— Ти навіть цвях рівно забити не можеш, що вже говорити про щасливу родину, — прошипіла Ірина, кидаючи ключі на тумбочку в передпокої. Це була остання крапля в океані нашої спільної втоми, після якої настав повний штиль самотності. Я залишився один у порожнечі, яка пахла сирістю та неминучими змінами, від яких неможливо було втекти.

Коли двері за Іриною зачинилися востаннє, я не відчув нічого, окрім сухого тріскоту штукатурки, що обсипалася десь у кутку коридору. Вісім років спільного побуту, спільних планів та вечорів за переглядом старих фільмів випарувалися, залишивши по собі лише специфічний запах порожнечої та кілька коробок з її речами, які вона забула або просто не захотіла забирати. Я стояв посеред вітальні, де кожен кут нагадував про сварки останніх місяців, і розумів, що цей простір більше не належить мені, як і я більше не належу тій картинці ідеального сімейного життя.

Квартира зустріла мене тишею, яка здавалася майже матеріальною. Вона тиснула на плечі, заповнювала легені замість повітря. Сонце, що пробивалося крізь немиті вікна, підсвічувало мільйони порошинок, які повільно кружляли в повітрі, наче уламки нашого зруйнованого світу. На кухні все ще стояли дві чашки — одна з недопитим чаєм, інша — порожня, з коричневим обідком на дні. Я дивився на них і бачив не просто посуд, а німе свідчення того, що ще вчора тут хтось був. Хтось, хто обіцяв бути поруч завжди.

Наступного ранку я прокинувся від того, що сонце занадто яскраво підсвітило плями на шпалерах там, де раніше стояло її улюблене крісло. Світло безжально викривало кожну подряпину на підлозі, кожну тріщину на стелі. Мені здалося, що моя квартира — це відображення мого внутрішнього стану: така ж розбита, занедбана та сповнена непотребу, який давно пора було винести на смітник. Я зрозумів, що не зможу дихати тут, поки не здеру ці квітучі шпалери, які ми обирали разом три роки тому, переконуючи одне одного, що вони додадуть затишку.

— Миколо, ти знову просто сидиш і дивуєшся на стіну? — почувся голос мого старого друга Андрія, який зайшов без попередження, маючи запасні ключі.

— Я не дивлюся, я планую. Тут усе треба знищити, Андрію. Кожну дрібницю.

— Ти про ремонт чи про пам’ять? — він пройшов на кухню і почав гриміти чайником, намагаючись знайти хоч щось їстівне.

— Хіба це не одне й те саме зараз? Якщо я залишу все як є, я просто задихнуся в цих спогадах. Мені потрібно, щоб тут пахло бетоном і фарбою, а не її парфумами, які, здається, в’їлися навіть у фіранки.

— Тоді купуй шпатель і мішки для сміття. Робота — найкращі ліки від думок. Але ти впевнений, що готовий до цього хаосу? Ремонт — це теж випробування, Миколо.

— Гірше, ніж було ці два роки, вже не буде.

Ми почали того ж дня. Здирати старі шпалери виявилося напрочуд приємним заняттям. З кожним відірваним шматком паперу я відчував, як з мене спадає частина того тягаря, що накопичувався роками. Під квітковим малюнком виявилася сіра, холодна бетонна стіна. Вона була чесною. Вона не намагалася здаватися кращою, ніж була насправді.

Я працював важко. Мої руки, не звиклі до важкої фізичної праці, швидко вкрилися дрібними порізами та мозолями. Кожного разу, коли м’язи починали нити від утоми, я відчував дивне задоволення. Цей біль був зрозумілим. Його можна було виміряти, його можна було пояснити втомою. Він заглушав інший біль — той, що не мав назви і не проходив від відпочинку.

Вечорами, коли Андрій ішов додому, я залишався один серед розгардіяшу. Квартира виглядала так, ніби тут пройшов буревій. Скрізь валялися шматки паперу, стояв пил, який скрипів на зубах. Я сидів на підлозі, спершись спиною на холодний бетон, і слухав звуки будинку. Десь за стіною плакала дитина, хтось голосно сміявся, а в моїй фортеці панувала лише пилюка.

Одного дня я знайшов за шафою стару фотографію. На ній ми з Іриною стояли на березі моря, щасливі, засмаглі, ще не знаючи, що через п’ять років будемо ділити ложки та виделки. Я довго дивився на її посмішку. У той момент мені хотілося розірвати це фото на дрібні клаптики, але натомість я просто поклав його в мішок зі сміттям. Разом із залишками шпалер.

Минуло два тижні. Квартира перетворилася на будівельний майданчик. Повсюди лежали інструменти, стояли мішки з сумішами, а повітря було густим від пилу. Я працював до пізньої ночі, аби тільки ввечері просто падати на старий матрац і не мати сил згадувати, як Ірина зазвичай готувала вечерю на цій самій кухні, де тепер стояли відра з ґрунтовкою.

Одного вечора, коли я намагався вирівняти кут у передпокої, задзвонив телефон. Це була вона. Голос у слухавці звучав незвично тихо, майже несміливо.

