружину! Так ми б з нею гори згорнули!»

Степанович шанобливо подивився на сусідку і знову взявся за справу.

Лопата важко вгризалася в сирий грунт. Незважаючи на спекотне сонце, земля ще зберігала холод зими.

Десь зовсім поруч в кущах щебетали невидимі пташки. Здавалося, вся природа раділа нехай пізній, але такій жаданій весні. Степанович перевернув черговий пласт, втомлено випростався, підняв голову і, вдихнувши на повні груди п’янке повітря, видихнув: «Благодать!»

Він збив з леза лопати налиплий бруд, встромив її в грунт і попрямував до дачного будиночка. Втім, будиночком цю непоказну будову назвати можна було з великою натяжкою. Колишній господар поставив хатку як тимчасову, цим і обмежився. Внутрішнє оздоблення повністю відповідало зовнішньому. З меблів – лише жорсткий тапчан, два табурети та старий стіл. Степанович сьорбнув трохи з пляшки прохолодного кваску і крякнув від задоволення.

Сім’ї у Степановича не було. Про своє минуле життя він згадувати не любив. Але все ж всюдисущі сусіди по дачі вивідали, що дружина його втекла з якимось заїжджим молодцем. Дітей Валентину Степановичу Бог не дав, і з тих пір майже п’ять років жив він одинаком. Чоловік веселий, у шкідливих звичках не помічений, та й наречений видний. Ось тільки жінок при ньому жодного разу не бачили.

У свої сорок п’ять, після звільнення з армії, жив він на околиці міста. Працював в одному з численних приватних підприємств. На дачній ділянці з’являвся епізодично, щоб хоч якось розвіятися. Лише цієї весни отримав він можливість впритул взятися за свій земельний наділ, та й то через відпустку.

– Степановичу, держак не полагодиш?

На порозі стояла Наталя зі зламаною лопатою в руках.

– Чому ж не полагодити? Давай подивимося, що тут можна зробити.

Степанович надів окуляри і почав розглядати держак.

– Нічого собі! Ти що, спеціально його зламала, чи що?

– Та облиш, Степанович, навіщо це мені?

– Ну, наприклад, щоб познайомитися ближче…

Наталя вже звикла – сусід частенько з нею жартував. Але іноді його гумор заставав жінку зненацька. Ось і зараз обличчя її покрилося сконфуженим рум’янцем.

– Ну і жарти у тебе, Валентине.

Степанович ремонтував лопату, посміхаючись у вуса, а Наталя дивилася на сусіда і думала: «І чого йому в житті не везе? Чоловік роботящий, спокійний. Не те, що мій Єгор. Вічно його вдома не буває. То по відрядженнях сновигає, то ще казна-де пропадає».

«Ти, Наталю, на город мене ніякими калачами не заманиш. Скільки разів тобі казав: продавай цю ділянку. На біса вона тобі ця земля здалася? Треба тобі ту ж помідорінку – базар поруч, вибирай будь-яку. А якщо тобі подобається там горбатитися, то до мене претензій не пред’являй, а возити тебе туди-назад у мене бажання немає», – такі слова чула Наталя від благовірного. Але коли Наталя зносила на собі урожай, Єгор не гидував наминати за обидві щоки. Наталя і сама не рада була, що зв’язалася з городом. Але тут знаходила вона спокій. За роботою на свіжому повітрі розквітала душею і забувала про свої проблеми.

– Ну, Наталочко, тримай лопату. Тільки гляди, знову не перестарайся.

Наталя подякувала сусіда і знову взялася за роботу. Руки свою справу робили, а в голові стільки думок крутилося… Наче не город перекопувала, а життя своє навиворіт вивертала.

…Ледве вловимий запах свіжої трави і скрекіт коників навіював ностальгічні нотки. Наталя раптом пригадала далеке дитинство, себе маленьку і усміхнену матір, що рано пішла на небеса. Згадала батька, майже відразу, як не стало мами, поїхав до нової дружині.

Наталі ввижався голос милої бабусі, на яку батько залишив її в десятирічному віці. Потім думки плавно перенеслися до років не настільки далеких.

«Цікаво, якби мені зараз довелося чоловіка вибирати, кого б вважала за краще?» – раптово подумала вона. І не знайшла відповіді.

За Єгора Наталя вийшла заміж з любові. Високий широкоплечий брюнет миттєво підкорив серце зовсім ще юної дівчини. І чомусь серед інших панянок Єгор вибрав в дружини саме Наталю.

Незабаром народилося у них двоє дочок. У клопотах і турботах не помітила, як одна за одною дівчата підросли. Озирнутися не встигла: дочки зовсім дорослі стали. Старша Валюшка за кордон юркнула – іноземного чоловіка через інтернет знайшла. Начебто живуть добре, і слава Богу. Скоро маленький народиться. Ех, подивитися б!

Менша ліцей з англійським ухилом закінчила, та не просто, а з золотою медаллю. Нині до сестри поїхала – далі вчитися. Наталя вибору дочки не суперечила. «Батьківщина», звичайно, звучить гордо, але на сухому пайку далеко не заїдеш. Нехай хоч у дітей життя буде ситим і успішним. На її ж медсестринську зарплату особливо не розженешся. А Єгор хоч і отримує набагато більше – все як в трубу йде: то на машину, то ще незрозуміло куди. Наталя сумно зітхнула. Так, вважай, трохи більше двадцяти років пройшло, а на перевірку – майже все життя…

Вона крадькома подивилася на сусідню ділянку. Через нещільну дерев’яну огорожу, яка поділяла земельні наділи, Степановича було видно як на долоні. Він старанно працював. І Наталя намагалася не відставати. Та й час підганяв. Незабаром треба б моркву та редиску посіяти, а там і огірочки з помідори висадити.

– Наталю, досить працювати, давай обідати.

Валентин відставив лопату в бік, закурив.

– За запрошення, звичайно, спасибі, – подякувала Наталя. – Але щось зовсім не хочеться. А ось від квасу не відмовлюся.

Наталя із задоволенням випила прохолодного і терпкого квасу, виготовленого руками Валентина, і поспішила до себе в город. В інший час залишилася б ще поговорити, та й перепочити трохи. Свого будиночка на ділянці у неї не було. Скільки разів просила чоловіка хоч сарайчика якого побудувати. Де там!

А останнім часом все частіше стала ловити себе жінка на думці, що сусід по дачі надто вже часто займає її думки. І що найгірше, їй хотілося поговорити з ним душевно, познайомитися ближче… Дізнатися, чому не склалося у нього з дружиною. Їй було по-жіночому шкода Валентина. Однак, будучи заміжньою, волю своїм почуттям вона не давала. Поза дачним життям намагалася про Степановича не думати. Але варто було їй побачити сусіда на городі, все знову всередині переверталося.

Ось і Степанович помітив, що Наталя його цурається. Раніше сусідка запросто з будь-якої дрібниці до нього зверталася. Зараз же задовольнялася скромним привітанням.

«Напевно, вдома щось не ладиться», – міркував Степанович. Та й у самого клопоту і турбот було по вуха. Не до чужих проблем. І все ж без звичайних жартів, якими він часом обмінювався з сусідкою, ставало сумно.

…Дачний сезон був уже в самому розпалі. Зеленою стіною стояли грядки з помідорами і огірками, радували око обважнілі від плодів гілки яблунь. Літня спека виснажувала. Понура, стояла Наталя на зупинці. Сьогодні їй особливо не хотілося додому. Вранці вирішила вона попрати. Відкрила короб з білизною, дістала чоловікову сорочку. Незвичний запах французьких парфумів збив жінку з пантелику. Наталя ніколи не користувалася такими. Виходить, вона, як колгоспниця, як та рабиня Ізаура на городі, а благовірний з дамами з вищого суспільства розважається? Прикро їй і боляче до сліз стало. Але стерпіла. Єгору нічого не сказала. Правду боялася почути.

…Ось ще один переповнений автобус прошурхотів повз. Наталя машинально глянула на годинник: майже десята вечора.

«Невже сьогодні додому не доберемося? – обурювалися дачники. «Скільки можна над людьми знущатися?» – чулося звідусіль. Наталя відчужено стояла осторонь. Вона так втомилася від роботи, від думок про можливу невірність чоловіка, що їй було вже все одно, потрапить вона додому, чи ні. Десь зовсім близько прогуркотіло. Блиснула блискавка. «Хоч би дощик пішов…»

Під’їхав останній за розкладом автобус, який тут же був узятий дачниками штурмом.

– Наталю, ти ще не поїхала? Та й я щось вже спізнився.

Степанович широко посміхнувся сусідці.

Великі краплі впали на розпалену землю. Потім дощ хлинув стіною. Вони стояли на зупинці лише вдвох під прохолодною зливою.

– Та ти ж так захворієш. Ось що, – раптом розсудив Степанович, – автобуса, з усього видно, вже не буде. Доведеться на дачі переночувати.

… Затишно загорнувшись в тілогрійку Степановича, Наталя сьорбає чай з ароматом смородини і меліси. І з кожним ковтком на душі ставало тепло і надійно. Валентин розповідав їй про свою непросту долю. І поруч з ним Наталя вперше в житті відчула себе захищеною. Гучно стукав по даху дощ, заглушаючи всі її страхи і тривоги. А десь там, в місті, напевно, чекав її чоловік. Але дивно, про нього Наталя вже не згадувала…

Автор: Ольга Максимова

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page