— Миколо, я згадала, що залишила в коморі свою стару коробку з малюнками та прикрасами для ялинки. Можна заїхати за ними в суботу?

— Я все виніс до підвалу, Ірино. Тут зараз ремонт. Ти не впізнаєш це місце, тут навіть пройти важко.

— Ремонт? Ти ж завжди терпіти не міг навіть думку про перестановку меблів. Казав, що стабільність — це головне.

— Часи змінюються. Стабільність виявилася ілюзією. Тобі краще попередити за годину, коли приїдеш, щоб я виніс коробку на вулицю.

— Ти навіть не пустиш мене на поріг? Невже ми стали настільки чужими?

— Немає сенсу заходити туди, де нічого твого більше не залишилося. Навіть стін. Я здираю все до самої основи.

Я поклав слухавку і відчув дивний холод. Можливо, це був протяг з відкритого вікна, а можливо — усвідомлення того, що я справді вичищаю її зі свого життя занадто радикально. Але іншого шляху я не бачив. Або я знищу це минуле, або воно знищить мене.

Робота просувалася повільно, і кожен етап вимагав терпіння, якого мені так бракувало в останні роки нашого спільного життя. Коли я клав плитку у ванній кімнаті, вимірюючи кожен міліметр, я згадував наші нескінченні розмови про те, що нам потрібно більше простору, більше світла, більше розуміння. Ми шукали цей простір у нових речах, у поїздках до батьків, у дорогих покупках, але ніколи не намагалися знайти його всередині себе. Тепер я був один у великій квартирі, де простір став моїм єдиним союзником і одночасно моїм ворогом.

У суботу, як і домовлялися, Ірина приїхала. Я виніс коробку до під’їзду ще заздалегідь. Вона стояла біля своєї машини, така знайома і водночас зовсім інша. У новому пальті, з іншою зачіскою.

— Привіт, — вона глянула на мої руки, забруднені білою шпаклівкою. — Ти справді серйозно взявся за справу.

— Привіт. Так, треба було давно це зробити.

— Миколо, я не хотіла, щоб усе закінчилося саме так. Ти ж знаєш.

— Я знаю тільки те, що зараз мені потрібно вирівняти стіни. Все інше вже не має значення.

— Ти закриваєшся. Це не вихід.

— Для мене це єдиний спосіб не розсипатися. Забирай коробку, мені треба повертатися до роботи, розчин сохне.

Вона хотіла щось сказати, її губи здригнулися, але вона лише кивнула, сіла в машину і поїхала. Я дивився на червоні вогні її авто, поки вони не зникли за поворотом. У той момент мені здалося, що разом з цією коробкою я віддав останню нитку, яка тримала мене на плаву.

Я повернувся до квартири. Запах сирої штукатурки вдарив у ніс. Я знову взяв шпатель. Рухи були автоматичними. Вгору, вниз, розрівняти, прибрати зайве. Якби ж так само легко було прибрати зайві думки.

Якось у неділю до мене завітала сестра, Світлана. Вона принесла домашньої їжі в контейнерах, бо знала, що я харчуюся лише хлібом та консервами серед будівельного сміття. Вона довго стояла посеред вітальні, розглядаючи мої старання.

— Братку, ти виглядаєш як привид. У тебе під очима кола чорніші за твій старий камін. Може, досить уже цієї руйнації?

— Це не руйнація, Світлано. Це підготовка до чогось нового. Я не можу жити в руїнах.

— Ти впевнений, що новими шпалерами можна заклеїти порожнечу всередині? Ти ж просто тікаєш від того, що сталося. Дивись, ти навіть меблі всі продав. На чому ти спиш?

— На матраці. Мені вистачає. Я не тікаю. Я перетворюю внутрішній неспокій на фізичну працю. Коли я забиваю цвях, я точно знаю результат. В особистому житті я нічого не знав напевно, кожне слово могло бути пасткою.

— Ірина дзвонила мені вчора. Плакала. Каже, що ти став чужим, наче в тобі вимкнули світло.

— Я просто став іншим. Хіба не цього вона хотіла, коли казала, що нам треба змінити життя? Ось я і змінюю. Радикально.

Світлана зітхнула і поклала руку мені на передпліччя. Її пальці були теплими, але я мимоволі відсторонився, удавши, що шукаю рулетку. Будь-яка ніжність зараз здавалася мені небезпечною, здатною зруйнувати ту тонку стіну байдужості, яку я так старанно зводив навколо себе день за днем.

— Ти не зможеш вічно жити в бетоні, Миколо. Рано чи пізно тобі доведеться ввімкнути опалення і впустити когось всередину.

— Поки що мені вистачає власного холоду, Світлано. Дякую за обід.

Коли вона пішла, я відчув, як накочує втома. Але не та приємна втома від праці, а важка, свинцева. Я ліг прямо на підлогу, на картонні листи, якими була встелена підлога. Стеля здавалася нескінченно далекою. Я згадував, як ми тут святкували новосілля. Як гості сміялися, як ми з Іриною трималися за руки під столом. Де подівся той час? Чи був він справжнім, чи ми просто грали ролі в п’єсі, сценарій якої нам не належав?

Минув місяць. Квартира почала набувати нових обрисів. Стіни стали світло-сірими, майже стерильними. Я вибрав мінімалізм, щоб ніщо не чіпляло око, не викликало зайвих асоціацій. Кожен новий предмет купувався з холодним розрахунком: функціональність понад усе. Жодних дрібничок, жодних рамок для фото, жодних м’яких килимів, у яких накопичується пил і минуле.

Проте, чим ближче був фінал ремонту, тим сильніше я відчував, що серце не встигає за змінами в інтер’єрі. Стіни були рівними, ідеальними на дотик, але в душі все ще залишалися глибокі вирви, які не замастити жодною фінішною шпаклівкою.

Одного вечора, коли я встановлював нові світильники, до мене прийшов батько. Він довго мовчки ходив кімнатами, торкаючись поверхонь своїми грубими, звиклими до праці руками. Він сам колись побудував наш дачний будинок, тому знав ціну кожному руху.

— Гарно зробив, сину. Якісно. Кути вивів ідеально, навіть причепитися ні до чого. Але тут якось… неживо. Наче в операційній.

— Це сучасний стиль, тату. Зараз так модно. Тут немає нічого зайвого, ніякого мотлоху.

— Зайвого немає, це правда. Але й тепла немає. Ти наче в музеї збираєшся жити або в залі очікування на вокзалі. Де твій дух тут?

— Я збираюся жити там, де мені ніщо не нагадуватиме про те, як я помилявся. Хіба це погано?

— Минуле — це не меблі, Миколо. Це ти сам. Твої думки, твій досвід. Ти можеш спалити цей будинок і побудувати новий, але ти забереш себе в той новий дім. Від себе не втечеш на новій машині чи в нових стінах.

— Я не тікаю, я просто перефарбовую фон. Так легше думати.

— Дивись, щоб за цим фоном ти не забув, хто ти є насправді.

Батько пішов, залишивши мене в тиші, яка раптом стала тиснути на вуха сильніше, ніж шум перфоратора. Я сів на підлогу посеред вітальні. Навколо було ідеально чисто, світло і порожньо. Я досяг того, чого хотів. Кожен сантиметр цієї площі був оновлений. Жодного сліду Ірини, жодного спогаду про наші спільні сніданки чи суперечки про те, якого кольору має бути фіранка в спальні.

Але чому тоді я відчував таку порожнечу? Чому ця оновлена квартира здавалася мені холодною камерою, а не місцем для нового старту? Я дивився на нові двері, на нові ручки, які ще блищали від чистоти, і не відчував радості. Це була перемога, але якась гірка, зі смаком попелу.

Я підійшов до вікна. Надворі вирувало життя: люди кудись поспішали, машини сигналили, діти гралися на майданчику, не зважаючи на холодний вітер. А я стояв за зачиненим склом у своєму ідеальному, вилощеному світі, який сам же і створив з такою впертістю.

Раптом я побачив на підвіконні маленьку пляму від фарби, яку випадково пропустив під час прибирання. Це була крихітна синя крапка. Синій був улюбленим кольором Ірини. Ми колись сперечалися, чи варто фарбувати стіну в такий колір, і я тоді наполіг на нейтральному. Тепер ця пляма виглядала як виклик. Я взяв ганчірку і почав запекло терти це місце. Я тер доти, поки фарба не зникла, але разом з нею на пластику підвіконня залишилася подряпина — неглибока, але помітна під певним кутом.

Я зрозумів, що намагаючись стерти пам’ять, я лише залишаю на собі нові шрами. Можна змінити колір стін, можна викинути всі речі, які нагадують про людину, можна змінити номер телефону і навіть місто. Але як змінити те, що пульсує всередині кожного разу, коли настає вечірня тиша і немає кому сказати звичайне — як пройшов твій день?

Ремонт був закінчений. Квартира виглядала як з обкладинки журналу про дизайн. Білі стіни, сіра підлога, мінімум меблів. Все було на своїх місцях. Але я стояв у центрі цієї вітальні, тримаючи в руках ключі, і не міг змусити себе розслабитися. Це місце більше не було моїм домом. Воно було просто результатом моєї спроби втекти від болю.

Я згадав слова Андрія про те, що робота — це ліки. Але ліки лише тамують симптоми, вони не виліковують саму хворобу розчарування. Я так хотів довести собі та всьому світу, що я сильний, що я можу почати все спочатку, що в результаті втратив щось дуже важливе — здатність відчувати хоч щось, окрім утоми.

Я вимкнув світло і сів на новий диван. Він пах магазином і новизною, але не затишком. У темряві квартира виглядала ще більш чужою.

Чи справді ми можемо почати все з чистого аркуша, якщо цей аркуш щоразу виявляється частиною тієї ж самої старої книги, сторінки якої ми просто намагаємося склеїти? Чи є цей ремонт початком нового шляху, чи лише спробою сховатися за красивими фасадами від власної самотності, яку неможливо замаскувати жодними сучасними матеріалами? І що робити далі, коли стіни вже вирівняні, а в душі все одно гуляє протяг?